Газета «Новости медицины и фармации» 9 (542) 2015

На сьогодні в Україні розроблена та винесена на громадське обговорення «Концепція нової системи охорони здоров’я» (далі — Концепція), в якій зазначено, що «проект документа розроблено з метою визначення напрямів і механізмів формування нової системи охорони здоров’я, реалізація яких сприятиме збереженню і зміцненню системи громадського здоров’я, пріоритетності профілактичного напрямку діяльності сфери охорони здоров’я з акцентом на неінфекційних захворюваннях, зниження показників захворюваності, інвалідності та смертності населення, підвищенню якості та ефективності надання медичної допомоги, запровадженню ефективних організаційно-правових та фінансово-економічних механізмів, підвищенню соціальної справедливості і захисту прав громадян на охорону здоров’я».

Виконання даної Концепції підтримане коаліційною угодою депутатських фракцій з окремим розділом «Реформа системи охорони здоров’я» під девізом: «Ми забезпечимо якісну і доступну медицину для громадян», що знайшло своє відображення у програмі Кабінету Міністрів України на 2015 рік під назвою «Нова соціальна політика: реформа системи охорони здоров’я». У відповідь на що Міністерство охорони здоров’я України ухвалило «План заходів Міністерства охорони здоров’я України з виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України та Коаліційної угоди у 2015 році «Нова соціальна політика: реформа системи охорони здоров’я».

Таким чином, в Україні на базі вже існуючої реформи системи охорони здоров’я (Закон України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» від 07.07.2011 року № 3612-VI) (далі — Реформа № 1), було започатковано проведення ще однієї «нової» реформи системи охорони здоров’я (далі — Реформа № 2). При цьому незрозуміло, яка принципова різниця між «новою реформою системи охорони здоров’я № 2» і «старою реформою системи охорони здоров’я № 1», тому що «Реформа № 1», по суті, не була реформою системи охорони здоров’я, були проведені лише деякі точкові зміни без визначення стратегії і тактики реформи громадського здоров’я в Україні.

Незалежна Україна, отримавши у спадок міцну радянську систему охорони здоров’я, не мала великого клопоту із громадським здоров’ям. Але кожна система має запас міцності, і ніякими деклараціями та імітаціями її не зберегти від руйнування. Відсутність в Україні реальних реформ радянської системи охорони здоров’я призвела до того, що запас її міцності був вичерпаний за п’ять років. На жаль, керівництво держави своєчасно не визначило цей момент і продовжує досі декларувати та імітувати проведення реформ системи охорони здоров’я України, а радянська система охорони здоров’я, хоча і в жалюгідному вигляді, продовжує функціонувати до сьогодні, в основному за кошти хворих, а не бюджетні.

Згідно з Конституцією України, народні депутати України створюють із свого числа профільний Комітет із питань охорони здоров’я Верховної Ради України та обирають голову Комітету, першого заступника, заступників голови та секретаря Комітету (стаття 89). Голова і члени цього профільного Комітету, як лікарі-професіонали, несуть персональну відповідальність як за прийняття відповідних конкретних законів України прямої дії, які регламентують громадське здоров’я: охорону здоров’я, медико-санітарну допомогу і медичне страхування, так і контролюють стан їх виконання виконавчою державною владою України. Отже, цей Комітет — це єдиний у державі структурний підрозділ законодавчої державної влади України, який законодавчо забезпечує громадське здоров’я: охорону здоров’я, медико-санітарну допомогу і медичне страхування громадян України. Саме члени цього профільного Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України, лікарі-професіонали, на слуханнях, які відбулися 21.12.2011 року, на тему «Здоров’я – 2020: основні засади державної політики України у сфері формування здорового способу життя і протидії неінфекційним захворюванням та шляхи її реалізації» офіційно визначили наслідки руйнування системи охорони здоров’я за роки незалежності України, а саме:

1. За останні 15 років чисельність населення України скоротилася майже на 7 млн осіб (із 52,2 млн до 45,6 млн), що становить населення таких країн, як Данія, Грузія, Фінляндія, Норвегія.

2. Україна щорічно втрачає понад 700 тисяч своїх громадян, 1/3 з яких люди працездатного і репродуктивного віку.

3. Смертність населення в Україні становить 15,2 на 1000 населення, а в країнах — членах Європейського Союзу — 6,7 на 1000 населення.

4. Така демографічна ситуація зумовлена високим рівнем захворюваності населення, в тому числі на серцево-судинні, онкологічні, хронічні респіраторні захворювання та цукровий діабет.

5. При цьому в Україні смертність від серцево-судинних захворювань є однією з найвищих у світі та становить 66 % у структурі загальної смертності, а смертність від онкологічних захворювань — 13 %. Фактично ці дві хвороби визначають майже 80 % щорічних втрат населення України.

6. Україна посідає 34-те місце за показником очікуваної тривалості життя серед європейських держав, США і Канади.

Крім цього, в Україні діє Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Стратегії демографічного розвитку в період до 2015 року» від 24.06.2006 р. № 879, в якій зазначено, що «глобальна тенденція зниження народжуваності посилилася в Україні у зв’язку з економічною кризою, різким зниженням доходів населення, невпевненістю їх у майбутньому».

Щорічно в Україні на 233 тис. скорочується кількість працюючих і громадян репродуктивного віку, що неминуче призведе до скорочення виробництва і зниження національного доходу, а отже, і рівня життя громадян України, а скорочення чисельності людей репродуктивного віку — до зменшення народження дітей, а отже, постійного скорочення кількості нових громадян, що обумовлює невтішні перспективи держави Україна щодо подальшого її існування.

Існуючий в Україні високий рівень захворюваності зумовлює високий рівень смертності, який у 2,26 раза вищий, ніж у Європейському Союзі, а отже, українці вимираюча нація. Адже світовою наукою та практикою встановлено, що потенціал кожної країни світу визначається типом відтворення її населення: якщо він прогресивний, це країна, яка має своє майбутнє, а якщо регресивний, така країна ризикує припинити своє існування як держава. За показниками демографічної статистики, тип відтворення українського народу регресивний, а Україна — це активно вимираюча країна. А це означає, що рівень державного розвитку України як держави надзвичайно низький, а її майбутнє існування сумнівне.

Причиною такого безпрецедентного «скорочення чисельності населення України», сучасної цивілізованої країни у центрі Європи, спеціалісти називають високу смертність у державі порівняно з європейськими країнами. Але висока смертність — це кінцева ланка ланцюга державної політики збереження життя кожного громадянина країни. Причиною високої смертності визнано високу захворюваність, що є передостанньою у ланцюгу державної політики та обумовлена низкою причин. Серед цих причин є такі, вплив яких надзвичайно великий, але у довгостроковій перспективі — спадковість, спосіб життя, вплив навколишнього середовища тощо. Стрімке зростання захворюваності в Україні викликане стрімким зниженням рівня доходів і, відповідно, різким зниженням рівня життя широких верств населення за роки незалежності.

Різке скорочення населення України траплялося двічі, і причини цього загальновідомі: це сталінський голодомор в Україні (1932–1933), коли голодом було вбито етнічних українців, та роки Другої світової війни, коли теж загинуло 7 млн українців. За 20 років незалежності в Україні не було офіційного голодомору і не було війни, але прогресувала бідність громадян.

У зв’язку з тим, що на слуханнях профільного Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України, що відбулися 21.12.2011 р., народні депутати України, члени цього Комітету, лікарі-професіонали не ухвалили невідкладних конкретних заходів, скерованих на зменшення захворюваності та смертності з метою відновлення популяції, відбулось те, що за минулі після цього 4 роки чисельність громадян незалежної України на 1 січня 2015 р. скоротилася із 52,2 млн до 42,9 млн, тобто майже на 10 млн, а за 24 роки незалежності — на 20,0 %, тобто помер майже кожний п’ятий громадянин країни. Крім того, чисельність продовжує скоро–чуватись.

Важливе місце у скороченні чисельності працездатного населення України також відіграють міграційні процеси, тобто тимчасові втрати, коли громадяни країни вимушені емігрувати, аби зароб–ляти кошти за кордоном, щоб підтримати сім’ю. Але при підвищенні рівня життя в Україні чи вони повернуться?

Демографічну ситуацію в Україні й її вплив на економіку було проаналізовано Джуді Твігг, професором політології Virginia Commonwealth University, та Вейн Меррі, старшим науковим співробітником у справах Європи і Євразії недержавного аналітичного центру American Foreign Policy Council у статті в «The National Interest». Як відзначають ці автори, в Україні спостерігається зменшення кількості населення, його старіння, високий рівень захворюваності та смертності, що призводить до скорочення кількості робочої сили і падіння виробництва й економіки. Ця демографічна криза в Україні більш серйозна, ніж у Росії. Глобальна тенденція зниження народжуваності посилилася в Україні у 90-х роках минулого століття через різке зниження рівня життя і доходів широких верств населення. Вона характеризувалася надзвичайно низьким рівнем природного приросту населення внаслідок низької народжуваності та високого рівня смертності в Україні за роки незалежності. А основною причиною загострення демографічної кризи в Україні є зниження до критичного рівня народжуваності. Сучасний її стан такий, що забезпечується лише половина потрібного для відтворення населення. На сьогодні Україна вже перетнула межу зниження народжуваності, за якою відбувається необоротне руйнування демографічного потенціалу, що призвело до втрати умов для відновлення чисельності населення. Тенденція подальшого посилення демографічної кризи обмежує людський та економічний потенціал України для розвитку, а це скорочує шанси на вихід із кризи. До 2050 р., за прогнозами ООН, в Україні залишиться близько 34 млн. За роки незалежності державна влада України не звертала уваги на демографічну проблему і дочекалася демографічної кризи. Нові лідери країни і західні спонсори повинні вжити кардинальних заходів для оздоровлення нації. І хоча в Україні наразі багато криз: військова, виробнича, соціальна, економічна, але найтяжча криза в Україні — демографічна. У демографічному відношенні Україна наразі стала однією з найгірших країн світу. Демографічна ситуація в Україні характеризується не лише депопуляцією, вона набула характеру гострої демографічної кризи, основні ознаки якої — несприятливі зміни не тільки у кількості, а й здоров’ї населення. Сучасну демографічну ситуацію можна визначити як кризову тому, що депопуляція супроводжується істотним погіршенням здоров’я людей, що виявляється у зниженні середньої тривалості життя. За таких обставин збереження населення має бути основним змістом державної стратегії держави Україна.

Отже, провівши аналіз, Джудді Твігг і Вейн Меррі встановили принципово іншу причину демографічної кризи в Україні, ніж члени профільного Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України на своїх слуханнях, а саме: «Різке зниження рівня життя і доходів широких верств населення України призвело до зниження народжуваності та надзвичайно низького рівня природного приросту населення. Основною причиною загострення демографічної кризи в Україні є зниження до критичного рівня народжуваності».

На підставі свого аналізу Джудді Твігг і Вейн Меррі надають дві рекомендації:

1. Сучасна українська влада і західні спонсори повинні вжити кардинальних заходів для оздоровлення нації.

2. За таких обставин збереження населення має бути основним змістом державної стратегії України.

Кардинальні заходи оздоровлення нації полягають:

1. У встановленні конкретних причин надзвичайно стрімкого зниження рівня життя населення України, що викликає скорочення народжуваності та зростання захворюваності, наслідком якої є надзвичайно стрімке зростання смертності, що призвело до скорочення числа громадян незалежної України майже на 10 млн.

2. Встановленні конкретних посадових осіб, які очолюють конкретні органи державної влади України, що своєю злочинною бездіяльністю допустили надзвичайно стрімке падіння рівня життя, скорочення народжуваності, зростання захворюваності та пов’язані з цим наслідки.

3. Розробці та прийнятті конкретних, кардинальних, термінових заходів щодо громадського здоров’я, а саме: охорони здоров’я, медико-санітарної допомоги та медичного страхування, скерованих на зростання народжуваності та зниження рівня захворюваності й смертності та відновлення популяції громадян України, своїх виборців, до 52 млн.

Покращення існуючої демографічної ситуації потребує чітких і жорстких законодавчих регламентів, а саме:

1) рівня доходів кожного громадянина України: заробітної плати, пенсій тощо;

2) достатнього життєвого рівня, включаючи достатній набір продуктів харчування, набір непродовольчих товарів, послуг, одягу і взуття та утримання житла кожного громадянина України;

3) досягнення кожним громадянином України показників здоров’я країн Європейського Союзу.

Аналіз стану законодавчого забезпечення громадського здоров’я, а саме: охорони здоров’я, медико-санітарної допомоги та медичного страхування громадян України, тобто прийняття законів України прямої дії для реалізації кожної конституційної норми, конституційного права і конституційної гарантії чинної Конституції України, що зобов’язаний забезпечити голова Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України та члени цього Комітету, народні депутати України, лікарі-професіонали як єдині законодавці в Україні, засвідчує, що із трьох гілок державної влади України тільки одна законодавча гілка є незалежною і самостійною. Адже кожен народний депутат України обирається громадянами країни, та тільки ними можуть бути припинені його повноваження. Виключно законодавча гілка державної влади України, тобто Верховна Рада України, має право ухвалювати конкретні закони України прямої дії для реалізації кожної конституційної норми, права і гарантії чинної Конституції України щодо громадського здоров’я.

Виконавча влада України фактично не є незалежною і самостійною, а повністю підпорядковується законодавчій гілці державної влади України, тобто Верховній Раді України.

Судова влада України також не є незалежною і самостійною, а повністю залежить від Президента України та законодавчої гілки державної влади, тобто Верховної Ради України.

Таким чином, ст. 6 чинної Конституції України щодо поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову не відповідає дійсності. Жодних противаг між трьома гілками державної влади України законодавчо не передбачено і фактично не існує, адже наразі панує лише одна з них — законодавча, тобто Верховна Рада України, а виконавча і судова повністю залежать від неї.

Підготовку та прийняття законів України прямої дії, що регламентують громадське здоров’я громадян України, персонально забезпечує голова Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України, на виконання ст. 89 чинної Конституції України за участю першого заступника, заступників, секретаря і членів цього Комітету. Але персональну відповідальність за прийняття цих Законів України прямої дії, що регламентують громадське здоров’я, несе голова Комітету з питань охорони здоров’я.

У чинному Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», введеному у дію Постановою ВР № 2802-XII від 19.11.1992 р., ст. 12 «Охорона здоров’я — пріоритетний напрям державної діяльності» чітко та однозначно зазначено: «Охорона здоров’я — один із пріоритетних напрямів державної діяльності. Держава формує політику охорони здоров’я в Україні та забезпечує її реалізацію. Державна політика охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків національного доходу».

Як видно, реалізація державної політики у сфері охорони здоров’я в Україні вимагає виділення народними депутатами України 10 % національного доходу, що відповідає рівню цивілізованих країн світу: Великобританія — близько 10 %, Італія — понад 11 %, Японія — понад 12 %, США — 15 % і більше національного доходу. Але усі роки незалежності голови Кабінету Міністрів України подавали щорічний проект Державного бюджету України, в якому пропонували виділити значно менше, а за останні роки близько 3,5 % національного доходу, тобто майже у три рази менше встановленого Законом України. При цьому народні депутати України, голова Верховної Ради України, Голова і члени профільного Комітету з питань охорони здоров’я, лікарі-професіо–нали голосували за це порушення Закону України, а Президент України підписував такий Державний бюджет України, порушуючи Закон України. При цьому усі вони достеменно знали основи фінансування охорони здоров’я та медико-санітарної допомоги, рекомендовані ВООЗ:

— виділення у бюджеті країни менше ніж 5,0 % національного доходу на охорону здоров’я і медико-санітарну допомогу — це межа, за якою настає демографічна криза, і головним із соціальних показників держави є відсоток відрахування валового національного продукту на охорону здоров’я і медико-санітарну допомогу кожному громадянину України;

— існує прямо пропорційна залежність між обсягом фінансування медико-санітарної допомоги та доступністю, своєчасністю та якістю її надання;

— фінансування охорони здоров’я і медико-санітарної допомоги — це проблема номер один державної влади будь-якої країни світу, порівняно з якою всі інші проблеми охорони здоров’я та медико-санітарної допомоги є навіть не другорядними;

— науково доведена прямо пропор–ційна залежність здоров’я населення від інвестицій в охорону здоров’я та медико-санітарну допомогу. Якщо держава витрачає в середньому на одного громадянина 10 доларів на рік, біологічні можливості громадянина реалізуються не більше ніж на 5,0 %, а якщо близько 1000 доларів на рік, то громадяни такої країни мають 75,0 % реалізацію;

— модель фінансування, яку використовує кожна держава світу, не має принципового значення, адже кожен громадянин кожної країни світу сам фінансує надання собі усієї медико-санітарної допомоги, сплачуючи податки зі своєї кишені;

— бюджетна модель, яку використовує Україна, — несправедлива і корупційна, адже податки надходять у державний бюджет, там невідомо як і кому розподіляються, а коли громадянин звертається у медичний заклад по безоплатну медичну допомогу, там немає для цього коштів, адже в Україні свідомо не впроваджена накопичувальна система;

— за даними експертів ВООЗ, у пост–радянських країнах, де збереглась бюджетна модель фінансування охорони здоров’я і медико-санітарної допомоги, із бюджету розкрадається до 40 % коштів;

— бюджетно-страхова модель фінансування медико-санітарної допомоги громадянам України (використовується майже в усіх країнах світу з різними модифікаціями) дозволить залучити досить значні додаткові кошти. Це не ідеальна модель фінансування медико-санітарної допомоги громадянам України, але кращої цивілізований світ досі не ви–найшов;

— у кінцевому підсумку всі реформи полягають виключно у пошуку шляхів максимального фінансування охорони здоров’я та медико-санітарної допомоги громадянам. Якщо США, у яких приватна модель фінансування, вкладають максимальні кошти в охорону здоров’я та медико-санітарну допомогу своїм громадянам, то у них найкращі у світі охорона здоров’я і медико-санітарна допомога, показники здоров’я нації та майже максимальна тривалість життя громадян.

Чинною Конституцією України, ст. 3 щодо здоров’я та життя громадян незалежної України встановлено: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Кожна людина має невід’ємне право на життя».

Враховуючи вищенаведене, народні депутати України як законодавці зобов’язані у першу чергу прийняти усі закони України щодо реалізації конституційних прав здоров’я та життя громадян, визначених чинною Конституцією України, особливо ст. 48 — право на достатній життєвий рівень, що включає харчування, одяг, житло, та ст. 49 — право на охорону здоров’я, медико-санітарну допомогу та медичне страхування.

Чинною Конституцією України, ст. 48 кожному громадянину України надане конституційне право на достатній життєвий рівень: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло».

Але це є більше декларацією, ніж дійсністю, тому що, по-перше, не надано визначення поняття «життєвий рівень», а по-друге, не надано визначення терміна «достатній». Який принцип визначення «достатнього» чи «недостатнього» життєвого рівня кожного громадянина України? По-третє, не надано логічного пояснення, чому у конституційне право на «достатній» життєвий рівень кожному громадянину України включено тільки три складові: достатнє харчування; достатній одяг; достатнє житло. А взуття, інші непродовольчі товари, послуги? Навіть харчування, достатнє для пенсіонера, абсолютно не є прийнятним для працюючого. Логічно було б сформулювати так: «Кожен громадянин незалежної України має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатній набір і якість продуктів харчування, набір непродовольчих товарів, послуг і забезпечення житлом для основних соціальних і демографічних груп населення».

Життєвий рівень громадян кожної цивілізованої країни світу регламентується так званим споживчим кошиком громадянина країни, у який державна влада включає всі потреби кожного громадянина цієї країни для забезпечення повноцінного життя. По суті, споживчий кошик — це стандарт достатнього життєвого рівня громадян цієї країни. Експерти називають його дзеркалом стану держави. Мінімальна вартість споживчого кошика цивілізованої країни становить 150 доларів на місяць, нижче від якої починається зона бідності (за визначенням експертів Організації Об’єднаних Націй). Оптимальним розміром споживчого кошика у сучасних цивілізованих країнах світу вважається 510 доларів на місяць. Споживчий кошик для своїх громадян визначає і розраховує кожна країна самостійно, як і склад кожної його частки: продовольчої (хліб, м’ясо, риба, молоко й усі інші продукти харчування, необхідні людині для повноцінного харчування на місяць); промислової (одяг, взуття, промислові товари); житлової (оплата за житло і комунальні послуги); медичної (медикаменти, предмети медичного догляду тощо); розважальної (культурні, спортивні та інші заходи); транспортної (проїзд у громадському та міжміському транспорті) та всіх інших, що забезпечують достатній життєвий рівень громадян цієї країни.

Кількість часток споживчого кошика і конкретний перелік його складових залежить від того, як держава цієї країни дбає про збереження здоров’я своїх громадян та забезпечення їх життєдіяльності і працездатності з метою економічного зростання і соціальної стабільності у державі. Споживчий кошик для громадян України був розроблений за оригінальною методикою Ленінградського інституту гігієни харчування у 1990 р. Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення» за № 656 від 14.10.2000 р., підписаною Прем’єр-міністром України В. Ющенко, визначено таке: «Відповідно до статті 7 Закону України «Про прожитковий мінімум» і на підставі рішення експертної комісії за результатами проведення науково-громадської експертизи наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення, Кабінет Міністрів України постановляє: 1. Затвердити набори продуктів харчування, набори непродовольчих товарів та набори послуг для основних соціальних і демографічних груп населення (додаються). 2. Міністерству праці та соціальної політики за участю зацікавлених центральних органів виконавчої влади та соціальних партнерів розробити у місячний термін методику визначення прожиткового мінімуму на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, і затвердити її спільним наказом Міністерства та інших органів, що братимуть участь у розробленні методики. 3. Державному комітетові статистики у місячний термін запровадити моніторинг цін для визначення прожиткового мінімуму».

На превеликий жаль, ця вкрай необхідна Постанова Кабінету Міністрів України не була втілена в практику і тому офіційна методика визначення споживчого кошика громадян України досі невідома. А зміст та вартість споживчого кошика, що мають переглядатись кожні 5 років, за 15 років після розроблення жодного разу не переглядались, хоча за цей час змінилися ціни, економічна ситуація, потреби громадян. Як встановили українські та міжнародні експерти, продовольча частка набору продуктів харчування сучасного споживчого кошика громадянина України майже удвічі гірша порівняно з тим, як годували німецьких військовополонених у сталінських таборах у 1941 році! Цей споживчий кошик жодним чином не враховує потреб сучасних громадян України, пов’язаних із технологічними, інтелектуальними, інформаційними змінами в сучасному суспільстві. У нього не закладені оплата комунальних послуг, платне лікування, платна освіта, і ніяк не згадані потреби в особистому розвитку та відпочинку. Головне, що цей споживчий кошик громадянина України поза–вчорашнього дня закладає майбутні злидні нашого народу. Саме тому необхідно терміново залучити міжнародних та українських експертів, встановити кількість часток і конкретний перелік складових споживчого кошика, підготувати та провести парламентські слухання із залученням громадських організацій України та прийняти закон України прямої дії «щодо реалізації права на достойний життєвий рівень шляхом затвердження споживчого кошика громадян України». На основі визначеного сучасного споживчого кошика необхідно розраховувати: оптимальну заробітну плату, оптимальну пенсію, обсяг соціальної допомоги, сформувати бюджет України та місцеві бюджети. Обов’язково необхідно використати досвід США, у яких споживчий кошик розробляють за бюджетом Геллера, що засновано на наборі тих товарів та послуг, які суспільство вважає необхідними для нормального життя. У структурі бюджету Геллера продукти харчування не повинні перевищувати 30 %, непродовольчі товари — 47 %, інші товари та послуги — 23 % споживчого кошика в США. Основою споживчого кошика є прожитковий мінімум, який складається із двох частин: фізіо–логічний мінімум (мінімальний споживчий кошик, необхідний для виживання людини і використовується під час війни, а у буденному житті становить 85 % загальної вартості); соціальна частина (набір необхідний для задоволення основних соціальних і культурних потреб людини, становить 15 %). Споживчий кошик має товарне та вартісне вираження, тобто спочатку визначається конкретний набір продуктів харчування, набір непродовольчих товарів та набір послуг, а після цього розраховується їх вартість. Різні країни світу використовують декілька варіантів визначення прожиткового мінімуму: статистичний метод; соціологічний метод; ресурсний метод; комбінований метод; нормативний метод тощо. Прожитковий мінімум в Україні законодавчо регламентований Законом України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 р. № 966-XIV (зі змінами), в якому встановлено таке: «Стаття 7. Встановити у 2015 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2015 року — 1176 грн., з 1 грудня — 1330 грн., а для працездатних осіб: з 1 січня 2015 року — 1218 грн., з 1 грудня — 1378 грн.

Стаття 8. Встановити у 2015 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі: з 1 січня — 1218 грн., з 1 грудня — 1378 грн.; у погодинному розмірі: з 1 січня — 7,29 грн., з 1 грудня — 8,25 грн.».

Отже, Законом встановлено, що з 1 грудня 2015 р. встановлюється прожитковий мінімум на одну особу з розрахунку на місяць у розмірі 1330 грн. Як уже зазначалося, у цивілізованій країні світу мінімальна вартість споживчого кошика наразі становить 150 доларів на місяць, нижче від якої починається зона бідності, і якщо запланований із 01.12.2015 р. прожитковий мінімум перерахувати на курс у 22 грн/долар, то це буде становитиме 60 доларів 45 центів, тобто у 2,48 раза нижче від межі бідності. А мінімальна вартість споживчого кошика громадян України повинна бути 3300 грн (150 доларів на місяць за курсом 22 грн/долар). Отже, в України прийнято закон про бюджет на 2015 рік, у якому у споживчий кошик громадянина України недодали 1970 грн, тобто у 2015 р. життєвий рівень громадян України у 2,48 раза нижчий від межі бідності. За даними Інтерфаксу України, за межею бідності наразі виживає 80,0 % громадян України.

Лауреат Нобелівської премії миру, професор економіки Мухаммад Юнус, відомий у світі борець із бідністю, зазначав, що «бідняк — це людина, яку штучно позбавляють життєвих ресурсів і не дають реалізувати свій потенціал».

В Україні наразі, окрім переліку та кількості продуктів харчування, які входять у споживчий кошик громадянина України, є величезна проблема їх якості, адже більшість цих харчових продуктів — це непотріб, яким монополісти-лобісти годують громадян країни. Тим більше, що система радянських стандартів (ГОСТ) повністю зруйнована державною владою України на потребу монополістам-лобістам, а нової української системи стандартизації харчових продуктів у країні майже не прийнято. Та і державний контроль якості виготовлення, транспортування й реалізації зруйновано.

Конституційне право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування кожному громадянину України надано ст. 49 Конституції України: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності (положенню частини третьої статті 49 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 29.05.2002 року № 10-рп/2002). Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя».

У сучасному законодавстві можна виділити три момента, пов’язані з поняттям «охорона здоров’я», які слід прояснити та законодавчо закріпити.

у чинній Конституції України відсутнє визначення поняття «здоров’я». За світовими стандартами ВООЗ, «здоров’я — це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних вад». Тобто, коли вживається поняття «здоров’я», то його необхідно розуміти виключно як комплекс: 1) повного фізичного благополуччя; 2) повного духовного благополуччя; 3) повного соціального благополуччя кожного громадянина України. Не може бути здоровою ані людина, ані держава, якщо відсутня хоча б одна з цих трьох складових здоров’я. Коли вживається поняття «здоров’я», то необхідно розуміти, що є: 1) індивідуальне здоров’я кожного громадянина України; 2) регіональне здоров’я громадянина окремого регіону України; 3) групове здоров’я, що має державне значення: матері та дитини, які продовжують популяцію народу України; працівників, які своєю працею створюють національне багатство України, тощо.

у чинному законодавстві України відсутнє визначення як поняття «охорона здоров’я», так і поняття «система охорони здоров’я». Тому для того, щоб вживати поняття «реформа системи охорони здоров’я України», необхідно чітко й однозначно законодавчо визначити усі ці поняття.

в Угоді про Асоціацію між Європейським Союзом та його країнами-членами з одного боку та Україною з іншого боку в розділі V «Економічне та секторальне співробітництво» глава 22 має назву «Громадське здоров’я», визнаний принцип «Охорона здоров’я в усіх політиках держави Україна»: освітній, екологічній, промисловій, продовольчій, житлово-комунальній, фізичній культурі і спорті та усіх інших. Охорона здоров’я охоплює всі сторони діяльності суспільства і всі державні структури, які кожна на своєму рівні забезпечують громадське здоров’я народу України, включаючи повне фізичне, духовне і соціальне благополуччя кожного громадянина України і всієї нації з метою збереження здоров’я нації та її генофонду для зростання популяції до 52,2 млн.

Основні принципи охорони здоров’я громадян України регламентовані Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» № 2801-ХІІ від 19.11.1992 р., позитивною рисою якого є те, що у ньому задекларовано дуже багато цілком слушних положень, і якби вони були реалізовані за 23 роки після його прийняття, не було б потреби проводити медичну реформу 2015 р. Так, ст. 4 «Основні принципи охорони здоров’я» декларує 9 основних принципів громадського здоров’я в Україні.

Перші п’ять основних принципів охорони здоров’я мають загальний характер і тому потребують доопрацювання фахівцями з менеджменту охорони здоров’я, медико-санітарної допомоги і медичного страхування та юристами з медичного права з метою більш чіткого їх формулювання, щоб можна було їх реалізувати.

1. Визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльно–сті суспільства і держави, одним із головних чинників виживання та розвитку народу України.

2. Дотримання прав і свобод людини і громадянина в сфері охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних із ними державних гарантій.

3. Гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення.

4. Рівноправність громадян,

демократизм і загально–доступність медичної допомоги та інших послуг в сфері охорони здоров’я.

5. Відповідність завданням 

і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість.

6. Орієнтація на сучасні стан–дарти здоров’я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в сфері охорони здоров’я.

Цей принцип включає дві складові:

1) Сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги регламентовані Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (2017-14) і ст. 14-1 «Система стандартів у сфері охорони здоров’я» цього Закону. Галузевими стандартами у сфері охорони здоров’я визначені: 1) стандарт медичної допомоги (медичний стандарт); 2) клінічний протокол; 3) табель матеріально-технічного оснащення; 4) лікарський формуляр. Міністерством охорони здоров’я України разом із Національною медичною академією регламентовані клінічні настанови, уніфіковані клінічні протоколи медичної допомоги, локальні протоколи медичної допомоги (клінічні маршрути пацієнтів).

В Україні 1998 р. регламентовано впровадження Медико-економічних стандартів (МЕС), у яких офіційно визначається як медична, так і економічна частина стандарту. Цей унікальний Наказ Міністерства охорони здоров’я України «Тимчасові галузеві уніфіковані стандарти медичних технологій діагностико-лікувального процесу стаціонарної допомоги дорослому населенню в лікувально-профілактичних закладах України» від 27.07.1998 р. № 226, виданий на виконання доручення Президента України від 04.03.1998 р. № 1-14/147, мав докорінно покращити якість, своєчасність і доступність надання медико-санітарної допомоги кожному громадянину України. Але не відбулось забезпечення надання медико-санітарної допомоги у повній відповідності до МЕС на рівні цивілізованих країн світу кожному громадянину України. Адже наразі усі цивілізовані країни надають всю медико-санітарну допомогу виключно у повній відповідності до єдиних національних «Золотих медико-економічних стандартів медичної послуги» медико-соціального страхування кожної нозологічної форми Міжнародної класифікації хвороб (МКХ 10-го перегляду), на засадах доказової медицини (Evidense Based Mediine — ЕВМ) та науково обґрунтованої медичної практики — НОМП) (Еvidence based medicine practice — ЕВМР), які апробовані і вже довели свою ефективність та безпечність в усіх цивілізованих країнах світу. Кожен «Золотий медико-економічний стандарт медичної послуги» розробляють та приймають виключно у повній відповідності до «Системи технологічного проектування кожної медичної послуги з попереднім розрахунком її вартості», запропонованої Американською медичною асоціацією (American Medical Association — АМА). Кожен практикуючий лікар призначає пацієнту конкретні діагностичні дослідження, конкретні лікувальні заходи, конкретні реабілітаційні заходи, встановлені виключно для кожної медичної послуги, і головне — інформує пацієнта щодо конкретної вартості надання медичної послуги.

Україна 14.02.1993 р. стала членом Міжнародної організації зі стандартизації (International Organization for Stan dardization — ISO), метою діяльності якої є ратифікація розроблених спільними зусиллями делегатів від різних країн Міжнародних стандартів ISO, які гарантують, що медичні послуги сертифікованого медичного закладу гарантують безпечність, надійність і оптимальну якість кожної наданої медичної послуги. У медицині стандарт якості ISO 9001:2008 базовий. А дотримання медичних стандартів якості ISO 9001:2008 забезпечує цикл Демінга — Шухарта (Deming Cycle, Shewhart Cycle, Deming Wheel), визначений як «процес прийняття рішення для управління якістю, який безперервно повторюється»: Plan-Do-Check-Act (PDCA), тобто: 1) планування (Plan); 2) виконання (Do); 3) перевірка (Check); 4) коректування (Act). Методологія PDCA є найпростішим алгоритмом дій щодо управління якістю медичних послуг у світі.

При проведенні нової медичної реформи 2015 р. необхідно обов’язково визначити: «Одним із основних тактичних заходів досягнення стратегічної мети регламентувати розробку, прийняття, впровадження і моніторинг єдиних націо–нальних «Золотих медико-економічних стандартів медичної послуги» медико-соціального страхування кожної нозологічної форми Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду, на засадах доказової медицини (Evidense Based Medicine) та науково обґрунтованої медичної практики (Еvidence Based Medicine Practice), які апробовані та довели свою ефективність і безпечність в усіх цивілізованих країнах світу. Впровадити Міжнародні стандарти якості ISO та цикл Демінга — Шухарта (Deming Cycle, Shewhart Cycle, Deming Wheel)».

2) Поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом системи громадського здоров’я: охорони здоров’я, медико-санітарної допомоги і медичного страхування громадян України, декларовано ст. 2 «Міжнародні договори України в сфері охорони здоров’я». Якщо між–народним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров’я, то застосовуються правила міжнародного договору. Маємо на увазі те, що Україна є членом ВООЗ, спеціалізованої міжнародної медичної фундації здоров’я. При проведенні нової медичної реформи 2015 року необхідно обов’язково визначити: «Реформа системи громадського здоров’я і медичного страхування громадян України». Україні, як члену ВООЗ, необхідно імплементувати у своє законодавче поле та обов’язково реалізувати при проведенні цієї медичної реформи: 1) принцип «Здоров’я для всіх через первинну медико-санітарну допомогу», схвалений Всесвітньою асамблеєю здоров’я на Алма-Атинській конференції 12.09.1978 р. у «Алма-Атинській декларації з первинної медико-санітарної допомоги»; 2) девіз реформування системи охорони здоров’я в Європі: «Реформи повинні підсилити механізм спільного прийняття рішень пацієнтами і надавачами медичних послуг, сприяти наданню всебічної і послідовної медико-санітарної допомоги з урахуванням культурних особливостей того чи іншого суспільства», прийнятий Європейським регіональним бюро (БРЕ ВООЗ, Любляна) усіма державами — членами Євро–пейського регіону ВООЗ 19.06.1996 р. у Люблянській хартії «Основні принципи реформування системи охорони здоров’я в Европі»; 3) принцип «Система охорони здоров’я — здоров’я — добробут», прийнятий 25–27.06.2008 р. Європейською міністерською конференцією ВООЗ у Талліннській хартії «Системи охорони здоров’я для здоров’я і добробуту», яка підбила підсумок реалізації Алма-Атинської декларації ВООЗ (1978) та Люблянської хартії ВООЗ (1996), зазначивши, що здоров’я, система охорони здоров’я і благо–получчя — це взаємопов’язані поняття.

Включає дві складові, які у сучасних умовах взаємопов’язані та діють як одна складова.

У ХХ сторіччі отримала новий розвиток сучасна епідеміологія (давньогр.: «епідиміа» — має всенародне поширення; «логос» — вчення) — як медико-соціально-економічна наука, що вивчає закономірності, з одного боку, складових і критеріїв, які унеможливлюють виникнення і поширення захворювань, а з іншого — причин виникнення і поширення захворювань з метою їх профілактики. Вона визначила дві епідеміологічні революції з різними парадигмами охорони здоров’я людства.

Перша епідеміологічна революція (санітарна) полягала у ліквідації основних епідемічних та соціальних хвороб внаслідок усунення масових захворювань і збереження громадян у працездатному стані до виходу на пенсію. Це так звана базова, дешева і соціально ефективна охорона здоров’я першого рівня, що сповідувала хворобоцентричну парадигму, коли усі зусилля державної влади спрямовувалися на профілактику і лікування основних епідемічних та соціальних захворювань. А у 70-х роках минулого сторіччя розпочалася друга епідеміологічна революція (медична), коли революційні успіхи медичної науки дозволили людству поставити амбітні цілі: збільшення віку життя людини, проведення омолодження людей, пересадка хворим органів від іншої людини, реанімація безнадійно хворих людей, виношування сильно недоношених дітей тощо. З точки зору моралі це гуманна і благородна мета, але з економічної точки зору це величезні витрати державних коштів при мінімальному соціальному результаті. Це так звана нова, дорога і соціально неефективна медична допомога, що базується на основі так званої здоров’яцентричної парадигми (грец. paradeigma — «зразок»), під якою наразі розуміється система ідей, поглядів, наукових понять, що формують зразкову модель сучасних наукових знань і практичної діяльності в охороні здоров’я і медико-санітарній допомозі, прийнята і сповідується усім суспільством та державною владою, скерована на здоров’я нації. І.І. Брехман у монографії «Введення до валеології — науки про здоров’я» (1987) обґрунтовував, що наука про здоров’я не може обмежуватися виключно медициною, а обов’язково повинна формуватися на основі всіх інших сучасних наук: біології, фізіології, епідеміології, психології, педагогіки, соціології, екології, тобто бути максимально інтегративною світовою наукою. Він запропонував новий термін «валеологія», хоча наразі у країнах Європи частіше використовують поняття «хелсазм». Валеологія (лат. valeo — «бути здоровим» і гр. logos — «вчення, наука») — це наука про формування, збереження і зміцнення громадського здоров’я в духовному, психічному, фізичному і соціальному плані. По суті відповідає визначенню ВООЗ: «Здоров’я — це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних вад (преамбула Статуту ВООЗ (995–599)» та Глобальній стратегії ВООЗ: «Здоров’я для усіх, через первинну медичну допомогу (HFA PHC)». Валеологія як наука про формування, розвиток і збереження здоров’я індивіда в онтогенезі (індивідуальний розвиток організму — від моменту зародження до закінчення життя) припускає подальше поглиблення її досліджень з урахуванням досягнень усіх інших наук про людину, а також історичних змін, що постійно відбуваються в нашому суспільстві. Предметом валеології є здоров’я здорової людини в усьому діапазоні здоров’я: перший — здоров’я; другий — «третій стан»; третій — хвороба. Методами валео–логії є генетичні, біохімічні, біофізичні, фізіологічні, морфологічні, психологічні, соціальні при вивченні, формуванні, розвитку і збереження здоров’я індивіда в онтогенезі. Наразі валеологія як наука розвивається швидкими темпами, маючи на меті створення сучасної «Аксіоми здоров’я здорової людини». Тому необхідно регламентувати: «Україна сповідує здоров’яцентричну парадигму як систему ідей та наукових понять, що формують модель сучасних наукових знань і практичної діяльності в охороні здоров’я і наданні медико-санітарної допомоги, яка прийнята усім суспільством і державною владою та повністю скерована на здоров’я української нації. Основою для здоров’яцентричної парадигми є здобутки сучасних наук епідеміології та валеології».

Включає чотири складових.

1. Багатоукладність економіки охорони здоров’я та медико-санітарної допомоги, задекларовану частиною 1, необхідно визначити так: «Усіма органами державної влади Україні заохочується та забезпечується багатоукладність економіки громадського здоров’я: охорони здоров’я і медико-санітарної допомоги. Виконавчою владою максимально стимулюється створення та функціонування на єдиних принципах та з однаковими правами, обов’язками і відповідальністю медичних закладів усіх форм власності: національних, муніципальних, акціонерних, приватних, страхових компаній тощо».

2. Багатоканальність фінансування охорони здоров’я, задекларовану частиною 2, необхідно офіційно регламентувати так:

1) «Джерела фінансування охорони здоров’я і медико-санітарної допомоги громадянам України визначені у «Концепції розвитку охорони здоров’я населення України», затвердженої Указом Президента України «Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України» від 07.12. 2000 р. № 1313/2000, частиною 3, включають:

1. Кошти державного та місцевих бюджетів.

2. Кошти загальнообов’язкового державного медичного страхування.

3. Кошти добровільного медичного страхування.

4. Кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів.

5. Благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб.

6. Кошти, одержані за надання платних медичних послуг.

7. Інші джерела, не заборонені законодавством.

2) «В Україні вводиться та функціонує Бюджетно-страхова модель фінансування медико-санітарної допомоги. При якій за бюджетні кошти надається Невідкладна медична допомога: при гострих станах (інфаркт, гіпертонічний криз, кома, гострий апендицит тощо), травмах, пологах тощо. А вся інша медико-санітарна допомога надається за кошти загальнообов’язкового державного медичного страхування».

3. Поєднання державних гарантій з демонополізацією охорони здоров’я, задеклароване частиною 3, необхідно офіційно регламентувати так: «Усі державні гарантії громадського здоров’я: охорони здоров’я, надання медико-санітарної допомоги і медичного страхування кожного громадянина України повністю зберігаються при демонополізації існуючої системи охорони здоров’я».

4. Заохочення підприємництва і конкуренції, задеклароване частиною 4, необхідно офіційно регламентувати так: «Медико-санітарна допомога є медичним виробництвом з надання медико-санітарних послуг громадянам України, що надають приватно практикуючі та практикуючі лікарі медичних закладів України усіх форм власності. Кожна медична послуга визнається суспільно необхідним товаром, який не має собі рівних та є пріоритетним для держави і суспільства і має найвищий рейтинг серед усіх інших. Медична послуга є органічною складовою загальної системи товарно-грошових відносин усієї вільної ринкової економіки України. Медична послуга є унікальним товаром, що не має аналогів, який забезпечує здоров’я нації та збереження її генофонду, виконуючи державну функцію збереження громадського здоров’я та напряму впливає на сукупний суспільний продукт, збільшуючи чи зменшуючи його, залежно від стану надання медико-санітарної допомоги працюючим. З метою забезпечення зростання сукупного суспіль–ного продукту встановлюється екві–валентний обмін між медичною послугою як товаром, що виробляє практикуючий лікар, та державою, яка забезпечує постійне зростання свого сукупного суспільного продукту. Медична послуга у силу своєї державної значимості значно цінніша, ніж інший товар. Співвідношення «якість — ціна» і принцип «витрати — результат» встановлюється виключно національними «Золотими медико-економічним стандартом медичної послуги», що публікуються у ЗМІ та виставляються у Інтернеті для користування та контролю усіма громадянами України».

Включає три складових.

1. Децентралізація державного управління, задекларована частиною 1, в якій необхідно офіційно регламентувати таке: «В Україні вводиться державно-лікарська система управління наданням медико-санітарної допомоги громадянам України. Менеджмент надання усієї медико-санітарної допомоги громадянам України покладається на Українську медичну асоціацію (УМА) (Ukrain Medical Association — UMA) як самоврядну політико-професійну громадську організацію лікарів України, зареєстровану Міністерством юстиції України, наказом «Про реєстрацію об’єднання громадян» від 19.11.2007 р. № 1129/5. Фінансування УМА визначити за рахунок членських внесків практикуючих лікарів і медичних закладів, відрахувань від наданих ними медичних послуг та 10 % коштів МОЗ України. Змінити назву існуючих закладів охорони здоров’я України на «медичні заклади України», надавши їм повну адміністративну та фінансову автономію. На УМА покласти захист честі і корпоративних інтересів практикуючих лікарів у всіх гілках державної влади України та в усіх неурядових організаціях. Надати право офіційного представництва УМА в усіх комітетах Верховної Ради України та в експертних комітетах Уряду з правом вирішального голосу. Зобов’язати УМА спільно з Урядом і медичними страховими компаніями розробляти та приймати єдині національні «Золоті медико-економічні стандарти надання медичної послуги» медико-соціального страхування кожної нозологічної форми Міжнародної класифікації хвороб, на засадах доказової медицини (Evidense Based Medicine) та науково обґрунтованої медичної практики (Еvidence Based Medicine Practice), що апробовані та довели свою ефективність і безпечність в усіх цивілізованих країнах світу. Закони чи будь-який інший законодавчий акт державної влади України не можуть бути прийнятими без офіційної згоди УМА. Українська медична асоціація жодним чином не залежить від державної влади України».

При створенні та функціонування УМА врахувати рекомендації Всесвітної медичної асоціації (ВМА) (World Medical Association — WMA), особливо «Двана–дцять принципів надання медичної допомоги в будь-якій національній системі охорони здоров’я», прийнятих 17-ю  (Нью-Йорк, США, жовтень 1963) та доповнені 35-ю Всесвітньою медичною асам–блеєю (Венеція, Італія, жовтень 1983).

УМА створити за аналогією з АМА чи Британською медичною асоціацією (БМА), заснованою у 1832 р., чи Німецькою медичною асоціацією (НМА), або Німецькою лікарською палатою (НЛП), які є самоврядними політико-професійними громадськими організаціями всіх практикуючих лікарів цих країн.

Урахувати проект Закону України «Про лікарське самоврядування», внесений на розгляд Верховної Ради України 23.12.2008 р. народними депутатами України В. Карпуком і Л. Григорович, що розроблений спільно з Всеукраїнським лікарським товариством України (ВЛТУ).

Рекомендувати входження УМА у Європейський форум медичних асоціацій (ЄФМА), офіційно створений у 1991 р.

2. Розвиток самоврядування медичних закладів, що задекларовано частиною 2, необхідно офіційно регламентувати так: «Майно чинних комунальних закладів охорони здоров’я передати у безстрокову оренду з правом викупу медичними колективами цих медичних закладів. Надати повну автономність медичним закладам, включаючи адміністративну та фінансову незалежність як юридичній особі. Менеджмент діяльності цих медичних закладів покласти на Раду медичних представників, які обираються на пропорційній основі медичними працівниками кожного структурного підрозділу. Рада медичних представників для організації роботи медичного закладу запрошує на конкурсній контрактній основі топ-менеджера медико-санітарної допомоги. При кожному медичному закладі створити Раду опікунів із правом контролю за фінансовою діяльністю медичного закладу».

3. Самостійність практикуючих лікарів, що задекларовано частиною 3, необхідно офіційно регламентувати таким чином: «Кожному практикуючому лікарю України надати повну адміністративну і фінансову самостійність на правовій і договірній основі. Практикуючим лікарям первинної медико-санітарної допомоги надати право та створити всі економічні й юридичні умови для створення ними своїх приватних лікарських кабінетів у місцях компактного проживання їх пацієнтів. Права, обов’язки та відповідальність практикуючих лікарів регламентуються, як «права, обов’язки та відповідальність практикуючих лікарів України». Обов’язково врахувати «Декларацію прав людини і особистої свободи медичних працівників», прийняту 37-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (Брюссель, Бельгія, 30.10.1985) зі змінами та доповненнями від 30.10.2010 р. та «Декларацію щодо незалежності та професійної свободи лікаря», прийняту 30.10.1986 р. 38-ю Всесвітньою медичною асамблеєю (Ранчо Міраж, Каліфорнія, США).

1. Не лише чинна Конституція, але й законодавство України жодним чином не реалізуються всі 24 роки незалежності щодо громадського здоров’я: охорони здоров’я, медико-санітарної допомоги і медичного страхування громадян України. При цьому всі 24 роки незалежності декларується реформування успадкованої радянської системи охорони здоров’я в Україні, але і сьогодні вона не реформована. Приймаються усе нові і нові законодавчі акти, що імітують початок проведення реформи, але жодним чином їх не виконують. На сьогодні існує три чинних Концепції системи охорони здоров’я України.

2. У наш час необхідно реалізувати всі конституційні норми, права і гарантії чинної Конституції України та чинний Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 р. за № 2801-ХІІ.

1. Для реалізації конституційних прав ст. 48 чинної Конституції України необхідно терміново прийняти закони України прямої дії:

1.1. «Щодо реалізації права на достойний життєвий рівень шляхом затвердження споживчого кошика громадян України», у якому необхідно визначити чіткий і однозначний механізм реалізації достатнього життєвого рівня, необхідного для забезпечення якісного рівня життя і здоров’я громадян України, не менше ніж 150 доларів на місяць.

1.2. «Щодо обов’язкової стандартизації усіх харчових продуктів та забезпечення їх високої якості», у якому необхідно: 1) встановити стандарти якості продовольчої частки споживчого кошика громадянина: хліба, м’яса, риби, молока й усіх інших продуктів харчування, необхідних людині для повноцінного харчування; 2) встановити систематичний, жорсткий, чіткий і однозначний порядок контролю дотримання кожним виробником стандартів якості продовольчої частки, відкривши мережу лабораторій контролю якості продуктів харчування та повернути чи створити службу гігієни харчування України; 3) встановити кримінальну відповідальність кожного виробника за недотримання стандартів якості продуктів харчування. Аналогічний стан речей має місце й на ринку лікарських засобів.

Склад та розрахунок споживчого кошика громадянина України та стандарти якості продуктів харчування необхідно викласти у вільний доступ у мережі Інтернет і в усіх засобах масової інформації з метою обізнаності громадян України щодо їх прав і можливостей.

2. Для реалізації конституційних прав ст. 49 чинної Конституції України необхідно терміново ухвалили закони України прямої дії:

2.1. «Щодо реалізації конституційного права на охорону здоров’я громадян України».

2.2. «Щодо реалізації конституційного права на надання медико-санітарної допомоги громадянам України».

2.3. «Щодо реалізації конституційного права на медичне страхування громадян України».

2.4. «Щодо реалізації конституційного права на державне фінансування відповідних соціально-економічних та медико-санітарних програм громадянам України».

2.5. «Щодо реалізації конституційного права на надання безоплатної для всіх громадян України медико-санітарної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я України».

2.6. «Щодо реалізації конституційного права на розвиток лікувальних закладів усіх форм власності в Україні».

2.7. «Щодо реалізації конституційного права на санітарно-епідемічне благополуччя громадян України».

2.8. «Щодо реалізації конституційного права на розвиток фізичної культури і спорту громадян України».

3. Для реалізації конституційного права ст. 89 чинної Конституції України необхідно терміново ухвалили закон України прямої дії:

3.1. «Щодо законодавчого забезпечення Комітетом громадського здоров’я: охорони здоров’я, медико-санітарної допомоги і медичного страхування».

4. Для реалізації чинного Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 р. № 2801-ХІІ, ст. 4 «Основні принципи охорони здоров’я» необхідно терміново ухвалити закони України прямої дії:

4.1. «Щодо надання медико-санітарної допомоги згідно з єдиними національними «Золотими медико-економічними стандартами медичних послуг медико-соціального страхування» на засадах доказової медицини та науково обґрунтованої медичної практики».

4.2. «Щодо впровадження Міжнародних стандартів якості ISO та циклу Демінга — Шухарта у громадському здоров’ї: охороні здоров’я і медико-санітарній допомозі в Україні».

4.3. «Щодо впровадження та спові–дування здоров’яцентричної парадигми в України».

4.4. «Щодо заохочення підприємництва і конкуренції Громадського здоров’я: охорони здоров’я і медико-санітарної допомоги на основі співвідношення «якість — ціна» та принципу «витрати — результат» в Україні».

4.5. «Щодо багатоукладності економіки громадського здоров’я: охорони здоров’я і медико-санітарної допомоги в Україні».

4.6. «Щодо багатоканальності фінансування громадського здоров’я: охорони здоров’я і медико-санітарної допомоги в Україні».

4.7. «Щодо прав, обов’язків і відповідальності пацієнтів та введення омбудсмена пацієнтів у кожному медичному закладі України».

4.8. «Щодо самоврядування медичних закладів в Україні».

4.9. «Щодо самостійності на правовій і договірній основі практикуючих лікарів України».

З метою недопущення подальшого скорочення чисельності громадян України необхідно терміново розробити, прийняти і забезпечити план реалізації невідкладних заходів, спрямованих на покращення демографічної ситуації у країні.

 Все наведене вище необхідно врахувати та регламентувати законом України прямої дії «Щодо реформи системи громадського здоров’я: охорони здоров’я, медико-санітарної допомоги і медичного страхування громадян України» з відповідним одночасним проведенням реформи: а) системи охорони здоров’я громадян України; б) системи медико-санітарної допомоги громадянам України; 3) системи медичного страхування громадян України.