Журнал «Внутренняя медицина» 4(4) 2007

3–4 липня 2007 року в конференц - залі Інституту педіатрії, акушерства і гінекології АМН України відбулося розширене засідання АМН України, присвячене демографічній кризі в Україні й ролі медичної науки в її подоланні. Зі вступним словом виступив президент АМН України, академік АМН України, проф. О.Ф. Возіанов. Він відмітив, що протягом роботи засідання мова буде йти про перспективи держави у майбутньому, та перспективи існування нації.

Якщо подивитися на історію людства, то можна стверджувати, що проблеми демографії, у сучасному розумінні цього слова, безперечно були актуальними для всіх часів і народів. Хоча сьогодні стає зрозумілим, що демографічні кризи, які спостерігалися в країнах у минулому і спостерігаються в деяких країнах сьогодні, мають у своїй основі не тільки соціально-економічні фактори, але й відображають інші процеси, що відбуваються в людській популяції і яким наука намагається дати пояснення.

Україна вже тривалий час переживає глибоку демографічну кризу, ознаками якої є переважання смертності населення над народжуваністю, тривалість життя (особливо чоловіків) є набагато меншою, ніж у більшості розвинутих країн, а також високою є захворюваність населення, причому в усіх вікових групах. Усе це веде до неухильного скорочення населення України. Сьогодні можна говорити про те, що нація поступово втрачає своє здоров'я. Зростає відсоток безплідності в жінок, залишаються високими смертність немовлят, захворюваність дітей шкільного віку, дорослого населення, що пов'язане із серцево-судинною патологією, злоякісними пухлинами, цукровим діабетом, інфекційними хворобами, які ведуть до ранньої інвалідизації та передчасної смерті.

Саме суспільство має створити цілісну систему збереження життя і здоров'я людини, але в цій системі важливе місце має належати охороні здоров'я і медичній науці.

На засідання запросили з доповідями фахівців, які обговорювали медичну складову демографічної кризи в Україні. Мета цього обговорення полягає в тому, щоб спромогтися дати відповідь на питання — яким чином система охорони здоров'я і медична наука можуть сприяти подоланню цієї кризи в державі. Також на засіданні були присутні зарубіжні колеги — професори Томас Штегман і Антоніо Лломбарт-Бош, які висвітлили нові підходи до лікування серцево-судинних й онкологічних захворювань.

Першою з доповіддю «Демографічна ситуація в Україні: проблеми та перспективи» виступила директор Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, член-кореспондент НАН України, професор Е.М. Лібанова.

Вона відмітила, що демографічна ситуація та її розвиток упродовж усього періоду незалежності цілком обгрунтовано викликають занепокоєння науковців, громадськості й політиків. Тривала депопуляція, один із найнижчих у світі рівень народжуваності та найвища в Європі (за винятком Росії) смертність, масштабний відплив економічно активного населення за межі країни — усе це дає підстави кваліфікувати демографічну ситуацію в країні як кризову. Ознаками цього є:

— стрімке скорочення чисельності населення, що віддзеркалюється в демографічній деградації сільської місцевості ряду регіонів і загрожує їх знелюдненням;

— найнижча в Європі (за винятком Росії) середня тривалість життя населення, надзвичайно високі рівні смертності чоловіків, особливо працездатного віку, і серед сільського населення;

— архаїчна структура смертності за причинами смерті — висока питома вага смертей від так званих усувних причин і високі темпи поширення туберкульозу та ВІЛ/СНІДу;

— відсутність прогресивних зрушень у режимі смертності;

— один з найнижчих у світі рівень народжуваності при концентрації дітонароджень у молодих матерів (20–24 роки);

— стрімке зростання позашлюбної народжуваності, особливо в сільській місцевості;

— систематичний масштабний відплив економічно активного населення, передусім молоді, за межі країни, спочатку на умовах трудової міграції (часто нелегальної) з подальшим закріпленням мігрантів у країнах тимчасового перебування;

— високі рівень і темпи старіння, які на відміну від таких в економічно розвинених країнах обумовлені виключно низьким рівнем народжуваності;

— вичерпання потенціалу демографічного зростання, що унеможливлює навіть просте відтворення населення.

Народжуваність

Народжуваність — не за загальними показниками, а за найбільш чутливим сумарним коефіцієнтом — доволі помітно і практично неухильно зростала впродовж 2002–2006 рр. Дається взнаки подолання економічної кризи і зростання рівня життя, формування певного відчуття стабільності, адаптація населення, передусім молоді, до ринкового середовища, урешті-решт, істотне підвищення допомоги при народженні дитини.

Оцінюючи тенденції до народжуваності в Україні, слід зазначити, що в цілому вони відповідають загальноєвропейським. І навряд чи у найбільшій перспективі їх можна буде істотно змінити. Адже до таких необхідних 2,1–2,2 дитини в розрахунку на 1 жінку ще надто далеко, навіть у сільській місцевості, де в 2006 р. на 1 жінку припадало 1,6 народжень.

Смертність

Низька тривалість життя населення є чи не найгострішою проблемою серед усього кола демографічних проблем сучасної України. Сформована вона не сьогодні — коріння криється в подіях принаймні піввікової давності, коли поступово почав виявлятися глибокий розрив у тенденціях смертності та тривалості життя населення СРСР і економічно розвинених країн. Вирішального значення набувають засоби самозбережувальної поведінки населення, поширення здорового способу життя, що передбачає зміну ціннісних орієнтацій, формування розсудливого ставлення до власного життя, до здоров'я та життя своїх дітей, а отже, до формування необхідних навичок у повсякденному житті. Але в цей період домінування суспільного над приватним в ідеології радянського суспільства практично прирекло його на відставання. Перші негативні ознаки розвитку процесів смертності виявилися ще в другій половині 1960-х років. Однак на фоні загальних успіхів зростання рівнів смертності у старших працездатних і післяпрацездатних вікових групах не привернуло належної уваги. До того ж можна було очікувати, що це короткотривале зростання не перевищить звичайних флуктуацій. Але з кінця 1960-х років розпочалося тотальне зростання смертності, що охопило все населення України старше 20 років.

Так, у середині 1980-х років відбувся короткотерміновий підйом тривалості життя, імовірно, обумовлений інтенсивною протидією зловживанню алкоголем і відповідним зниженням смертності серед чоловіків від нещасних випадків, отруєнь та травм. Але вже наприкінці декади цей показник знову скоротився, і знову скорочення було більш помітним серед чоловіків.

Напередодні незалежності в Україні тривалість життя чоловіків була на 5–7 років нижчою, ніж у розвинених європейських країнах. Тотальна трансформаційна криза останнього десятиріччя ХХ ст., що зруйнувала традиційний для України спосіб життя, критично загострила ситуацію. Однак попри поширену тезу тенденції тривалості життя населення не збігаються зі змінами економічної ситуації та рівня життя — саме на час найглибшої економічної кризи (1995–1999 рр.) припало доволі тривале як для України зниження смертності і жінок, і чоловіків, а період економічного зростання (2000–2004 рр.) супроводжується дуже негативними тенденціями і зниженням середньої очікуваної тривалості життя.

Від часу проголошення української незалежності у хвилеподібних тенденціях смертності населення виокремлюються 3 етапи: перший (прискорене зростання смертності) припадає на 1991–1995 рр.; другий — зниження смертності — спостерігався впродовж періоду найглибшої економічної кризи 1996–1998 рр.; третій — нове зростання смертності населення середнього та старшого віку — тривав упродовж 1999–2005 рр. Деяке поліпшення ситуації в 2006 р. сьогодні важко обгрунтовано класифікувати — невідомо, йдеться про випадкові річні флуктуації чи про зміну тенденції принаймні на найближчі роки. Хоча можна стверджувати, що в 2006 р. показники смертності і жінок, і чоловіків були нижчими, ніж і в 2005, і в 2004 рр.

Порівняно з усіма країнами Європи — як з розвиненою, так і з перехідною економікою — Україна помітно втратила свої позиції за рівнем смертності населення. Про це свідчать передусім розрахунки співвідношень стандартизованих коефіцієнтів смертності від окремих причин в Україні та інших країнах Європи, включаючи ЄС у цілому. Поліпшення згаданих співвідношень спостерігається за хворобами органів дихання та за інфекційними і паразитарними хворобами. Однак і за тими, і за тими причинами рівні смертності в Україні істотно перевищують європейські.

Одним з основних показників смертності населення країни, який доволі точно і швидко реагує на зміни санітарно-гігієнічної ситуації, рівня життя та медичного обслуговування населення, якості харчування тощо, є рівень смертності немовлят. На жаль, після доволі благополучного рівня смертності немовлят на теренах принаймні Центральної та Східної Європи від початку 1990-х рр. ситуація змінилась на протилежну, і замість відчутних переваг за цією ознакою Україна почала поступатися більшості сусідів. Після негативних тенденцій першої половини 1990-х рр. упродовж останнього десятиріччя спостерігається практично невпинне зниження смертності немовлят. Однак попри це її рівень у 2–3 рази перевищує ці показники в економічно розвинених країнах, що викликає особливе занепокоєння на фоні дуже низької народжуваності.

Отже, демографічні прогнози є доволі невтішними — практично за будь-якого варіанта тенденцій народжуваності й смертності населення України скорочуватиметься, оскільки повністю вичерпаний потенціал демографічного зростання. Така ситуація характерна для більшості країн Європи, де загальне природне скорочення населення компенсується міграційним припливом.

За таких умов демографічна політика має бути сконцентрована на покращенні якості населення, передусім на поліпшенні здоров'я і зниженні смертності. Проте демографічна політика не може трактуватися як сума навіть вкрай необхідних соціальних програм. Демографічна політика — це особлива спрямованість загальної державної політики, той стрижень, навкруг якого формується вся діяльність держави.

Надзвичайно цікавою виявилась доповідь «Генетичні передумови здоров'я нації» ректора Одеського державного медичного університету, академіка АМН України, професора В.М. Запорожана. Поняття здорової нації — це складне питання, що не обмежується суто медичними аспектами, які характеризують стан здоров'я. Втім за визначенням, задекларованим у Статуті ВООЗ, здоров'я — це «стан повного фізичного, духовного і соціального добробуту, а не тільки відсутність хвороб та фізичних дефектів». Традиційно прийнято розрізняти здоров'я індивідуума та здоров'я населення.

Здоров'я окремої людини пов'язане зі значними коливаннями значень найважливіших показників життєдіяльності та адаптаційних можливостей організму. Здоров'я не виключає наявності в організмі початку хвороби, яка ще не має клінічних проявів, коливань у самопочутті людини і навіть деяких відхилень від того, що розглядається як фізіологічна норма. Здоров'я населення в цілому та здоров'я окремих груп людей (суспільне здоров'я) визначається комплексом таких показників, як народжуваність, смертність, смертність немовляти, захворюваність, рівень фізичного розвитку людей, середня тривалість життя.

За даними Інституту демографії НАН України, у 2026 р. населення країни скоротиться до 36 млн осіб, тобто становитиме на 11 млн менше, ніж сьогодні. На думку вчених, демографічні проблеми ще довго залишатимуться гострими: потенціал демографічного зростання вичерпаний, а процес вимирання триватиме не менше 20 років. У той же час наголошується на певному зростанні народжуваності. Певним каталізатором, з погляду демографів, стала державна підтримка: збільшення матеріальної допомоги при народженні дитини. Але й такий захід у цілому не вирішить проблему. Оздоровлення нації — процес, що потребує комплексного багаторівневого й міжгалузевого підходу, ефективність якого залежить від скоординованих дій відомчих служб державної системи охорони здоров'я, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, наукових і громадських організацій.

Упродовж другої половині XX ст. відмічається інтенсивний розвиток як загальної генетики, так і антропогенетики, що вивчає явища спадковості в людини. Слід зазначити також одночасне бурхливе зростання медичної генетики. Як самостійна наука вона почала формуватися в 30-ті роки XX ст. У 60-х роках завдяки появі нових методів цитогенетики, молекулярної генетики вона стала важливим розділом медицини.

Традиційно склалося так, що предметом медичної генетики є «вивчення ролі спадковості в патології людини, закономірностей передачі з покоління в покоління спадкових захворювань, розробка методів діагностики і профілактики спадкової патології, включаючи хвороби із спадковою схильністю». Становлення і розвиток геноміки й пов'язаних з нею протеоміки і біоінформатики, розробка надшвидкісних автоматизованих систем аналізу генів і їх продуктів дозволили розкрити ще недавно невідомі молекулярні механізми так званих мультифакторних хвороб, показати конкретне значення генетичних факторів у виникненні й розвитку багатьох соматичних, інфекційних, онкологічних захворювань.

Основним принципом генетичної медицини можна вважати те, що геном неможливо змінити; втім, можна змінити експресію, роботу генів, цілеспрямовано впливаючи на їх оточення. Ця наука є також фундаментальною основою предиктивної медицини — медицини передбачення та профілактики. Знаючи індивідуальні генетичні особливості та активізуючи чи пригнічуючи роботу певних генів, можна успішно оптимізувати стан здоров'я шляхом використання відповідних продуктів харчування, медикаментів та уникнення тих несприятливих факторів довкілля, які особливо негативно впливають на наш організм, тобто на середовище, що оточує гени.

На сьогоднішній день багатьом з цих вад розвитку можна запобігти шляхом генетичного консультування з використанням методів передімплантаційної та антенатальної діагностики. Уже зараз це можливо для таких захворювань, як муковісцидоз, фенілкетонурія, міопатія Дюшена та інших. Ранню діагностику спадкових хвороб можна проводити як в індивідуальному порядку, так і шляхом масового генетичного тестування — скринінгу. Сьогодні ефективність такого скринінгу виходить на новий якісний рівень. З'явилась можливість більше ніж для 300 захворювань ставити діагноз за ДНК або за синтезованою на ній РНК. При такому тестуванні виявляється змінений ген (першопричина хвороби), який можна ідентифікувати на будь-якій стадії розвитку організму. На наш погляд, напрям, на якому потрібно сконцентрувати увагу, — це організація національних наукових центрів, у яких за допомогою високотехнологічних методик будуть розроблятися стандартні комплекси маркерів генетичного скринінгу для вірогідної предикторної та діагностичної інформації.

Отже, на сьогодні немає методів системного дослідження цілісних комплексів живої клітини. Продовжується період накопичення фактів вивчення окремих її елементів. Можливо, що справжній прорив настане при розробці якісно нових способів обробки й аналізу величезного масиву інформації, який дозволить розкрити принципи функціонування клітини як цілісної живої системи. Про будову клітини та її різноманітні функції відомо багато. Проте належить ще встановити, як складові елементи клітини взаємодіють у просторі та часі.

Великі надії покладаються на технологію ДНК-мікрочипів. З їх допомогою можна отримати картину експресії багатьох генів в одній клітині за кількістю іРНК. У технології ДНК-мікрочипа є один істотний недолік. При виділенні іРНК з клітини остання руйнується, і залишається невідомим характер розподілу іРНК, що вивчаються, у структурах клітини; тобто немає можливості досліджувати особливості процесів, до яких ці молекули залучаються. У зв'язку з вищевикладеним йде пошук методів, що дозволяють досліджувати клітину в тривимірному просторі й у динаміці.

Отже, вивчення на субклітинному рівні організації живої матерії залишається актуальним. Належить ще вирішити безліч питань, поставлених геномікою, протеомікою і метаболомікою, щоб перейти на якісно новий рівень розуміння основ живого.

Крім своєчасної діагностики захворювань, постає питання розвитку новітніх методів лікування, у тому числі на клітинному та молекулярному рівнях. Можливість культивування і клонування ембріональних і дорослих стовбурових клітин людини ex vivo відкрила нові шляхи відновлювальної терапії уражених органів людини. Мова йде про регенеративну медицину, що базується на концепції заміни ушкоджених або померлих клітин новими з метою відновлення морфологічної та функціональної здатності органів і тканин.

У клінічну практику вже впроваджено генотерапію спадкових захворювань, онкопатологій. Генотерапія онкопроцесів дозволяє радикально виліковувати тих хворих, що раніше вважалися безперспективними. Втім незважаючи на очевидні переваги генно-інженерних конструкцій, треба враховувати (разом зі складністю організації генома) деякі недоліки методів доставки генного матеріалу всередину клітини, можливу індукцію небажаних мутацій. Враховуючи вищезазначене, можна запропонувати тест на «керованість» при застосуванні генно-інженерних конструкцій з довгостроковою експресією трансгена.

Генна терапія виводить фахівців на якісно новий рівень розуміння питань етіології, патогенезу, лікування багатьох захворювань. Очевидно, що можливості маніпуляції з окремими генами ще недостатні для розуміння функції та організації генома в цілому, а також взаємодії його частин у забезпеченні всієї різноманітності механізмів онтогенезу.

Кінцевим результатом розробки окремих ланок генетичної медицини — геноміки, протеоміки, метаболоміки та біоінформатики — має стати створення генетичної моделі окремої людини. Це надасть можливість проводити профілактику, лікування, оцінювати на молекулярному рівні результати лікування не окремих захворювань, а конкретної людини.

Досягнення геноміки й найновіших наукових напрямів у галузі біології та медицини, що виникли на її основі, спричинили ряд проблем наукового, етичного й соціального плану. Вони потребують філософського узагальнення й ретельного осмислення можливих негативних наслідків цих наукових досягнень, а також вирішення питань, пов'язаних з етикою щодо отриманої генетичної інформації.

Наступну доповідь «Професійне здоров'я в Україні та шляхи його покращення» подав директор Інституту медицини праці АМН України академік НАНУ та АМН України, професор Ю.І. Кундієв.

Юрій Ілліч наголосив, що здоров'я працюючого населення останнім часом стало однією з пріоритетних проблем у розвинених країнах світу. Адже професійне здоров'я є найважливішою складовою трудового потенціалу, воно значною мірою визначає подальший економічний та соціальний розвиток будь-якого суспільства.

Нині ця проблема знаходиться в центрі уваги ВООЗ. На 49-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я схвалена Глобальна стратегія ВООЗ щодо забезпечення здорових та безпечних умов праці на кожному робочому місці. У травні 2007 р. прийнято Глобальний план дій щодо охорони здоров'я працюючих на 2008–2017 рр. з метою створення відповідної директивної основи для наступного впровадження на національному рівні. У країнах із перехідною економікою, до яких належить і Україна, проблеми збереження здоров'я працюючих набули особливої гостроти. З'явилася величезна кількість малих підприємств із чисельністю робітників 7–25 осіб. Нові власники здебільшого вважають себе тимчасовими. Ринкові відносини породжують у підприємців примітивний меркантилізм і соціальну короткозорість щодо необхідності збереження здоров'я працівників. Надприбутки отримуються за рахунок нещадної експлуатації робочої сили, а на малих і сімейних підприємствах — також за рахунок самоексплуатації.

Крім показників захворюваності, рівень і якість здоров'я працюючих значною мірою знаходять відображення в медико-демографічних показниках населення працездатного віку, серед яких найбільш точним є смертність населення. В Україні з 1990 р. вона має тенденцію до постійного зростання, особливо серед чоловіків. Серед демографів і соціологів стає звичним застосування нового терміну «надсмертність чоловіків працездатного віку».

Порівняння професійної захворюваності, виявленої в Україні, з відповідними даними країн Європи свідчать, що в Україні вона значно нижче, хоча умови праці в нас значно гірші порівняно з розвиненими країнами Європи. Це парадоксальне явище. З 1991 р. кількість медико-санітарних частин, заводських лікарень, поліклінік, ліжок, лікарів, цехових лікарів зменшилася в 3–11 разів. За іншими даними, кількість діючих заводських здоровпунктів стала меншою, ніж була в 1928 р.

Практика виявлення і реєстрації профзахворювань сьогодні не передбачає збору даних про накопичені випадки профзахворювань за попередні роки. Тому в Україні відсутні вірогідні дані про загальну кількість таких хворих. Отже, служба охорони здоров'я та інші служби не в змозі контролювати реальну ситуацію в цій сфері.

Отже, руйнація промислової медицини, що відбулася, призвела до багатьох негативних наслідків. Один із них, певно, найбільш вагомий, полягає в тому, що професійні захворювання тепер виявляються на пізніх стадіях, коли реабілітація стає вже неможливою. Тим самим виробництво втрачає робітника, а натомість суспільство отримує інваліда.

Так, усвідомлення простої і суворої істини про те, що виробництву потрібен здоровий, а не хворий робітник, приходить не зразу. Потрібен час, аби підприємці, а разом з ними і все суспільство почали прагнути стабільного майбутнього, а не задовольнялися б тимчасовою вигодою. Першим кроком у цьому напрямку могло б стати повернення держави і суспільства до принципу пріоритетного медичного обслуговування працюючого населення України.

З доповіддю «Збереження репродуктивного здоров'я жінки як важлива складова покращення демографічної ситуації в Україні» виступив директор Інституту педіатрії, акушерства та гінекології АМН України академік АМН України Ю.Г.Антипкін. Він відмітив, що репродуктивне здоров'я нашого населення є предметом не тільки медичної науки і практики, але й усієї держави, оскільки воно прямо пов'язане зі здоров'ям нащадків, а отже — з майбутнім країни. Як відомо, щороку скорочується як абсолютна чисельність, так і питома вага дітей і підлітків у загальній кількості населення, що негативно позначається на трудовому потенціалі держави. Найважливішими інтегральними критеріями, що характеризують репродуктивне здоров'я жінок, є показники материнської і дитячої смертності. Хоча за останнє десятиріччя материнська смертність в Україні істотно знизилась, вона залишається в декілька разів вищою, ніж у західноєвропейських країнах. З огляду на це зниження материнської і дитячої захворюваності й смертності є на сьогодні найважливішим державним завданням, на вирішення якого з особливою увагою була спрямована діяльність АМН України, зокрема її профільного інституту.

Багаторічні фундаментальні й прикладні дослідження дозволили вченим істотно доповнити концепцію щодо безпечного материнства та розробити стратегію покращення репродуктивного здоров'я жінок нашої країни. Практичним виходом із цієї проблеми була розробка національних програм щодо збереження здоров'я жінок та їх репродуктивної функції, які включають такі питання: планування сім'ї (1996–2000 рр.), репродуктивне здоров'я (2001–2005 рр.), затвердження комплексних заходів щодо заохочення народжуваності на 2002–2007 рр., затвердження концепції безпечного материнства (2003 р.), репродуктивне здоров'я нації до 2015 р.

У результаті виконання цих програм, за даними широкомасштабних епідеміологічних досліджень, проведених у різних регіонах України, отримано дані про реальний стан репродуктивного здоров'я жінок та структуру його порушень. Так, за останні 10 років захворюваність на анемію серед вагітних збільшилась у 6 разів, значно зросла частота розвитку хвороб сечостатевої системи та системи кровообігу. Число нормальних пологів в Україні становить близько 30 %.

На сьогодні більше 50 % вагітних жінок мають різні захворювання внутрішніх органів, тому їх стан здоров'я не може забезпечити народження здорового покоління. Підтвердженням цього є той факт, що кожний третій новонароджений має ознаки порушень здоров'я. Тільки 8 % дітей при народженні можна вважати здоровими.

Такому контингенту жінок на етапі вагітності організацію медичної допомоги в останні роки змінено, й замість дволанкової системи «жіноча консультація — пологовий будинок» створено та впроваджено чотириланкову. Ця система поки є єдиною у світі; її унікальність полягає в широкому використанні кліматичних, фізичних та преформованих немедикаментозних факторів лікування вагітних із порушеннями стану здоров'я.

Результати проведених досліджень дозволили з'ясувати, що в сучасній структурі порушень репродуктивного здоров'я в жінок значну частку становлять хронічні запальні захворювання статевих органів унаслідок різних інфекційних факторів. Відзначаються також зниження імунітету в жінок дітородного віку та збільшення в них частоти розвитку доброякісних і злоякісних захворювань, з яких провідне місце займають пухлини молочних залоз, репродуктивних органів — матки, яєчників.

Юрій Геннадійович Антипкін навів епідеміологічні дослідження, які були проведені в індустріально розвинених регіонах, та доповів, що в організмі жінок (у тому числі в грудному молоці) уміст важких металів (кадмій, свинець, хром, цинк) вищий, ніж у жінок контрольної групи. Це призводить до змін імунітету та гормонального статусу матері, плода й новонародженого, що в цілому порушує їх стан здоров'я та негативно позначається в подальшому на репродуктивній функції. Цими дослідженнями також встановлено, що в жінок, які проживають у районах із високим техногенним навантаженням (зокрема, із забрудненням атмосферного повітря ксенобіотиками), частота виникнення гінекологічних захворювань, ускладнень вагітності та пологів, а також різних порушень стану новонароджених у 2,5 раза вища, ніж у жінок із районів, де екологічні проблеми не виходять на перший план. Ці дані підтверджують, що в сучасних умовах будь-яка жінка дітородного віку, яка проживає в екологічно забрудненому регіоні, перебуває в хронічно екстремальній ситуації з високим ризиком ушкоджень свого репродуктивного здоров'я й здоров'я майбутньої дитини.

Співробітниками нашого інституту обгрунтоване створення в масштабах країни системи планування сім'ї, головною метою якої є підготовка молоді до відповідального батьківства. Упровадження цієї системи в нашій державі з організацією кільком сотен центрів та кабінетів планування сім'ї показало свою ефективність у запобіганні небажаній вагітності та покращанні демографічної ситуації.

Поінформованість населення активного дітородного віку щодо питань планування сім'ї та використання сучасних методів контрацепції також набула свого позитивного значення. Створення системи планування сім'ї в нашій державі дозволило наблизити її до мети, яка була проголошена на 60-й Асамблеї ВООЗ у травні цього року: кожна дитина — бажана, кожні пологи — безпечні, кожна молода людина — вільна від ВІЛ, до кожної жінки ставляться з повагою й шануванням.

Слід підкреслити, що проблема охорони репродуктивного здоров'я в Україні має стати міждисциплінарною. Необхідним є залучення до співпраці вчених та практиків різних спеціальностей, насамперед гігієністів, психологів, педіатрів, демографів, організаторів охорони здоров'я. У наш час постала необхідність подальшого проведення наукових розробок з профілактики порушень репродуктивного здоров'я жінок починаючи з юнацького віку.

З доповіддю «Медико-екологічні передумови демографічної кризи в Україні та шляхи її подолання» виступив директор Інституту гігієни та медичної екології ім. О.М. Марзеєва АМН України академік АМН України, професор А.М. Сердюк.

Андрій Михайлович відзначив, що протягом останніх трьох десятиліть в Україні спостерігалися тенденції до зниження народжуваності, зростання смертності, а відтак зниження природного приросту населення. За індексом людського розвитку ООН, головними компонентами якого є очікувана тривалість життя, рівень освіти та рівень добробуту населення, Україна, що десять років тому із 173 позицій займала 45-те місце, опустилась за 100-ту позицію. Наведені дані переконливо свідчать про наявність у країні кризової демографічної ситуації та незадовільний режим відтворення населення.

Деформованість вікової піраміди населення України внаслідок світових війн, соціальних катаклізмів, включення населення в міжнародну систему міграції, низької якості життя, погіршення здоров'я людей, зменшення рівня народжуваності стали головними передумовами демографічної кризи. За темпами вимирання людей Україна входить у першу десятку країн світової спільноти.

Враховуючи те, що досягти пристойного рівня громадського здоров'я можливо тільки при реалізації відповідної політики держави та її інституцій, яка б забезпечувала підвищення якості життя всього населення і кожної людини окремо, у рамках доказової медицини нами сформульована стратегія подальшого розвитку медичної екології та безпеки життєдіяльності, що полягає в наступному:

— системних підходах до оцінки загроз і міжгалузевій взаємодії при їх ліквідації;

— характеристиці реальних впливів факторів середовища, що оточує людину, на її здоров'я (із застосуванням методів аналітичної епідеміології, включаючи генетичні, та оцінки ризиків);

— визначенні критеріїв, розвитку методів оцінки індивідуального і громадського здоров'я, у тому числі здоров'я здорових, та ранніх проявів його пошкодження;

— встановленні обсягу адаптаційно-компенсаторного потенціалу при впливі на організм факторів різного походження;

— розвитку інформаційних систем контролю за громадським здоров'ям;

— упровадженні соціально-гігієнічного моніторингу, проведенні економічних оцінок в управлінні ризиком;

— створенні планів дій у цій сфері й моніторингу їх виконання з використанням сучасних моделей, рекомендованих ВООЗ.

Заслуговують на увагу намагання науковців під новим кутом розглянути процес формування мультифакторної системи «організм — навколишнє середовище», поповнити можливості емпіричного етапу наукових досліджень у галузі гігієни та медичної екології системним аналізом, що базується на експериментальних даних та міждисциплінарних підходах в оцінці сучасних реалій довкілля. При цьому враховуються аспекти управління саморегуляцією організму людини як основи її адаптації в антропоекологічних системах.

Аналіз біологічних аспектів, які можна очікувати при дії різних хімічних сполук, свідчить про їх різноманітність. Кожна з речовин залежно від концентрації та експозиційної дози може викликати зміни з боку різних систем та органів і тим самим формувати як рівень, так і спектр захворюваності населення.

На прикладі хімічних канцерогенів проілюструємо, як ці сполуки завдяки механізму специфічної дії одночасно з індукуванням новоутворень зумовлюють розвиток імунодепресивного стану організму, мутагених змін, скорочення тривалості життя людей, що загалом формує негативні демографічні тенденції. Так, захворюваність на онкологічну патологію протягом 1967–2005 рр. збільшилася більше ніж удвічі. Найбільші темпи її приросту спостерігалися наприкінці 60-х та впродовж 70 та 80-х років ХХ ст., що корелює зі станом забруднення.

Сьогодні нами продовжуються дослідження (у тому числі в рамках Державної програми «Здоров'я нації») динаміки кількісних та якісних змін у навантаженні хімічних канцерогенів на населення протягом останніх 20 років та пов'язаних з ними відповідних змін онкологічної захворюваності. Основні складові цієї роботи: інвентаризація викидів; організація моніторингу за забрудненням довкілля; гігієнічна сертифікація технологічних і виробничих процесів, продуктів, товарів щодо канцерогенної безпеки; розробка гігієнічних нормативів та методів ідентифікації канцерогенів.

На цій основі передбачається визначити канцерогенні ризики, зумовлені онкогенними факторами повітря, води та харчових продуктів, дати їм порівняльну оцінку для обгрунтування профілактичних заходів.

Важливий вплив на великі групи населення України має радіація. Зростання онкологічних захворювань, що пов'язані з факторами довкілля, зумовлене наслідками аварії на Чорнобильській АЕС. Так, чітко встановлено зростання випадків раку щитоподібної залози, кровотворних органів, лімфатичної системи. Учені ДУ «Інститут урології АМН України» уперше в світі діагностували й довели ймовірність радіоіндукованого циститу та раку сечового міхура, опрацювали механізм радіаційного канцерогенезу.

Аварія на ЧАЕС змусила весь світ переглянути своє ставлення до проблем радіаційної безпеки, впливу радіаційного фактора на здоров'я людей. Уся політика мінімізації медичних наслідків аварії була націлена на зменшення рівнів опромінення без урахування інформаційного компонента протирадіаційного захисту. З перших днів інформаційного замовчування аварії дотепер (минув 21 рік) так і не сформовано державну концепцію захисту здоров'я людей у ситуаціях великих аварій з урахуванням їхніх інформаційних аспектів.

Ризик для здоров'я людей від споживання питної води нестандартної якості є дуже високим, оскільки стан питного водопостачання та якість питної води системи як централізованого, так і, особливо, децентралізованого водопостачання в країні залишаються незадовільними, а в окремих регіонах — навіть критичними. Ускладнення еколого-гігієнічної ситуації в окремих регіонах країни пов'язане не тільки із вживанням населенням питної води низької якості, але й з її нестачею. Серед європейських країн Україна за ступенем водозабезпечення займає одне з останніх місць. Моніторинг інфекційної захворюваності свідчить, що кожний 2–3-й спалах кишкових інфекцій пов'язаний із вживанням недоброякісної питної води.

Істотну загрозу здоров'ю людей становлять забруднені та деградовані грунти. Вони формують левову частку властивостей питної води, продуктів харчування і, частково, атмосферного повітря, а також можуть бути фактором передачі збудників інфекційних захворювань та інвазій.

Ситуація із забрудненням грунтів, особливо в промислово розвинених регіонах країни, залишається критичною. Утворення токсичних відходів за останні 2 роки становило 70–90 млн тонн на рік, що на порядок вище, ніж у будь-якій з країн Європи.

Вплив негативних факторів довкілля, що оточує людину, є вагомою причиною ушкодження генетичних структур, а відтак — репродуктивних втрат. За нашою безпосередньою участю виконаний цикл робіт, що дозволив характеризувати основні фактори ризику плодових репродуктивних невдач. Серед причин, що несприятливо впливають на генетичний апарат людини і призводять до вродженої патології, до 50 % становлять зовнішні фактори, дія яких особливо небезпечна для жінок під час вагітності.

Подальші негативні зміни стану громадського здоров'я набувають генетичного підгрунтя, що (особливо в умовах демографічної кризи) є прямою загрозою національній безпеці. Важко очікувати виходу з демографічної кризи в умовах зміненого генофонду.

Які шляхи подолання наведених негараздів? Передусім — про висновки так би мовити глобального значення, які є прямими наслідками непристосованості інституціональних структур та населення в цілому до демографічних умов, що склалися.

Висновок перший. І законодавча, і виконавча гілки влади повинні забезпечити людині можливість реалізації свого потенціалу. Це диктує гостру необхідність активізації соціально-демографічної політики, визначення її пріоритетів з обов'язковим забезпеченням фінансування. Необхідно створити відповідні закони та їх дотримуватись. Потрібен перехід від пасивного спостереження до активного управління процесами формування належного рівня і якості життя всього населення, покращення популяційного здоров'я, зниження смертності та збільшення тривалості життя.

Висновок другий (на рівні індивідуальному, особистісному). Ми живемо в умовах створеної людиною ноосфери. У цій сучасності медична наука повинна віднайти шляхи розширення адаптаційно-компенсаторних можливостей організму, визначити їх межі до стану передхвороби. Кожна людина має бути освіченою в галузі медичної екології, поінформованою про фактори ризику для здоров'я, мати чіткі переконання щодо сприятливих для здоров'я певних понять, ціннісних орієнтацій, знань і зусиль. Досвід розвинених країн переконливо свідчить, що роз'яснення основ зміцнення здоров'я, санітарно-освітні заходи, формування у громадян потреби в здоровому способі життя забезпечують необхідні умови для збереження і відновлення здоров'я населення.

У доповіді «Серцево-судинні захворювання: вплив на демографічну ситуацію в Україні» директор Нацiонального наукового центру «Iнcтитут кардiологii ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН Укpaїни, член-кореспондент АМН Укpaїни В.М. Коваленко відмітив, що поширенicть iшемiчної хвороби серця нині прийняла глобальний характер: згiдно з даними ВООЗ, вiд серцево-судинних захворювань у світі щорiчно помирає 17 млн осіб. У cтpyктypi cмepтнocтi вiд серцево-судинних захворювань (ССЗ) у 2000 р. iшемiчна хвороба серця становила 54 %, церебральний iнсульт — 18 %, недостатнiсть кровообiгy й артерiальна гiпертензiя — по 5 %, захворювання судин — 4 %, ревматизм — 0,4 %, вродженi вади — 0,5 %, iншi причини — 13 %. Icнyє статистика, що майже в 60 % померлих від iшемiчної хвороби серця смерть настає в результаті серцевого нападу, що виник уперше в життi.

Поточний стан здоров'я населення України залишається незадовільним. Це пов'язане не тільки з поширеністю основних хвороб внутрішніх органів, але також з їх ускладненнями (інфаркти, інсульти, кровотечі тощо), що призводять до високого рівня інвалідності, низької тривалості та якості життя.

Особливий інтерес викликає аналіз ураженості населення гіпертонічною хворобою, проведений у межах Національної програми боротьби з артеріальною гіпертензією, якій за останні п'ять років було приділено надзвичайно багато уваги на державному рівні. Вона є одним із головних факторів ризику розвитку атеросклерозу та його клінічних форм (ішемічної хвороби серця, інфаркту міокарда, цереброваскулярної патології та мозкових інсультів) і спостерігається майже у третини працездатного населення України.

Гострий інфаркт міокарда є поширеним захворюванням в Україні, що призводить до високої смертності населення та інвалідизації людей у працездатному віці. Так, за даними офіційної статистики, в Україні щорічно реєструється близько 46–49 тис. випадків інфаркту, що в перерахуванні на кількість населення в 3–4 рази нижче, ніж у розвинених країнах світу (Великобританія, США та ін.). Значна різниця у статистичних показниках може бути пов'язана з високою смертністю від загострень ішемічної хвороби серця, що призводять до збільшення раптової серцевої смерті внаслідок недостатньої та несвоєчасної допомоги хворим на догоспітальному етапі.

В oстанні роки отриманi принципово нові дані про механізми розвитку i прогресування коронарного атеросклерозу, що змiнило концепцiю його патогенезу. Вважають, що в основі патогенезу атеросклерозу лежать порушення функції ендотелiю, зокрема зниження бiодоступностi оксиду азоту, причому як у результатi зниження його синтезу, так i внаслідок його посиленого розпаду. Багато факторів ризику погiршують функцiю ендотелiю, знижуючи бiодоступнicть оксиду азоту. Гiперхолестеринемiя вважається головним фактором ризику розвитку атеросклерозу та його ускладнень; при ній знижується бiодоступнiсть оксиду азоту, порушується потiкзалежна дилатацiя артерiй. За сучасними уявленнями, дисфункцiя ендотелiю є головним фактором, що сприяє посиленню проникнення окислених лiпопротеїнiв низької щільності в iнтиму коронарних артерiй. Дисфункцiя ендотелiю також є стимулюючим фактором до посилення експресії селектинiв i молекул адгезії на поверхнi ендотелiальних клiтин, якi, зв'язуючись із циркулюючими в крові клiтинами запалення, сприяють їх проникненню в мiжклiтинний простiр. У результатi проникнення лiпопротеїнiв низької щільності в субендотелiальний простiр запускається каскад порушень гомеостазу, і захворювання стає подібним до хронiчного запального процесу, що має в'ялий перебіг. Ступiнь активностi запалення зумовлює клiнiчнi прояви iшемiчної хвороби серця.

Отже, дисфункцiя ендотелiю — це початковий етап змiн, у результатi яких формується атеросклеротична бляшка. Схильнiсть її до пошкодження істотно змiнюється пiд впливом зовнiшнix i внутрiшнix факторів.

Серед рiзних пiдxодів о стабілізації атеросклеротичної бляшки найбiльш обгрунтованим i ефективним методом проведення первинної та вторинної профiлактики атеросклерозу слід вважати вплив на пiдвищений piвeнь холестерину й лiпопротеїнів низької щільності. Спеціалізоване лікування має реалізовувати наступні заходи: нормалізація рівня холестерину та оптимізація структури ліпопротеїнів шляхом адекватного використання фармакотерапевтичних засобів (статини, фібрати, препарати омега-3 поліненасичених жирних кислот тощо); активне використання методів інтервенційної кардіології (ангіопластика, стентування); хірургічне лікування (аортокоронарне шунтування); лікування порушень ритму серця та серцевої недостатності; трансплантація серця та, ймовірно, імплантування стовбурових клітин.

Основнi завдання профiлактики атеросклерозу такі: не палити, дотримуватися здорової дiєти; бути фiзично активними; iндeкc маси тiла має становити менше нiж 25 кг/м²; piвeнь артерiального тиску — менше нiж 140/90 мм рт.ст. (у бiльшостi менше нiж 130/80 мм рт.ст. в окремих групах); piвeнь загального холестерину має становити менше нiж 5 ммоль/л (190 мг/100 мл), у бiльшостi менше нiж 4,5 ммоль/л (175 мг/100 мл) в окремих групах; piвeнь холестерину лiпопротеiнiв низької щільності має становити менше нiж 3 ммоль/л (115 мг/100 мл), у бiльшостi менше нiж 2,5 ммоль/л (100 мг/100 мл) в окремих групах хворих; жорсткий контроль глiкемії в пацiєнтiв iз цукровим дiабетом; враховувати iнше профiлактичне медикаментозне лiкyвання пацiєнтiв окремих категорій.

В Україні розроблена Національна стратегія попередження розвитку серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань та їх ускладнень (Програма попередження серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань), що включає 5 етапів.

І. Первинна профілактика, забезпечення її заходів: зміцнення системи охорони здоров'я кадрами й ресурсами, у тому числі інформаційними, необхідними для здійснення медико-профілактичної освіти населення; виявлення хворих із факторами ризику на ранніх стадіях ССЗ, їх диспансеризація, лікування, профілактика у них ССЗ; упровадження терапевтичної профілактичної стратегії на всіх етапах надання лікувальної допомоги (модифікація способу життя, вплив на фактори ризику: антигіпертензивна, ліпідознижуюча та інші терапії); реалізація освітніх програм для лікарів, середніх медичних працівників та пацієнтів.

ІІ. Стандарти діагностики та протоколи лікування: створення стандартів діагностики і протоколів лікування на підставі сучасних наукових даних, що визначають конкретний перелік діагностичних, лікувальних та профілактичних процедур та межі їх вартості з розрахунку на одного хворого; надання стандартам діагностики і протоколам лікування директивного характеру і широке їх упровадження в клінічну практику.

ІІІ. Заходи вторинної профілактики: терапевтична стратегія (антигіпертензивна та ліпідознижуюча, антитромбоцитарна терапія, інші науково обгрунтовані медикаментозні втручання з доведеною ефективністю); упровадження ефективних методів та засобів діагностики (у тому числі інвазивних електрофізіологічних досліджень), лікування й запобігання аритміям серця; інтервенційна стратегія (стентування коронарних, сонних, мозкових та периферичних артерій, катетерних абляцій); хірургічна стратегія (планове аортокоронарне шунтування, реконструктивні операції на сонних артеріях, імплантації кардіостимуляторів та кардіоверторів та ін.).

IV. Забезпечення невідкладного спеціалізованого та високоспеціалізованого лікування: догоспітальний етап (принцип терапевтичного вікна); реорганізація госпітального етапу ургентного лікування (спеціалізовані відділення кардіореанімації, спеціалізовані нейросудинні відділення, інтервенційні лабораторії) з упровадженням сучасних стратегій лікування; створення сучасної матеріально-технічної бази (апаратура, діагностикуми, витратні матеріали) та її стандартизація для забезпечення ефективної діагностичної, лікувальної, реабілітаційної допомоги хворим із серцево-судинними й цереброваскулярними захворюваннями та їх ускладненнями.

V. Контроль та моніторинг реалізації програми: створити стандарти патоморфологічних досліджень і посмертної діагностики серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань; упровадити реєстри інфаркту міокарда та мозкового інсульту; проводити епідеміологічні дослідження в різних статево-вікових сільських та міських популяціях із метою визначення дійсних значень показників поширеності захворювань та їх факторів ризику. Можна зробити висновки:

1. На сьогодні забезпечення лікування ССЗ та їх ускладнень (артеріальна гіпертонія, ішемічна хвороба серця, пороки серця, порушення ритму тощо) згідно з європейськими стандартами лікування можливе лише на І та частково ІІ рівні медичної допомоги.

2. Надання медичної допомоги на ІІІ та, особливо, ІV рівнях потребує істотного збільшення фінансування.

3. Необхідна активізація та збільшення кількості лікарів та ліжок для надання високоспеціалізованої допомоги шляхом реструктуризації існуючих штатів та ліжкового фонду.

Цікавою виявилась доповідь «Здоров'я дітей шкільного віку — проблеми та засоби їх вирішення», з якою виступив директор Інституту охорони здоров'я дітей та підлітків АМН України професор М.М. Коренєв. Загрозлива демографічна ситуація в країні певною мірою формується внаслідок негативних змін стану здоров'я і фізичного розвитку дітей і підлітків. Набули стійких тенденцій несприятливі зміни соматичного і психічного здоров'я підростаючого покоління, погіршився його репродуктивний потенціал, знизився рівень фізичної і розумової працездатності.

Результати багаторічних наукових досліджень свідчать, що найбільш інтенсивне зростання поширеності функціональних порушень і хронічних захворювань, відхилень фізичного розвитку в дітей відбувається під час навчання в школі. Це зумовлене як формуванням специфічного середовища виховання, так й інтенсивним ростом і розвитком організму дитини.

У дітей молодшого шкільного віку негативні зрушення здоров'я в перші роки їх навчання в школі представлены здебільшого захворюваннями органів травлення (ротової порожнини, жовчного міхура, шлунково-кишкового тракту) та дихання (переважно ЛОР-захворювання).

Слід підкреслити, що поширеність психічних розладів серед школярів збільшилася за останні роки в 2,5 раза. Вони представлені сьогодні переважно емоційними порушеннями, депресивними станами, розладами поведінки. В останні роки загострилася проблема наркотичної та комп'ютерної залежності в підлітковому віці.

Доповідач відмітив, що за останні 20 років зростають порушення становлення функцій жіночої статевої системи. Так, у 2,5–3 рази зросла поширеність розладів менструальної функції — пубертатних маткових кровотеч і вторинної аменореї, що прогностично є найбільш несприятливими. У кожної 4–5-ї дівчини ці розлади виникають на фоні дефіциту маси тіла або нейроендокринних форм ожиріння з характерними для метаболічного синдрому порушеннями вуглеводного й ліпідного обмінів. Привертає увагу значне зростання кількості випадків первинної аменореї в регіонах із високим техногенним навантаженням, яка зустрічається в 7 разів частіше, ніж серед дівчат екологічно чистих регіонів. Збільшується частота порушень статевого дозрівання (перш за все затримка статевого розвитку) у деструктивних сім'ях.

Сьогодні ми мусимо визнати, що погіршення стану здоров'я дітей шкільного віку зумовлене до певної міри недосконалістю системи ранньої діагностики, низьким рівнем упровадження технологій моніторингу їх здоров'я в умовах навчального закладу, деструктивними процесами в системі шкільної медицини. Головними проблемами постають такі: відсутність цілісного підходу до оцінки здоров'я школярів з урахуванням факторів оточуючого середовища, спрямованість профілактичних програм на об'єкт (а не на суб'єкт) впливу, відсутність зацікавленості дітей у високому рівні власного здоров'я.

На жаль, ціною ефективної навчальної діяльності дітей в сучасній школі залишається погіршення здоров'я. Так, ми маємо визнати, що навчання дітей за профільними програмами сприяє формуванню в них високої самооцінки, почуття впевненості в собі, у своїх силах, підвищує їхню психоемоційну стійкість. Але в умовах надвисокої спрямованості школярів на соціальну успішність при невирішених гігієнічних проблемах організації навчальної діяльності більш стрімко зростає питома вага морфофункціональних порушень і погіршується перебіг хронічних захворювань. Глобальне впровадження нових форм навчання, підвищення вимог до знань і умінь учнів зумовлюють якісне й кількісне зростання інформаційного навантаження на школярів, що потребує своєчасного проведення гігієнічної експертизи, поточного контролю та розробки медико-профілактичних заходів з урахуванням специфіки діяльності кожного навчального закладу.

Важливими передумовами формування здоров'я школярів є єдність біологічного й психологічного розвитку дитини, динамічне рольове співвідношення певних факторів впливу на здоров'я дітей протягом їх навчання в школі, реалізація здоров'я в єдності з навколишнім середовищем, актуалізація здоров'язберігаючої поведінки, активна позиція особистості, здоров'яформуючий стиль життя, міжгалузева системність і комплексність заходів охорони здоров'я школярів.

У країні накопичується досвід шкіл сприяння здоров'ю. Під час переорієнтації навчальних закладів на здоров'яформуючі та здоров'язберігаючі технології викладання відбувається системна перебудова навчальної діяльності школярів, переорієнтація з процесу навчання на цілі навчання, коли кінцевий результат може і має бути персоніфікованим. Розвиток процесів здоров'яформуючих впливів досягається такими шляхами: упровадження сталої програми з гігієнічного виховання школярів у всіх вікових групах; упровадження програми впливів як інтегрованого курсу; реальна спрямованість навчального закладу на формування здоров'я школярів та розвиток навичок здорового способу життя; викладання матеріалів учителями, які мають стійкі уявлення щодо значимості гігієнічного виховання для гармонійного розвитку дитини; підтримка готовності вчителів, учнів, адміністрації й батьків до співпраці.

Отже, свідома оцінка власної успішності, компетентний вибір і визначення особистістю, яка розвивається, цілей життєдіяльності є підгрунтям активно-конструктивної профілактики захворювань, збереження і зміцнення здоров'я дітей шкільного віку. Формування здоров'я постає як стратегія гармонізації фізичного та психічного розвитку особистості для забезпечення її самореалізації та ефективної адаптації до навколишнього середовища шляхом набуття необхідних гігієнічних знань та закріплення навичок здорового способу життя.

З доповіддю «Інфекційні хвороби і демографічна ситуація в Україні» виступив завідувач кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними і венеричними хворобами Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського член-кореспондент АМН України М.А. Андрейчин. Як відомо, інтегральним показником здоров'я населення є середня очікувана тривалість життя людини, яка за період з 1990 до 2006 рр. скоротилася в Україні майже на три роки, що порівняно із середньоєвропейськими показниками менше на 6,45 року, а з країнами Євросоюзу — на 10,39 року. За офіційною статистикою, інфекційні хвороби займають друге-третє місце серед хвороб людської популяції. Але багато захворювань, етіологічним фактором яких є живий збудник, традиційно відносять до неінфекційних (наприклад, апендицит, пневмонія, холецистит, пієлонефрит). Якщо врахувати і їх, то у структурі захворюваності людей гострі та хронічні хвороби з участю інфекційних і паразитарних факторів складають 60–70 %. Згідно з даними ВООЗ, що враховує лише найбільш важливі та соціально значимі захворювання, у кожного третього померлого причиною смерті були інфекційні хвороби.

Аналіз статистичних звітів показує, що з 2004 р. в Україні відзначається неухильне зниження рівня інфекційної захворюваності при практично обернено пропорційному зростанні смертності від інфекційних хвороб. Причину такого феномену вбачаємо передусім у штучному заниженні значень показника захворюваності, оскільки, з одного боку, значна частина хворих не звертається по медичну допомогу чи лікується амбулаторно, що призводить до неповної реєстрації та неадекватності протиепідемічних заходів; з другого боку, працівники санепідслужби не зацікавлені в з'ясуванні реального рівня зазначеного показника.

Завдяки досягненням науки й розробці принципово нових методів дослідження за останні 27 років відкрито біля 50 раніше невідомих патогенних пріонів, вірусів, хламідій, бактерій та найпростіших. Список засвідчує виявлення низки пріонових, ретровірусних, герпетичних інфекцій, вірусних гепатитів, параміксовірусних хвороб, геморагічних гарячок, везикульозного стоматиту, пташиного грипу, тяжкого гострого респіраторного синдрому, а також ерліхіозів, хламідіозів, бореліозів, бартонельозів, ешерихіозів, гелікобактеріозу та протозоозів. Частину цих захворювань донедавна вважали неінфекційними й описували під різними назвами.

Михайло Антонович Андрейчин зупинився лише на окремих інфекційних хворобах, що становлять серйозну загрозу для репродуктивного здоров'я населення України. Як відомо, разом із туберкульозом характеру епідемії набули СНІД, гепатити В і С, а також венеричні захворювання. Сьогодні Україна перебуває в центрі епідемії ВІЛ-інфекції у Східній Європі: кількість зареєстрованих нових випадків ВІЛ-інфікування майже вдвічі вища, ніж у Західній, і майже у 14 разів, ніж у Центральній Європі. Викликають стурбованість високі темпи поширення такої інфекції не тільки у групах ризику, але й серед так званих благополучних груп населення.

Станом на 1 травня 2007 р. в Україні чисельність офіційно зареєстрованих ВІЛ-інфікованих становила понад 123 тис. (у тому числі 16,1 тис. дітей), захворіли на СНІД 21,9 тис. осіб, померло від СНІДу 12,1 тис. Кількість випадків ВІЛ-інфікування щомісяця зростає. Щороку від СНІДу помирає 2–4 тис. людей репродуктивного віку.

У зв'язку з цим особливої важливості набуває проблема інфікування вагітних і дітей. Щороку кількість ВІЛ-інфікованих вагітних збільшується на 20 %. Ситуація, що склалася з перинатальним інфікуванням, зумовлює необхідність посилення боротьби з поширенням ВІЛ-інфекції не лише медичної галузі, а й усього суспільства.

Украй серйозною нині є проблема вірусних гепатитів із так званим гемоконтактним механізмом передачі збудника. Відомо, що 80–95 % захворювань на хронічні гепатити й цирози печінки мають вірусну етіологію (гепатити В, С, D та їх асоціації).

Так, за оцінками експертів ВООЗ, більше третини населення світу має ознаки перенесеної чи наявної HBV-інфекції, з яких 5 % (біля 400 млн) — особи з хронічною HBV-інфекцією. Але за даними останніх епідеміологічних досліджень, справжній рівень захворюваності на HBV-інфекцію в Україні в 5–6 разів перевищує значення показників офіційної статистики.

Подібна ситуація складається і стосовно HСV-інфекції. За матеріалами ВООЗ, у світі інфіковано HCV більше 1 млрд людей. Через 10 років HСV-інфекція становитиме величезну медичну та економічну проблему, оскільки зазначений вірус є основним етіологічним фактором формування цирозу печінки.

Серед інфекційних захворювань, що спричиняють патологію вагітності й уроджену патологію новонароджених, особливе місце займають так звані TORCH-інфекції. Ця абревіатура запропонована в 1971 р. Nahmias і означає: Toxoplasmosis, Other (інші), Rubella, Cytomegalovirus та Herpes. До інших відносять лістеріоз, сифіліс, гонококову й ентеровірусну інфекції, гепатит В, грип, ВІЛ-інфекцію/СНІД.

Інвазію токсоплазмами відзначено в 60–80 % жінок дітородного віку. Особливу небезпеку становить первинне інфікування, передусім у перші 12 тижнів. У цих випадках уроджений токсоплазмоз часто призводить до загибелі плода або до розвитку тяжких уражень очей, печінки, селезінки, головного мозку дитини. При хронічному токсоплазмозі спостерігаються хвилеподібна гарячка, ураження ЦНС та різних органів, що призводить до інвалідності й відставання в розумовому розвитку.

До вірусу краснухи серопозитивні 80–95 % жінок дітородного віку. У зв'язку з цим установлення факту захворювання на краснуху в 1-му триместрі є прямим показанням до переривання вагітності.

Дані наших багаторічних досліджень свідчать, що реальну загрозу для внутрішньоутробного інфікування плода становить тільки реактивація ТОRCH-інфекції під час вагітності, що диктує необхідність відповідного лікування вагітних. Своєчасна етіотропна (у тому числі специфічна й патогенетична) терапія вагітних дозволяє зменшити частоту внутрішньоутробного інфікування плода й виникнення вад його розвитку.

Слід відзначити, що найбільш поширеною гінекологічною патологією є запальні захворювання жіночих сечостатевих органів, що спричиняються різними мікроорганізмами і, як правило, належать до групи шкірних і венеричних хвороб. У цій групі особливу увагу слід приділяти інфекціям, що передаються статевим шляхом. Сьогодні до них зараховують понад 20 нозологічних форм. Це класичні венеричні захворювання, ряд вірусних інфекцій (ВІЛ-інфекція, ТORCH, папіломавірусна інфекція), інші урогенітальні інфекції та паразитози. Інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом, у підлітковому й у дорослому віці нерідко стають причиною безплідності (38 % випадків), патології вагітності, онкогінекологічної патології, а також внутрішньоутробного інфікування плода з можливими тяжкими наслідками і навіть вадами розвитку.

Ураховуючи все вище наведене, стає зрозумілим, що інфекційна захворюваність украй негативно впливає на демографічну ситуацію. Проте державні статистичні звіти не відображають реального поширення інфекцій, що створює враження про вірогідне епідеміологічне благополуччя.

Отже, на загальному засіданні Академії медичних наук було констатовано, що демографічна ситуація в Україні є однією з найгірших у Європі і потребує негайних заходів із боку держави щодо поліпшення соціального забезпечення та охорони здоров'я населення. Головною складовою сучасної демографічної кризи в Україні є надто високий рівень і несприятлива динаміка передчасної смертності — 36 зі 100 померлих в Україні йдуть з життя передчасно. Особливо прикрими втратами є надлишкові смертні випадки від інфекційних хвороб, хвороб системи кровообігу, органів дихання, травлення, нещасних випадків, яким можна було б запобігти відповідними засобами традиційної медицини.

Важливими факторами високої захворюваності й передчасної смертності є бідність населення, поширеність таких шкідливих звичок, як тютюнопаління, зловживання алкоголем та інше. Вагомий внесок у захворюваність населення роблять шкідливі умови праці, неякісна питна вода, забруднення повітря, грунту, харчових продуктів токсичними речовинами. Дуже негативний вплив і по сьогоднішній день справляє на здоров'я населення України Чорнобильська катастрофа.

Головними напрямками на шляху подолання медико-демографічної кризи в державі має бути: подолання бідності, формування здорового способу життя й рівності в досягненні здоров'я, створення безпечних та здорових умов праці та навколишнього середовища, залучення людей до активної співпраці у досягненні здоров'я, заборона реклами тютюнових і алкогольних виробів, збільшення державних інвестицій у сферу охорони здоров'я, розвиток і заохочення приватного капіталу до такого інвестування, посилення профілактичної спрямованості в діяльності системи охорони здоров'я.

Підготували Г.І. Мишанич, аспірант кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб № 1 Національного медичного
університету імені О.О. Богомольця,
Н.В. Нетяженко, кафедра госпітальної терапії № 1 Національного медичного
університету імені О.О. Богомольця