Журнал «Внутренняя медицина» 1(7) 2008

В арсеналі сучасної медицини інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ) є препаратами першого ряду для тривалої терапії ішемічної хвороби серця, артеріальної гіпертензії, хронічної серцевої недостатності різноманітної етіології у хворих різних вікових груп [2]. Однак на сьогодні немає загальноприйнятої думки щодо того, чи всі ІАПФ мають однаковий вплив на перебіг гострого коронарного синдрому, зокрема гострого інфаркту міокарда (ГІМ). У декількох багатоцентрових дослідженнях був показаний вплив раннього призначення певних ІАПФ хворим на ГІМ із лівошлуночковою дисфункцією на покращання виживання та подальшого прогнозу [1, 4, 6, 8]. Ряд фахівців наголошують на клас-ефекті інгібіторів АПФ та запевняють, що немає значної різниці в призначенні різних ІАПФ за впливом на кінцеві сукупні точки у хворих на ГІМ. Нещодавно К. Тu та співавт. (2006) показали відсутність вірогідної різниці в кількості смертей або повторного ГІМ серед 5408 осіб віком понад 70 років при призначенні раміприлу, еналаприлу, лізиноприлу або іншого інгібітору АПФ при дворічному спостереженні [14]. Частина науковців відзначає особливості дії останнього покоління ІАПФ, що має важливе значення на перебіг хвороби [3, 5, 8].

У дослідженні PREAMI (2006) позитивний вплив ІАПФ периндоприлу на віддалений прогноз хворих на ГІМ похилого віку пов’язують переважно з затриманням процесів надмірного патологічного післяінфарктного ремоделювання серця, що є одним з основних механизмів розвитку хронічної серцевої недостатності та подальшої смерті. Призначення периндоприлу в гострому періоді інфаркту міокарда є виправданим з точки зору його ефективного впливу на маркери тромбозу, запалення, ендотеліальну дисфункцію та пригнічення патологічної нейрогуморальної активації [8, 12]. На сьогодні не проводилося спеціальних досліджень, присвячених порівняльній оцінці впливів ІАПФ різних генерацій на ендотеліальну дисфункцію та розвиток порушень тромбоцитарного гемостазу у хворих на ГІМ похилого віку.

Метою нашого дослідження було вивчення впливу шестимісячного призначення інгібіторів АПФ периндоприлу та каптоприлу на клінічний перебіг ГІМ та супутньої гіпертонічної хвороби (ГХ) у хворих похилого віку з аналізом функціонального стану міокарда (за результатами аналізу симетричності хвилі Т на ЕКГ), внутрішньосерцевої гемодинаміки та зміни деяких ендотеліальних та тромбоцитарних факторів.

Матеріали та методи дослідження

Нами обстежено 162 пацієнти з ГІМ із зубцем Q, підтвердженим клінічними, електрокардіографічними та лабораторними даними. Вік хворих коливався в межах 65–86 років, середній вік становив 71 ± 4,2 року. Залежно від призначеного ІАПФ усі хворі були розподілені на 3 групи: І групу складали 57 хворих, яким був призначений периндоприл у дозі 4–8 мг на добу. До ІІ групи увійшли 45 хворих, які приймали каптоприл у дозі 75–150 мг на добу. ІІІ групу (контроль) сформували 60 осіб, яким не призначали ІАПФ унаслідок непереносимості або з інших причин. Майже всі (98,8 %) хворі на ГІМ мали супутню ГХ. Вихідний рівень АТ у середньому становив 146,8 ± 12,2 мм рт.ст. та був порівнянним у групах.

За клініко-анамнестичними та гендерними характеристиками групи були схожими.

Периндоприл призначався з першого дня захворювання в дозі 2 мг на добу (після відповідного гострого тестування на переносимість першої дози) з підвищенням дози до досягнення максимально переносимої або цільової — 8 мг на добу. Крім АТ, контролювали самопочуття хворих, зміни центральної та периферичної гемодинаміки, наявність порушень ниркової функції.

Під час дослідження оцінювали ефективність препарату у хворих на ГІМ, переносимість та безпечність терапії.

Перед призначенням препаратів (у 1-шу добу), через 1 місяць (кінець госпітального періоду), наприкінці 6-го місяця з моменту ГІМ проводилася УЗД серця за стандартною методикою. Вивчали динаміку основних внутрішньосерцевих характеристик серця за загальноприйнятими методиками.

Зміни функціонального стану міокарда досліджувалися на основі аналізу симетричності хвилі Т на ЕКГ із визначенням показника βт [3]. Нормальним вважалося значення 0,46–0,54.

Функціональну активність ендотелію резистивних артеріол досліджували флоуметричним методом за допомогою тесту реактивної гіперемії.

Венозна оклюзивна флоуметрія передбачала вимірювання об’ємної швидкості кровотоку до реактивної гіперемії та на її піку з визначенням індексу реактивності (ІР) за оригінальною методикою [3].

Для проведення дослідження змін тромбоцитарного гемостазу в усіх хворих визначали спонтанну та індуковану 0,5 мМ розчином АДФ агрегацію тромбоцитів методом реєстрації кривої світлопропускання за Борном. У нашій роботі реєструвалися 2 основні показники агрегації — ступінь агрегації та її швидкість [3].

Результати та їх обговорення

Як уже зазначалося, периндоприл призначався з 1-ї доби інфаркту й титрувався з 2 мг на добу зі зростанням дози кожні 2–3 дні до максимальної добової дози 8 мг (під динамічним контролем самопочуття, реакції АТ, центральної та периферичної гемодинаміки). Ініціальна доза каптоприлу становила 50–75 мг на добу на три приймання зі збільшенням її до 150 мг або максимально переносимої. Серед осіб І групи 75,5 % хворих досягли цільової дози 8 мг периндоприлу на добу, у 14,5 % хворих доза препарату становила 4 мг. Тільки в 1 особи (1,7 %) препарат був замінений на інший. За рахунок доброї переносимості, передбачуваної гіпотензивної дії термін титрування периндоприлу в середньому становив 6,3 дня, тоді як каптоприлу — 9,7 дня. Останній часто викликав симптомні гіпотензивні реакції (протягом перших 7 днів ГІМ), а у 8 (17,8 %) пацієнтів ІІ групи для ефективної стабілізації АТ було необхідним призначення додаткового гіпотензивного препарату.

Середня доза периндоприлу перед випискою з лікарні становила 6,8 ± 1,8 мг на добу, тоді як наприкінці терміну дослідження вона зростала до 7,3 ± 1,2 мг на добу. Така ефективна середньодобова доза периндоприлу, за даними аускультативного вимірювання АТ за методикою ВООЗ, призводила до зниження систолічного АТ на 6,4 ± 3,2 мм рт.ст., діастолічного — на 4,1 ± 1,4 мм рт.ст. Цей гіпотензивний ефект був дещо меншим порівняно з іншими ІАПФ, що описано нами в попередніх роботах, однак зумовлював стабілізацію АТ на цільових рівнях до кінця терміну спостереження. Гіпотензивна дія зберігалася у 43 (75,4 %) хворих, яким проводили монотерапію периндоприлом, і у 36 (80,0 %), які приймали каптоприл.

Кількість випадків несприятливих подій вірогідно рідше відзначалась в осіб, які приймали ІАПФ. На госпітальному етапі лікування у них спостерігалося більш швидке відновлення фізичної активності.

Дані 6-місячного дослідження результатів лікування хворих на ГІМ похилого віку подані в табл. 1.

Протягом періоду спостереження несприятливі події (серцево-судинна смерть або повторний ІМ) відзначалися у 29 (17,9 %) осіб. Серед них померли 13 (8,0 %) хворих, повторний (нефатальний) ІМ зареєстровано в 16 (9,9 %) осіб похилого віку. Серед хворих, які приймали ІАПФ, до кінця терміну спостереження жорсткі кінцеві точки (повторний ІМ, смерть від серцево-судинних подій) відзначалися лише в 15,7 % пацієнтів, що на 27,7 % менше, ніж у групі контролю (р = 0,12). Серед пацієнтів І групи жорсткі кінцеві точки (смерть або повторний (нефатальний) ІМ) відзначалися майже вдвічі рідше, ніж у групі контролю (табл. 1). Ці відмінності були статистично вірогідними (χ² = 3,847826, df  = 1, p < 0,04981). У ІІ групі хворих, які приймали каптоприл, статистично значима різниця при порівнянні аналогічних показників не реєструвалася.

Наші дані узгоджуються з результатами дослідження ССS-1 (1995), у якому серед 13 634 хворих на ГІМ очікуваного зниження смертності при призначенні каптоприлу отримати не вдалося. Як і в нашому випадку, відзначалася лише тенденція до зменшення несприятливих подій протягом 1 та 6 місяців дослідження.

Більш значущі результати, отримані в групі периндоприлу, мають певні відмінності з нещодавно опублікованими результатами дослідження РRЕАМІ (2005). Зареєстрована нами вірогідність зменшення 6-місячної смертності або кількості реінфарктів при призначенні периндоприлу, на нашу думку, пов’язані з більш «агресивним» дизайном нашого дослідження: зокрема, ми призначали препарати з 1-ї доби ГІМ (у РRЕАМІ — з 11 ± 4 доби), більш швидкою титрацією до цільової дози (у РRЕАМІ — 8 мг препарату часто призначали після 1 місяця дослідження). Необхідно зазначити, що використання периндоприлу порівняно з каптоприлом протягом перших 6 місяців з моменту ГІМ зменшує смертність від серцево-судинних причин чи кількість повторних ІМ на 37,6 % (р = 0,083). Це можна пояснити специфічними властивостями ІАПФ різних генерацій, що по-різному впливають на основні ланки патогенезу ГІМ в осіб похилого віку. Вони не лише послаблюють вплив ангіотензину ІІ, мають антимітогенні та антипроліферативні властивості ендотеліального фактора релаксації та простацикліну, уміст яких збільшується завдяки впливам брадикініну [10], а також і антиапоптотичний ефект. Наслідком цього є підвищення щільності капілярів у міокарді, збільшення перехресно-селекційної площини їх поверхні [7].

На мікроскопічному рівні спостерігається неоангіогенез капілярів коронарних судин, що призводить до покращання кровообігу міокарда та подальшої антиішемічної дії [1]. У нашому дослідженні це відобразилося зменшенням симетричності зубця Т, показником чого є βт. Зміни форми хвилі Т, обчисленої у фазовому просторі, що є критерієм дисперсії реполяризації шлуночків, останнім часом вважаються чутливим неінвазивним маркером функціонального стану міокарда [2–5]. Клінічна значущість змін симетрії хвилі Т в діагностиці ішемії міокарда була вперше продемонстрована С.В. Халфеним та співавт. у 80-х роках минулого сторіччя [4]. Автори переконливо показали, що у хворих при загостренні ІХС відбувається симетризація хвилі Т електрокардіограми. Схожі результати були отримані Р. Sasaki та співавт. (1992) у хворих з епізодами «німої» ішемії міокарда [4].

Як видно з рис. 1, усі хворі на ГІМ мали при госпіталізації високий ступінь симетрії хвилі Т: загальний βт був > 1 (відповідно по групах: 1,2; 1,12 та 1,07), що свідчило про закономірно порушений функціональний стан міокардіального кровообігу. Під час лікування хворих протягом 6 місяців з моменту ГІМ його зміни носили закономірно позитивний характер. Відзначаючи факт поступової асиметризації хвилі Т у процесі ефективного лікування у всіх досліджуваних групах, необхідно зауважити, що зменшення цього показника залежало від призначеного ІАПФ. Зокрема, уже на 30-й день лікування периндоприлом значення βт в І групі вірогідно були меншими на 15,2 %, ніж у групі контролю. У ІІ групі зниження ступеня симетризації хвилі Т було менш вираженим та невірогідним. Отже, раннє призначення периндоприлу більш швидко покращує функціональний стан міокарда (за даними змін дисперсії реполяризації шлуночків).

Безперечно, що через 6 місяців спостереження βт очікувано зменшився майже вдвічі у всіх групах хворих на ГІМ незалежно від виду призначеної терапії.

Наші результати узгоджуються з нещодавно опублікованими — щодо тісного кореляційного зв’язку зменшення симетрії хвилі Т на ЕКГ та позитивної клінічної динаміки перебігу захворювання у хворих на гострий коронарний синдром більш молодшого віку [6].

Загалом електрофізіологічна основа симетризації хвилі Т при патології міокарда була найбільш повно досліджена в роботах K. Kawamura та співавт. (2004). Автори розглядали зміни моделі лівого шлуночка в умовах ішемії та безперечно показали, що при підвищенні регіональної дисперсії шлуночкової реполяризації відбувається збільшення симетрії хвилі. Т. S.M. Sillach у 1998–2002 рр. показав на ызольованому серці, що уширення хвилі Т має високий ступінь кореляції зі збільшенням дисперсії тривалості монофазового потенціалу дії.

Призначення ІАПФ хворим на ГІМ похилого віку призводить до зменшення симетрії хвилі Т у процесі лікування вже протягом 1-го тижня призначення препарату, що свідчить про зменшення локальних зон електричної неоднорідності міокарда.

Зміни βт можуть вважатися раннім опосередкованим маркером покращання регіональної міокардіальної перфузії, що запобігати розвитку апоптозу. Дійсно, сучасна теорія розвитку клітинного апоптозу базується на взаємодії двох цитозольних протеїнів — проапоптичного BАХ та Bcl2, що перешкоджає розвитку апоптозу. Згідно з літературними даними останніх років, саме периндоприл, призначений хворим на ІХС, не тільки вірогідно знижує коефіцієнт BAX/Bcl2, а й пригнічує експресію TNF-α (EUROPA, 2005). Покращання функціонального стану кардіоміоцитів сприяє зменшенню вираженості процесів післяінфарктного ремоделювання лівого шлуночка, клінічним проявом якого виступає серцева недостатність (СН).

Маніфестація симптомів СН у хворих на ГІМ у нашому дослідженні спостерігались у 90 (55,5 %) пацієнтів. З них протягом 6 місяців з моменту ГІМ 38 (23,4 %) хворих були госпіталізовані. Задишка при фізичному навантаженні, застійні явища в легенях, набряки нижніх кінцівок тощо відзначалися в 51 (50,0 %) особи, які приймали ІАПФ, та у 47 (76,7 %) пацієнтів контрольної групи. Важливість виявлення клінічних симптомів СН у ранній термін ГІМ широко дискутується в сучасній літературі [2, 5]. На думку ряду провідних кардіологів, їх наявність має визначальний характер для призначення ІАПФ.

За результатами регресії клінічних симптомів СН, збільшення дистанції під час 6-хвилинного ходіння, використання периндоприлу порівняно з плацебо протягом перших 6 місяців ГІМ вірогідно зменшувало кількість випадків розвитку серцевої недостатності на 45,2 % у хворих похилого віку. У групі іншого ІАПФ — каптоприлу цей показник був меншим (27,8 %), але також вірогідним. При порівнянні ефективності ІАПФ різних генерацій у профілактиці розвитку СН у хворих на ГІМ похилого віку необхідно відзначити перевагу призначення периндоприлу: протягом 6-місячного спостереження він на 30 % (р = 0,052) був більш ефективним, ніж каптоприл. Цікаво, що розбіжності кривих частоти розвитку СН у групах хворих, які приймали різні ІАПФ, почали визначатися вже після 1-го місяця дослідження.

Клінічні результати добре узгоджувалися зі змінами ультразвукових показників внутрішньосерцевої гемодинаміки. Взагалі динаміка розмірів лівого шлуночка у хворих на ГІМ похилого віку була позитивною у всіх групах лікування. Відновлення систолічної функції лівого шлуночка спостерігалося більш повільно, ніж серед хворих молодшого віку. Протягом 6 місяців дослідження визначався вірогідний приріст фракції викиду на 9,0–11,4 % незалежно від призначеної терапії (табл. 2). З іншого боку, відновлення нормальної скоротливості відзначалось у 27 (26,4 %) хворих із групи, яка приймала ІАПФ, й тільки у 7 (11,7 %) — контрольної.

Привертає увагу факт максимального зменшення КСО серед хворих на ГІМ, які приймали периндоприл (10,2 %), що не було вірогідним (у ІІ групі — 8,5 %, а в контрольній — 8,2 %). Хоча застосування ІАПФ вплинуло на зміни систолічної функції, 6-місячна терапія ними не зупинила післяінфарктну дилатацію порожнини лівого шлуночка. Згідно з табл. 2, протягом перших 6 місяців з моменту розвитку ГІМ ознаки дилатації порожнини лівого шлуночка спостерігались у всіх хворих похилого віку незалежно від призначеної терапії. Однак пацієнти, які приймали периндоприл, мали вірогідно вдвічі менший приріст КДО (ΔКДО), ніж хворі в групах каптоприлу та контролю (0,046; 0,101 та 0,12 відповідно). Протекторні властивості периндоприлу у випадках лівошлуночкової дилатації внаслідок ГІМ визначають також інші автори. Зокрема, О.М. Пархоменко та співавт. (2004) описували зменшення частоти випадків дилатації лівого шлуночка вже на 10-й день ГІМ [5]. Однак вірогідне її зменшення (порівняно з іншими ІАПФ), згідно з нашими результатами, відбувається саме після 6-го місяця лікування периндоприлом.

Не менш важливими факторами еволюції ГІМ вважаються ознаки лівошлуночкової дисфункції, що служать одним із важливих критеріїв післяінфарктного ремоделювання та предиктором розвитку застійної серцевої недостатності [6, 7]. Аналіз динамічних показників серцевої скоротливості показав, що швидкість циркулярного скорочення волокон міокарда (Vcf) у хворих І групи зростала на 26,1 % та до 6-го місяця дослідження вона покращилася у 42 (73,6 %) хворих на ГІМ похилого віку. Це призводило до позитивної корекції інтегральних та часових показників роботи серця. Необхідно визнати, що хвилинний об’єм (ХО) та серцевий індекс (СІ) зростали серед осіб обох груп, які приймали ІАПФ, однак серед хворих І групи ці зміни носили вірогідний характер. У групі контролю ці зміни були менш вираженими (підвищення показників лише на 18,9 %).

Особливо хотілося б звернути увагу на тісний оборотний кореляційний зв’язок між Vcf та Ds, з одного боку, та βт — з іншого. Вірогідні значення r на 6-й місяць спостереження складали –0,574 та –0,702 відповідно.

Важливий факт зменшення маси міокарда лівого шлуночка (ММЛШ) протягом шестимісячной терапії ІАПФ необхідно розцінювати з позиції супутньої ГХ. У І та ІІ групах зменшення ММЛШ більше ніж на 10 % визначалося у 75,4 % пацієнтів, тоді як у групі контролю — тільки в половини.

Цей феномен не може розглядатися як наслідок лише гіпотензивної дії ІАПФ. Реєструвалася майже вдвічі більша кількість хворих зі значимим регресом ММЛШ під впливом 6-місячного лікування периндоприлом порівняно з каптоприлом, що має дуже важливе значення для подальшого позитивного прогнозу перебігу хвороби в разі супутньої АГ [2, 5, 6].

Дисфункція ендотелію в клінічному розумінні характеризується ненормальною (порушеною) ендотелійзалежною релаксацією судин, неспроможністю розширюватися та забезпечувати збільшення кровотоку та підвищенням адгезивності, здатності зсідання елементів крові.

Як свідчать результати флоуметрії під час госпіталізації, вихідні показники об’ємної швидкості кровотоку у всіх хворих на ГІМ похилого віку були значно знижені. Це знаходить підтвердження в попередніх роботах [8], у яких виявлено порушення ендотелійзалежних судинних реакцій у хворих на ГІМ незалежно від віку. Доведений прямий взаємозв’язок між ступенем ендотеліальної дисфункції та негативним прогнозом перебігу ГІМ [6].

За умови сприятливого перебігу ГІМ завдяки лікуванню ендотеліальна функція відновлюється, що видно на прикладі приросту об’ємної швидкості кровотоку та індекса реактивності (табл. 3). Додавання ІАПФ до стандартної терапії сприяло швидшому відновленню функціонального стану ендотелію судин: збільшення об’ємної швидкості кровотоку спостерігалося вже з перших днів приймання препаратів, на 30-й день цей показник в І та ІІ групах зростав на 24,9 та 26,1 % відповідно (р < 0,05) від вихідного рівня. У групі контролю темпи зростання цього показника були на 18,6 % меншими. Позитивні зміни ІР були дещо повільнішими (зростання склало 17,4 % від вихідного), однак також вірогідними. Надалі показники функціонального стану ендотелію продовжували покращуватися, та наприкінці терміну спостереження (6 місяців) під впливом відповідної терапії відзначався приріст об’ємної швидкості кровотоку в групі ІАПФ на 42,3 %, а ІР — на 23,1 % порівняно з показниками при госпіталізації. Треба наголосити, що додавання інгібіторів АПФ незалежно від препарату збільшувало показники відновлення функції ендотелію на 12,3 % порівняно з групою контролю. За літературними даними, вірогідний вплив ІАПФ на підвищення вивільнення брадикініну ендотелієм судин у хворих на ГІМ підтверджений для периндоприлу в разі використання блокатора брадикінін-2-рецепторів ікатибанта [4, 8].

Наша практика показала, що додавання цільових доз периндоприлу до стандартної терапії більшою мірою, ніж каптоприл, покращує функцію ендотелію резистивних судин уже протягом перших тижнів лікування.

Як видно з табл. 4, показники спонтанної агрегації тромбоцитів зменшувалися під впливом терапії інгібіторами АПФ поступово, максимально відрізняючись від вихідних наприкінці терміну дослідження. Наприкінці 6-го місяця спостереження серед хворих І групи (на відміну від групи контролю) ступінь спонтанної агрегації вірогідно зменшувався на 29,8 %, що було порівнянним з результатами групи каптоприлу (27,4 %; р = 0,047).

При порівнянні результатів АДФ-індукованої агрегації, отриманих при оцінці агрегації за методом Борна, очікуване зменшення показників ступеня та швидкості індукованої агрегації тромбоцитів відзначалося вже на 2-му тижні призначення ІАПФ. Однак максимального пригнічення агрегації було досягнуто наприкінці 1-го місяця з моменту ГІМ (табл. 4). У І групі показник ступеня АДФ-індукованої агрегації був майже вдвічі нижчим (р = 0,064) порівняно з таким при надходженні хворого до клініки і залишався меншим на 47 % (р < 0,05) до кінця терміну спостереження. Серед хворих ІІ групи пригнічення індукованої агрегації на 6-й місяць спостереження становило 35,5 % (р < 0,01).

Отримані дані концептуально узгоджуються з результатами інших досліджень, що підтверджують позитивний вплив тривалої терапії ІАПФ на пригнічення вмісту в ендотелії адгезивних молекул, Р-селектину, хромограніну-А [3]. Широко відома їх роль, поряд із фібриногеном, D-димером та С-реактивним протеїном, у підвищенні прокоагулянтних властивостей крові та погіршенні прогнозу перебігу ГІМ у хворих похилого віку [7].

При аналізі вищеописаного позитивного впливу ІАПФ на зміни тромбоцитарного гемостазу не можна вважати його достатнім для попередження всього негативного коагуляційно-тромбоцитарного каскаду, що виникає при ГІМ. Іншими словами, ефекти периндоприлу та каптоприлу не замінюють високоефективні антитромбоцитарні засоби групи тієнопіридинів, але ж вони, безумовно, сприяють стабілізації гемоваскулярного гемостазу. Абсолютні значення отриманих нами показників агрегації тромбоцитів дещо відрізняються від описаних іншими авторами [4]. На спонтанну агрегацію тромбоцитів, і тим більше на індуковану, мають вплив різноманітні фактори внутрішнього та зовнішнього середовища — величини насичення киснем, значення серцевого викиду, артеріально-венозна різниця за киснем. Зрозуміло, що функціональна активність тромбоцитів буде вищою у тих хворих, у яких були ознаки циркулярної або тканинної гіпоксії внаслідок великого ураження міокарда. На зміни показників агрегації тромбоцитів впливає стандартна антитромбоцитарна терапія аспірином, тієнопіридинами, що були використані в усіх хворих, які були залучені до дослідження [7].

Пацієнти зазвичай краще переносили лікування периндоприлом. Побічні ефекти спостерігались у 2 (3,5 %) хворих з І та у 5 (11,1 %) — з ІІ групи. У 1 хворого з групи периндоприлу та 3 із групи каптоприлу відзначався сухий кашель (частіше — в осіб із супутніми хронічними неспецифічними хворобами легень). По 1 хворому з кожної групи мали диспептичні розлади (нудота, послаблення випорожнень). Алергічна реакція за типом алергічного дерматиту відзначалася в 1 хворого на 2-му тижні приймання каптоприлу.

Висновки

1. На відміну від каптоприлу інгібітор ангіотензинперетворюючого ферменту периндоприл, призначений з 1-ї доби в режимі швидкої титрації, поряд із достатнім гіпотензивним ефектом майже в 2 рази зменшує розвиток смерті або повторного ГІМ протягом перших 6 місяців ГІМ із зубцем Q у хворих похилого віку з супутньою ГХ.

2. Периндоприл у середній добовій дозі 7,3 мг раніше, ніж каптоприл у дозі 136,8 мг на добу, впливає на покращання функціонального стану міокарда за результатами змін симетрії хвилі Т на ЕКГ, обчисленої у фазовому просторі.

3. Раннє призначення ІАПФ диференційовано впливає на процеси післяінфарктного ремоделювання серця в осіб похилого віку: 6-місячне лікування периндоприлом на 30 % частіше зменшувало явища лівошлуночкової недостатності за рахунок зменшення порожнини лівого шлуночка, а в 26,4 % хворих відновлювало систоличну функцію, тим самим знижуючи ризик прогресування серцевої недостатності.

4. Використання цільових доз ІАПФ останнього покоління периндоприлу більшою мірою позитивно впливає на відновлення ендотеліальної функції судин у хворих на ГІМ похилого віку, збільшуючи об’ємну швидкість кровотоку на 42,6 % та покращуючи показники тромбоцитарного гемостазу.