Газета «Новости медицины и фармации» 9 (460) 2013

У попередніх наших публікаціях ми порушували питання дотримання етичних норм медичними сестрами. Зазначимо, що тематика багатьох науково­практичних заходів — конгресів, науково­практичних конференцій, семінарів — та фахові публікації переважно включають питання історії розвитку сестринської справи, критерії оцінки якості сестринської діяльності і медичних послуг та інші напрямки, пов’язані з професійною діяльністю фахівця з середньою медичною освітою. Однак практично не висвітлюються дослідження соціального статусу медичної сестри в сучасному суспільстві, а також не досліджується її правовий статус.

Розвиток соціально­-правового статусу медичної сестри в Україні має свої особливості і принципово відрізняється від статусу медичної сестри будь­якої європейської держави — як за рівнем соціального стану медичної сестри в громадянському суспільстві, так і за ступенем соціально­економічної захищеності.

У нашому суспільстві створено ідеальний образ медичної сестри. Наприклад, студенти медичного коледжу при описі характеристик медичної сестри, як правило, називають професіоналізм, наявність комунікативної компетенції, дотримання прав пацієнтів, оперативність, витривалість, толерантність, милосердя, охайність, ввічливість, доброзичливість та інші якості. Таким чином, студенти виділяють ті характеристики медичної сестри, які, на їхню думку, найбільш прийнятні і будуть затребувані при наданні медичних послуг, а також будуть визначати їх якість.

Унікальність професії медичної сестри полягає ще й у тому, що соціальна складова тісно переплітається з правовою складовою. Соціальний статус медичної сестри — це положення в суспільстві медичної сестри як носія медичної культури. Правовий статус медичної сестри — це сукупність прав, обов’язків, свобод та відповідальності, які закріплені в чинному законодавстві України.

Зазначимо, що правовий статус особи закріплений у Конституції України та низці законодавчих та нормативних документів, базується на міжнародних документах, що розкривають права людини.

Основними принципами прав людини є:

-  рівноправ’я;

-  невід’ємність прав та свобод;

-  гарантії прав та свобод;

-  заборона на зловживання правами та обов’язками;

-  заборона на незаконне обмеження прав та свобод людини.

Також звернемо вашу увагу на те, що повнота правового статусу медичної сестри залежить від займаної посади. Логічно, що коло прав, обов’язків та ступінь відповідальності є, наприклад, у постової медичної сестри, старшої медсестри відділення, головної медичної сестри ЛПЗ.

У поданому матеріалі ми розглянемо загальні та індивідуальні (з урахуванням посади) питання прав, обов’язків та відповідальності медичних сестер державних та комунальних закладів охорони здоров’я.

Права та свободи медичної сестри

Розглядаючи питання прав та свобод медичної сестри, необхідно зазначити, що вони включають у себе загальнолюдські та професійні (спеціальні) права, якими наділені всі медичні працівники середньої ланки.

До загальнолюдських прав включаються: право на життя та його захист, повагу до честі та гідності, рівність прав кожної людини (рівноправ’я), право на свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу віросповідання, охорону здоров’я, освіту, заняття діяльністю, до якої є вподобання та яка надає гідну оплату праці, мирні зібрання, у тому числі для відстоювання власних прав, відпочинок, соціальний захист та достатній життєвий рівень, особистісні права (право власності на житло та інше майно, авторське право, вступ до шлюбу) тощо.

Переліку загальнолюдських прав присвячено цілу главу Конституції України, де також зазначено, що держава гарантує дотримання цих прав, а порушені права людини мають бути поновлені в суді. Наприклад, якщо пацієнт чи інший відвідувач, які знаходяться у відділенні, дозволяють собі на підвищених тонах розмовляти з медичною сестрою, при цьому використовують нецензурні вислови чи такі, що принижують честь та гідність особи, — це є підставою для подачі позову із вимогою відшкодувати моральні збитки, які нестиме медична сестра. У подібних випадках зазвичай медичні сестри державних ЛПЗ не знають правил поводження, тому нанесені образи переживають у собі. Найгірше, якщо керівники медсестринської служби не розбирають такої конфліктної ситуації і приймають сторону пацієнта/відвідувача. Головна медична сестра повинна пам’ятати та навчати підлеглих того, що медична сестра — це не мовчазна істота, що обслуговує населення, а це є, перш за все, людина та професіонал. І у разі виникнення складної конфліктної ситуації керівництво має захистити своїх підлеглих при безпідставних претензіях, а при наявності підстав — вжити заходів для мирного розв’язання конфлікту та навчання медичної сестри кращій поведінці, виконанню своїх посадових обов’язків тощо. Бажано, щоб розмова із приміщень загального користування була переведена до закритих кабінетів із мінімальною можливістю витоку інформації.

Низка зазначених природних, соціально-­економічних та культурних прав визначена в міжнародних документах, дія яких поширюється на території України (Україна ратифікувала ці документи, тобто визнала їх обов’язковість до виконання в нашій державі).

На жаль, велика кількість зазначених прав існують переважно на папері. Взяти хоча б трудові права, з яких для медичних працівників реально реалізовується тільки право на достроковий вихід на пенсію. Проте знати ці права необхідно. І вимагати їх реалізації від оточення.

Низкою законодавчих та нормативних документів закріплено коло професійних прав, свобод та пільг медичних працівників, зокрема, Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801­XII, зі змінами (далі — Основи законодавства про охорону здоров’я).

Більшість професійних, у тому числі трудових, прав та пільг медичних сестер визначено у статті 77 Основ законодавства про охорону здоров’я. Отже, згідно з цією статтею, середні медичні працівники мають право:

-  на заняття медичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації;

-  належні умови професійної діяльності;

-  підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах;

-  вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики;

-  безоплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків;

-  обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством;

-  соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків;

-  встановлення у державних закладах охорони здоров’я посадових окладів (тарифних ставок) на рівні, не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості;

-  скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством;

-  пільгові умови пенсійного забезпечення;

-  пільгове надання житла та забезпечення телефоном;

-  безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту в порядку, встановленому законом;

-  першочергове одержання медичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами;

-  створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій;

-  судовий захист професійної честі та гідності;

-  безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства у передбаченому законом порядку;

-  додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю три календарних дні для дільничних медсестр територіальних ділянок міських поліклінік (поліклінічних підрозділів) та дільничні медичні сестри амбулаторій, медичні сестри загальної практики — сімейної медицини терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, середнього медичного персоналу виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації та відділень планової та екстреної консультативної допомоги — за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки. При цьому зберігаються права інших категорій медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах існуючих норм.

Певні права медичних працівників, пов’язані з їхньою професійною діяльністю, встановлені також іншими статтями Основ законодавства про охорону здоров’я. Так, у разі загрози життю хворого медичні працівники мають право використати будь­який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою надання невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий лікувально­профілактичний заклад. Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли наданню медичної допомоги, гарантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну (ст. 37).

Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами (ст. 39).

Медичні працівники,у тому числі медичні сестри,також мають право:

-  використовувати інформацію, яка представляє лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково­дослідній роботі, у тому числі у випадках її публікації в спеціальній літературі, належним чином забезпечивши анонімність пацієнта (ст. 40);

-  проводити медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, як виняток, в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від вживання методів діагностики, профілактики або лікування буде менше, ніж можна чекати у разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе (ст. 42);

-  не брати згоду хворого або його законних представників на медичне втручання в невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю хворого (ст. 43);

-  застосовувати в медичній практиці нові методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації і лікарські засоби, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до вживання, на користь лікування особи лише після отримання його письмової згоди (ст. 44);

-  проводити медико­біологічні експерименти на людях у порядку, передбаченому законодавством (ст. 45);

-  припиняти активні заходи щодо підтримки життя хворого у тому випадку, коли стан людини визначається як необоротна смерть (ст. 52).

Зазначимо, що обіймання керівної посади надає медичній сестрі певне коло прав, наприклад, право подавати керівництву ЛПЗ пропозиції щодо преміювання чи накладення стягнень на підлеглих, право отримувати інформацію з обмеженим доступом, право отримувати додаткову освіту, яка сприяє виконанню організаційно­розпорядчих функцій тощо.

Перелічені права медичних працівників, як слушно зазначають провідні юристи, є правами­обов’язками, тобто зобовязують медичних працівників вчиняти певні дії для реалізації їхніх професійних прав.

Чинним законодавством України може бути передбачено інші права та пільги для медичних працівників. На них також можуть поширюватися пільги, що встановлюються для своїх працівників підприємствами, установами і організаціями, яким вони надають медичну допомогу.

Зазвичай додаткові права та пільги закріплюються колективним договором підприємства.

Порушення прав середніх медичних працівників

Найчастіше порушення загальнолюдських чи професійних прав медичних працівників з боку пацієнтів чи їхніх родичів та законних представників обумовлені фоновим станом, що виникає на тлі захворювання, або співчуттям своєму родичеві. Проте нанесені образи, особливо в присутності інших осіб, є неприпустимими. Вони також негативно відбиваються як на діловій репутації конкретного медичного працівника, так і на репутації всього закладу охорони здоров’я, що стає особливо актуальним з огляду на реформування галузі.

Практика свідчить, що дуже часто, опинившись у конфліктній ситуації, медичні сестри не знають своїх прав та не вміють правильно розв’язувати конфліктні ситуації. Ті медичні сестри, які знають свої права, найчастіше не вміють своєчасно і грамотно сформулювати правомірні вимоги і не обізнані в процедурі отримання свідчень на свою користь, подачі позовної заяви тощо.

Більшість із тих, хто знає свої права і вміє застосовувати свої знання, не витримують тиску, стикаючись з нерозумінням колег та керівництва, відсутністю підтримки з боку професійних асоціацій і профспілок.

Наголосимо на тому, що керівництво сестринської служби ЛПЗ повинно мати адекватний підхід до вирішення конфліктів, що виникли між пацієнтами/законними представниками та середнім медичним персоналом. Конфліктну ситуацію необхідно розглянути всебічно, вислухавши аргументи всіх учасників, у своїх висновках спиратись на значимі факти. Якщо підлеглі працівники установ відчують підтримку та захист своїх інтересів із боку головної/старшої медичної сестри, це неодмінно призведе до покращення мікроклімату та якості надання медичної допомоги співробітниками ЛПЗ. Урешті­решт, ділова репутація медичної установи не постраждає, потік пацієнтів збільшиться. А з огляду на реформування системи надання медичної допомоги це сприятиме збільшенню фінансування (отриманню прибутків) медичним закладом.

Як ми зазначали, у разі порушення загальнолюдських або професійних прав кожна особа має право (не обов’язок!) відновити їх законним шляхом. Утім, перш ніж вчиняти будь­які дії, доречно було б проконсультуватись із юристом щодо реальності порушень та механізмів захисту. Однак бувають випадки, коли діяти треба негайно.

Отже, якщо є підозри щодо порушення трудових прав, наприклад, неправильного встановлення посадового окладу, виплати надбавок, доплат, підвищень за наявну категорію, слід, по­перше, звернутися до керівника фінансового відділу за роз’ясненнями. Якщо, на ваш погляд, з якихось причин ці роз’яснення повною мірою не розкриють підстави для обмеження виплат, варто подати письмове звернення на ім’я керівника ЛПЗ щодо розшифрування схеми посадового окладу та підстав для нарахування додаткових виплат. Офіційна відповідь на таке звернення має надійти протягом 30 календарних днів (у відповідності до Закону України «Про звернення громадян»).

Відповіді на запити, що стосуються фінансового забезпечення, готує бухгалтерія. Як свідчить досвід, працівники бухгалтерії зазвичай достатньо ознайомлені із чинним законодавством щодо оплати праці. Проте бувають і винятки. Тому, отримавши роз’яснення, варто або пошукати відповідність зазначених підстав чинному законодавству, або проконсультуватися з юристом.

Такий самий алгоритм дій можна застосовувати і в разі ненадання додаткової оплачуваної або інших видів відпусток, звернувшись до відділу кадрів.

Якщо з відстоюванням трудових прав усе більш­менш зрозуміло, то з покаранням порушників загальнолюдських прав та тих, хто посягає на ділову репутацію, набагато складніше. У випадках порушення соціальних та природних прав необхідно діяти негайно, бо інакше довести факт протиправних дій буде складно. Приклад поведінки, що порушує такі права, ми наводили вище — пацієнт/його законний представник/відвідувач у процесі розмови підвищує голос, починає відверто ображати медичну сестру, застосовує нецензурні вислови тощо.

Головна медична сестра має знати алгоритм дій у подібних ситуаціях та навчити підлеглих правильних дій щодо розв’язання конфлікту та відстоювання прав.

По­перше, не можна підвищувати голос у відповідь, однак слід чітко наголосити, що медична сестра виконує службові обов’язки, які на неї покладено керівництвом. До кола цих обов’язків не входить вислуховування особистісних образ. Якщо у пацієнта є претензії щодо якості надання медичної допомоги або умов перебування в ЛПЗ, необхідно запропонувати письмово звернутися до керівництва.

Якщо ж образи й надалі не припиняються, варто нагадати пацієнтові про посягання на загальнолюдські та професійні права і запросити двох свідків, які в присутності пацієнта нададуть згоду підписати скаргу на пацієнта та службову записку, яку медична сестра в обов’язковому порядку напише та подасть керівнику ЛПЗ. Склавши службову записку, скаргу та отримавши підписи свідків, медична сестра матиме достатньо доказів для звернення до суду. У позовних вимогах не забувайте зазначати розмір матеріального еквіваленту завданої моральної шкоди.

Для подачі позову необхідно знати прізвище, ім’я та по батькові, адресу особи, що нанесла образу.

Резюмуючи цей розділ, перелічимо всі можливі інстанції, до яких має право звернутися по допомогу в разі порушення прав медична сестра:

-  керівник ЛПЗ та заступник головного лікаря з медсестринства;

-  профспілковий комітет;

-  недержавні правозахисні органі­зації;

-  управління охорони здоров’я (УОЗ);

-  Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ);

-  органи прокуратури;

-  суд, у тому числі апеляційний та Вер­ховний суд України (поетапно);

-  Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

-  Європейський суд з прав людини.

Професійні обов’язки медичної сестри

Як може здатися на перший погляд, коло прав медичної сестри досить широке, а її обов’язкам присвячено статтю 78 та окремі положення ще кількох статей Основ законодавства про охорону здоров’я з невеликим загальним переліком цих обов’язків, зокрема:

-  сприяти охороні та зміцненню здоров’я людей, запобіганню і лікуванню захворювань, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну допомогу (ст. 78);

-  безплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (ст. 78);

-  поширювати наукові та медичні знання серед населення, пропагувати, в тому числі власним прикладом, здоровий спосіб життя (ст. 78);

-  дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю (ст. 78);

-  постійно підвищувати рівень про­фесійних знань та майстерності (ст. 78);

-  подавати консультативну допомогу своїм колегам та іншим працівникам охорони здоров’я (ст. 78);

-  проводити своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта (ст. 34);

-  надавати медичну допомогу в повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані (ст. 52).

Згідно зі статтею 40 Основ законодавства про охорону здоров’я медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Медичні та фармацевтичні працівники мають також інші обов’язки, передбачені законодавством.

Коли держава закріпила право людини на якісну безоплатну медичну допомогу, яку медичні працівники мають надавати, вона (держава) зобов’язалась це право забезпечити. Однак адекватного забезпечення не відбулося (передусім фінансового), а пацієнти з цим правом обізнані і вимагають його реалізації.

Крім того, законодавство зобов’язує медичних працівників надавати медичну допомогу у будь­який час: чи то робочий, чи то неробочий. Проте ніхто не бере до уваги, що у позаробочий час медичний працівник може не мати можливості надати хоча б якусь медичну допомогу (не говоримо про якісну) через елементарні причини — відсутність знарядь праці. А за ненадання медичної допомоги передбачено кримінальну відповідальність.

Відповідальність медичних сестер (загальний огляд)

Можливість настання відповідальності за вчинення правопорушення є одним із важливих питань у роботі медичної сестри. Зазначимо, що юридична відповідальність — це застосування заходів державного примусу до особи, яка вчинила правопорушення в певній галузі (порушивши певні правовідносини), а саме — у сфері охорони здоров’я громадян.

Як свідчить практика, переважна більшість медичних працівників, у тому числі керівників закладів охорони здоров’я, мають поверхневе уявлення про юридичну відповідальність, що встановлена чинним законодавством за правопорушення у сфері охорони здоров’я. При цьому знання про підстави, види і наслідки юридичної відповідальності, з одного боку, дисциплінує медичних працівників, а з іншого — зменшує ймовірність безпідставного притягнення їх до відповідальності.

Відповідно до чинного законодавства України — Цивільного кодексу України, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» тощо — особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров’я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Цивільно­-правова відповідальність

Такий вид юридичної відповідальності виникає внаслідок порушення прав громадян у сфері охорони здоров’я, що не є злочинами та передбачають, переважно, необхідність відшкодування шкоди. Наприклад, обмеження права людини на вільний вибір медичного закладу, лікаря, порушення процедури отримання згоди на проведення медичного втручання тощо. Для роботи медичної сестри, на наш погляд, найчастішими правопорушеннями є недотримання етико­деонтологічних основ при спілкуванні з пацієнтами/їхніми представниками/відві­дувачами, що потягли за собою написання скарг керівництву та подачу позову.

На сьогодні всі медичні сестри здійснюють свою професійну діяльність, перебуваючи у трудових відносинах із закладами охорони здоров’я будь­якої форми власності або з приватно­практикуючним лікарем. Згідно з частиною першою статті 1172 ЦКУ, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків. Тобто від початку за вчинення правопорушення з боку медичної сестри відшкодування робить працедавець, але потім ці витрати можуть бути повернуті за рахунок регресного позову до працівника, який вчинив правопорушення.

Обов’язковою умовою відповідальності за заподіяння шкоди є причинний зв’язок між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою. Якщо шкода не є наслідком протиправної поведінки заподіювача шкоди, а сталася з інших причин (через недотримання пацієнтом медичних рекомендацій чи внаслідок індивідуальних особливостей організму пацієнта), у заподіювача шкоди не виникатиме обов’язку відшкодувати шкоду. Наприклад, пацієнт порушував режим, медична сестра зробила зауваження, а пацієнт замість того, щоб припинити порушення, почав лаятися, впав та зламав кінцівку, у такому разі медична сестра не нестиме відповідальності за шкоду здоров’ю, що має місце. Для настання цивільно­правової відповідальності за шкоду здоров’ю необхідно, щоб така шкода була спричинена з вини заподіювача шкоди. Вина медичних працівників, як правило, виступає у формі необережності. Для звільнення від обов’язку відшкодувати шкоду здоров’ю заподіювач шкоди повинен довести, що вона сталася не з його вини.

Адміністративна відповідальність

Адміністративна відповідальність медичних сестер залежно від займаної посади може наставати за вчинення таких право­порушень:

-  порушення санітарно­-гігієнічних і санітарно­-протиепідемічних правил і норм (ст. 42);

-  незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44);

-  порушення правил виготовлення та порядку обліку і зберігання печаток та штампів, а так само виготовлення, ввезення, реалізація та використання самонабірних печаток (ст. 189­2)

-  порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та/або її компонентів і препаратів (ст. 451 КпАП).

До осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, застосовуються адміністративні стягнення — здебільшого це штрафи у розмірі, який визначається від неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Кримінальна відповідальність

Це найбільш суворий вид юридичної відповідальності, що передбачає ув’язнення та позбавлення волі, можливості обіймати певні посади у разі вчинення злочину.

Зазначимо, що всі злочинні діяння, що можуть бути вчинені середнім медичним персоналом, умовно можна поділити на такі:

-  злочини проти життя і здоров’я особи (пацієнта);

-  злочини проти прав особи (пацієнта);

-  злочини у сфері господарської діяльності з медичної практики;

-  злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів;

-  інші злочини, вчинені медичними працівниками у зв’язку з їхньою професійною діяльністю.

Переважна більшість «медичних» статей сконцентровані у розділі II ККУ «Злочини проти життя і здоров’я особи». До них належать, зокрема:

-  неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст. 131 ККУ);

-  розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст. 132 ККУ);

-  незаконне проведення аборту (ст. 134 ККУ) — у разі, якщо медичний працівник не має спеціальної медичної освіти;

-  незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 ККУ) — заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти;

-  ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ККУ);

-  неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 ККУ);

-  порушення прав пацієнта (ст. 141 ККУ);

-  незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 ККУ);

-  порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 ККУ);

-  насильницьке донорство (ст. 144 ККУ);

-  незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 ККУ).

Варто зазначити, що випадки притягнення медичних працівників до кримінальної відповідальності, а тим більше винесення щодо них обвинувального вироку в Україні є порівняно нечастими. Проте заступникам головного лікаря з медсестринства необхідно знати про те, які дії чи бездіяльність підпадають під кримінально­правову заборону і на попередження якої поведінки підлеглих слід спрямовувати свої зусилля.

«Журнал главной медсестры», № 2, 2013