Журнал «Внутренняя медицина» 2(8) 2008

Винсент писал картины в слепом,
бессознательном упоении. Его темперамент
выплескивался на холст. Деревья кричали,
облака охотились друг за другом.
Солнце зияло ослепительной дырой,
ведущей в хаос.

Мейєр-Грефе

Короткий біографічний огляд

30 березня 1852 року в голландському місті Зюнден жінка місцевого пастора Анна Корнелія Ван Гог народила дитину, яку назвали Вінсентом. Ім’я Вінсент означає в перекладі «переможець». Батьки думали, що їх дитина буде переможцем і прославить рід Ван Гогів. Однак протягом місяця — померає. Минули літо, осінь, холодна зима… 30 березня, через рік після народження першого сина, у подружжя з’явилася на світ друга дитина. У пам’ять про померлого сина батьки назвали новонародженого Вінсентом. Саме йому судилося прославити рід Ван Гогів.

У Теодора та Анни після Вінсента народилися ще п’ятеро дітей. Підростаючи, вони бігали по будинку й заважали пастору працювати. Лише старший син не потребував уваги батьків. Він сам знаходив собі заняття, що вимагали усамітнення. Вінсент гуляв околицею, розглядав квіти та рослини, милувався їх кольорами. Батьків непокоїла відлюдькуватість хлопчика, і пастор віддав сина на роботу до свого брата — теж Вінсента — гаазького торговця картинами, потім до пана Терстеха в гаазький філіал фірми «Гупіль». Ван Гог став продавцем картин. Незабаром за гарну роботу його було переведено до лондонської філії компанії. Звільнившися з цієї роботи, він стає помічником проповідника в Англії, навчається упродовж року на богословському факультеті Амстердамського університету, потім вступає до місіонерської школи поблизу Брюсселя. Але незабаром на свій страх і ризик відправляється проповідувати Євангеліє в Боринаж — великий центр видобутку вугілля в південній Бельгії. Близько двох років він живе в селі Патюраж, читає гірникам Біблію, відвідує хворих і поранених і роздає їм гроші. Проте в 1879 р. церковне начальство звільняє його з посади проповідника. Приводом стали непоступливий характер майбутнього художника, його конфлікти з адміністрацією шахт і небажання підкорятися формальним вимогам церковного керівництва.

Так починається голландський період творчості художника. Залишивши в 1880 р. Боринаж, Ван Гог поневіряється по містах і містечках Голландії. Захоплюючись спочатку малюванням, Ван Гог лише в 1881 р. почав писати маслом. Під час перебування в Гаазі у Ван Гога вперше з’явилася можливість брати уроки професійної майстерності у свого далекого родича Антона Мауве — відомого голландського художника. Пізніше уже в Антверпені він відвідує Академію мистецтв. Сюжети картин того часу пов’язані з суворою природою та побутом землеробів Брабанта («Їдоки картоплі», 1885, Музей Ван Гога, Амстердам), працею ткачів Нюенена («Ткач», 1884, Музей Бойманса ван Бейнінгена, Роттердам). Красномовні натюрморти із зображенням домашнього начиння та звичних предметів — «Натюрморт із люлькою та капелюхом» (1885, Музей Креллер-Мюллер, Оттерло), «Натюрморт із книгою та Біблією» (1885, Музей Ван Гога). Останній, зокрема, розповідає про пасторську діяльність померлого батька. Нечисленні пейзажі («Алея тополь у Нюенені», 1885, Музей Бойманса ван Бейнінгена) зображують краєвиди Голландії з тополями біля доріг, морського узбережжя. У 1886 р. Ван Гог здійснює свою давню мрію — переїздить до Парижа, центру новаторського живопису кінця XIX століття. Він знайомиться з Гогеном, Тулуз-Лотреком, Піссарро. Так починається паризький етап його творчості. Для цього періоду характерна різка зміна стилю художника. Інтерес до проблем колориту, виражальної експресії мазка підсилюється у Ван Гога під впливом знайомства з живописом імпресіоністів, теорією додаткових кольорів пуантилістів, пастозною бравурною манерою А. Монтичеллі. Картини «Бульвар Кліші» та «Сади Монмартра» написані легкими імпресіоністичними мазками, насиченими поєднаннями фарб, передають яскраві кольори паризької весни. У цей період художника починає приваблювати яскрава мальовничість і безпосередність зображення природи й людини в японській гравюрі. Це позначилося на живописній манері картин «Дядько Тангі» та «Поле пшениці з жайворонком». У цей час у творчості Ван Гога переважають автопортрети (близько 23). Вони відображають його мінливе внутрішнє життя. На початку 1888 р. художник виїжджає в Арль. Там Ван Гог, не відмовляючись від манери попереднього періоду творчості, повністю реалізує себе і знаходить свій неповторний постімпресіоністичний стиль. В Арлі Вінсент спробував реалізувати свою давню мрію про створення асоціації художників.

Мистецтво художника з точки зору медицини

Вінсент Ван Гог (1853–1890) передав у своїх картинах глибоку суть життя, до того ж зробив це в такий унікальний спосіб, що, як сказала б більшість людей, дає можливість відчути це, переглядаючи його малюнки хоча б один раз. За 10 років він створив величезну кількість шедеврів.

Точно сказати, від якого неврологічного розладу страждав Ваг Гог і як це вплинуло на його творчість, не можна. Ексцентричний, складний характер митця, мінливий настрій та продуктивний мистецький потенціал роблять розуміння його хвороби дуже складним завданням і є своєрідним викликом тому, хто досліджує взаємозв’язки між артистичним розумом, мозком та хворобою.

Фактично переважна більшість діагнозів (а їх більше 30), що поставлені Ван Гогу протягом минулого століття, грунтуються не на медичних критеріях, а на аналізі його малюнків та біографічних даних. Хоча жодного точного діагнозу не можна поставити за наявними даними, припускаємо, що, відповідно до критеріїв DSM-IV та даних, екстрапольованих із листів, Ван Гог, швидше за все, страждав від біполярного розладу, афективного або шизоафективного характеру, який і призвів до смерті митця внаслідок самогубства.

Біполярний афективний розлад: адаптовані критерії DSM-IV

Критерії маніакального епізоду

Окремий період патологічного та постійно підвищеного, нестримного або дратівливого настрою, що триває принаймні 1 тиждень.

Протягом періоду порушеного настрою три (або більше) наступні симптоми були зареєстровані та виражені значною мірою:

1. Надмірна самоповага та схильність до грандіозних ідей.

2. Зменшення потреби у сні.

3. Більша, ніж звичайно, балакучість або гостра потреба в розмові.

4. Прискорення темпу мислення або суб’єктивне враження швидкості думок.

5. Патологічно підвищена схильність до відволікання (тобто увага занадто легко переключається на неважливі зовнішні стимули або ті, що не стосуються справи).

6. Підвищена цілеспрямована активність (соціальна, трудова, освітня, сексуальна) або психомоторне збудження.

7. Надмірна активність.

Критерії депресивного епізоду

П’ять (або більше) наступних симптомів були наявні протягом 2 тижнів, а також прояви змін попередніх функцій; як мінімум один з симптомів є наявним (1-й або 2-й).

1. Депресивний настрій.

2. Помітно зменшені інтерес або воля.

3. Значне зменшення маси тіла без дієти або збільшення ваги, збільшення або зменшення апетиту майже щодня.

4. Безсоння або надмірна сонливість.

5. Психомоторне збудження або гальмування.

6. Втомлюваність або втрата сил майже щодня.

7. Відчуття слабкості, надмірної чи необгрунтованої провини (що може бути проявом марення) майже щодня.

8. Зниження здатності до розумової праці або концентрації уваги, невпевненість майже щодня.

9. Повторювані роздуми про смерть (не лише страх смерті), повторні суїцидальні ідеї без специфічного плану або суїцидальні спроби чи спеціальний план самогубства.

Отже, порушення настрою є достатньо серйозним фактором, щоб викликати погіршення в професійній діяльності, звичайних соціальних відносинах або стосунках з іншими, воно є підставою для госпіталізації з метою запобігання нанесення ушкодження собі або іншим. Порушення настрою призводить також до розвитку психотичних особливостей.

Хоча медико-історичних даних недостатньо для постановки точного діагнозу, можна навести певні аргументи на користь того, що біполярний розлад (афективний або шизоафективний) є головним захворюванням Ван Гога. Він доволі регулярно писав до свого брата Тео з 1870 до 1890 р. з перервами в кореспонденції між січнем 1886 та жовтнем 1888 р., коли жив у Парижі. У його листах виявляються всі ознаки біполярного розладу (див. Біполярний афективний розлад: адаптовані критерії DSM-IV), хоча за цими листами важко встановити точну тривалість депресивної та маніакальної фаз.

До 1886 р. Ван Гог страждав від великих та малих депресивних епізодів, що чергувалися з гіпоманіакальними та маніакальними фазами, часто зі швидкими змінами.

Тривалий депресивний епізод стався в Лондоні після розриву любовних стосунків із повією Сієн. Тривалий гіпоманіакальний період збігався з початком його діяльності як євангеліста, так і художника. Протягом років, проведених у Парижі (1886–1888), він зловживав алкоголем (пив багато абсенту), був тривожним, дратівливим, виявляв ворожість, ексцентричність та деякі соматичні симптоми. В Арлі (1888 р.) він мучився від почуття тривоги, розкаяння, меланхолії, страждав від безсоння та фізичного виснаження, що було пов’язано з його нездоровим способом життя. Напередодні Різдва 1888 року, коли, ймовірно, відбувся його перший психотичний криз (про що він не пам’ятає), він відрізав частину свого лівого вуха. А сталося це так. В Арлі Ван Гог жив разом із Полем Гогеном. Художники працювали в одній майстерні, що для Гогена було дуже зручно, а Ван Гогу дало можливість стати ближчим до свого божества — Гогеном він захоплювався. Але два художники в одній майстерні — це вибухонебезпечна суміш. Між ними постійно виникали непорозуміння. Одного вечора, п’ючи абсент у кав’ярні, Ван Гог кинув склянку в голову Гогена. Той устиг ухилитися, вивів товариша з приміщення, відвіз додому та поклав у ліжко.

Уранці Ван Гог нічого не пам’ятав. Але вже ввечері пішов гуляти містом із бритвою в руці і, побачивши Гогена, накинувся на нього. Поль боявся залишатися ще на одну ніч у такому небезпечному товаристві й пішов ночувати в інше місце. А Вінсент, повернувшися додому, раптом зрозумів, що зопалу ледь на покалічив товариша, і спрямував усю лють на себе — відрізав собі мочку вуха.

Після двох нетривалих психотичних кризів він у травні 1889 р. добровільно йде до притулку у Сен-Ремі. Там протягом наступних років він переніс декілька депресивних епізодів та три психотичні кризи, два з яких збігалися з його тимчасовими візитами до Арля. Останній із кризів характеризувався релігійною та паранояльною маячнею та слуховими галюцинаціями, що тривали понад 3 місяці (лютий — квітень 1890 р.) та залишили по собі деякі яскраві спогади. Вийшовши з притулку в травні 1890 р., він поїхав до Овер-сюр-Уаз, де переніс швидку зміну маніакальних та депресивних симптомів. 27 липня він вистрелив собі в груди і за 2 дні помер. Це сталося 29 липня 1890 року.

Ван Гог мав сімейний анамнез психічних захворювань. Його брат Тео страждав від депресивних епізодів, сестра Вільгельміна прожила 30 років у психіатричній лікарні, а брат Корнеліус покінчив життя самогубством.

Висока частота хвороби серед родичів першої лінії характерна саме для біполярного розладу та передбачає вплив генетичних механізмів. Це не класичний менделєвський приклад, але передбачається полігенне успадкування.

Також існують докази, що біполярний розлад та шизофренічні синдроми мають схожі механізми, що призводять до одного із психозів. Переважна більшість пацієнтів, які страждають від біполярного розладу, схильні до зловживання різними речовинами. Ван Гог був затятим курцем, мав алкогольну залежність та, можливо, застосовував терпени та камфору, що були складовими фарб. Ми зазначаємо, що у Ван Гога маніакальні та депресивні синдроми були наявні задовго до періоду зловживання алкоголем.

Алкоголь та інші стимулятори допомагають хворим на біполярний розлад зменшити тяжкість депресії або підвищують збудження в маніакальній фазі, але вони завжди спричинюють тяжкий ефект порушення настрою. Протягом періоду перебування в Сен-Ремі всі психотичні кризи, схоже, виникали, коли він залишав притулок для поїздки в Арль. Майже точно відомо, що він зловживав там алкоголем (абсентом).

У своїх листах Ван Гог часто писав про сильні страхи, такі як страх бідності, хвороби, невдачі на роботі та передчасної смерті.

Хворі на біполярний розлад часто мають порушення сну, що спричинює посилення депресивних симптомів, а безсоння, яке триває декілька днів, може спровокувати нав’язливі ідеї. Ван Гог часто малював до пізньої ночі, не відпочиваючи протягом декількох днів. У своїх листах він часто скаржився на виснаження від встановлених правил поведінки в суспільстві. Зловживання хімічними речовинами, страхи й порушення сну є симптомами, що часто зустрічаються при біполярних порушеннях.

Тяжкість манії та депресії може змінюватись протягом хвороби. Така варіабельність симптоматики пояснює складність постановки діагнозу, особливо у Ван Гога. На сьогодні діагноз біполярних порушень часто не встановлюється або відстрочується в 70 % випадків у тих, хто страждає від них. Складність виявлення симптомів гіпоманії пояснює такі результати в постановці діагнозу. Гіпоманія є менш тяжкою складовою маніакального статусу й не призводить до виникнення психотичного синдрому та тяжких розладів поведінки в суспільстві і в професійній діяльності. Періоди вираженої манії та епізоди депресії відносяться до біполярного синдрому I (БС I), тоді як періоди гіпоманії та епізоди депресії — до біполярного синдрому II (БС II).

Поділ біполярних порушень на БС I та БС II не має специфічного патогенетичного підгрунтя, але є клінічно значимим, оскільки дозволяє ідентифікувати «легких» біполярів, які мають ризик тяжких ускладнень. Тяжкі й часті прояви вираженої манії мали руйнівний вплив на художні здібності, заважали реалізувати естетичні потреби Ван Гога, що знайшло відображення в його листах до брата Тео. Життя Ван Гога повністю відбивається в його картинах. Ван Гог частіше переносив не виражені епізоди манії, а періоди гіпоманії.

Тільки за 2 роки до смерті епізоди депресії та гіпоманії у Ван Гога, що провокувалися зловживанням алкоголем, вилилися у психотичний криз. Коректна дефініція гіпоманії була ключем до розуміння діагностичного пошуку у випадку Ван Гога. За критеріями класифікації  гіпоманії DSM-IV, слід відокремлювати її від періодів піднесеного, часом нестримно бурхливого настрою та поведінки, що тривають мінімум 4 дні. Інші автори зазначають, що такі періоди тривають не 4, а близько 2 днів. Однак така гіперактивність є головним симптомом гіпоманії, що проявлялась у Ван Гога не тільки в його картинах, але й у листах до брата Тео. Звертають на себе увагу періоди гіперактивності та гіпоманії, які виливаються в емоційний, ейфоричний стан. Для Ван Гога в цей період характерні дивні ідеї, що виражалися в багатослів’ї та імпульсивних розмовах. Цікаво, що Ван Гог активно малював в ті пори року, коли було багато світла, — весною та влітку; є відомим, що таке поєднання гіпоманії та активності під дією світла є однією зі складових феномену біполярних розладів.

В останні 2 роки життя Ван Гог переніс психотичний криз, що супроводжувався манією величі та переважно слуховими галюцинаціями. Диференціальний діагноз проводився, у першу чергу, з шизофренією та психотичними порушеннями настрою (включаючи біполярні розлади й шизоїдні порушення біполярного типу), а також з іншими захворюваннями, які можуть супроводжуватися подібними симптомами (епілепсія, порфірія та ін.).

Зважаючи на зміст листів Ван Гога, можна припустити, що причиною психотичних кризів, які супроводжувались афективними станами (депресія та манія), було зловживання алкоголем. Основним аргументом на підтвердження діагнозу афективних розладів, а не шизофренії був зміст листів Ван Гога, написаних задовго до його пізнього психотичного синдрому, у яких простежуються депресивні розлади та гіпоманія. За класифікацією DSM-IV, можливе поєднання симптомів порушення настрою (манія або депресія) або психозу, відоме як шизоафективний синдром. Наприклад, тримісячна криза (лютий — квітень 1890 р.) для такої тривалості кризу (більш ніж 2 тижні), за критеріями DSM-IV, може відповідати категорії шизоафективних розладів біполярного типу. Для діагнозу біполярних шизоафективних розладів характерне те, що під час кризу психотичні симптоми (депресія або гіпоманія) не є вираженими. Ми не маємо достатніх історичних доказів щодо визначення характеру психотичного кризу Ван Гога. Однак діагноз шизоафективних порушень біполярного типу є вірогідним, оскільки більше аргументів свідчать на користь біполярних епізодів психотичного кризу (афективні або шизоафективні), аніж на користь чистої шизофренії.

Шизофренія порівняно з біполярними порушеннями є тяжчим хронічним захворюванням із більш раннім і тяжким початком і несприятливим прогнозом. Депресивні симптоми Ван Гога були схожими на негативні ознаки шизофренії, такі як анергія, відсутність мотивації, кататонія. Помірно тяжкі негативні симптоми більш характерні для шизофренії, ніж для шизоафективних порушень або афективного психозу, й мають тенденцію до тривалого персистування.

Взагалі особи, які страждають від шизофренії, в анамнезі не мають депресії або манії. Деякі історико-медичні дані не дозволяють віднести стан Ван Гога до психотичного кризу за класифікацією DSM-IV. Однак роботи художника та його численні листи не наводять на думку про психоз, хоча біполярні афективні розлади настрою є головними симптомами захворювання Ван Гога. Дійсно, психоз є головною ознакою шизофренії. У будь-якому випадку в літературі з психіатрії підтримується думка про зв’язок між афективними розладами та шизофренією й те, що шизоафективні порушення (які більш подібні до афективних порушень, ніж до шизофренії) є проміжним станом між ними.

Іншим можливим діагнозом, що пояснює криз Ван Гога, може бути темпоральна епілепсія, яка поєднує психоз під час нападу і в періоди між нападами епілепсії, а також дисфорію в міжнападовий період. Деякі деталі свідчать на користь даного діагнозу, хоча ставлення до таких даних є критичним. Деякі публікації свідчать на користь наявності у Ван Гога епілептичного статусу (в’язкі характерні риси, епізодична роздратованість із манерами асоціальної поведінки, гіпосексуальність, фази підвищеної збудливості та депресії, гіперрелігіозность, багатослів’я), що описане як синдром Гешвінда. Синдром Гешвінда пов’язаний із субклінічними епілептичними розладами в періоди нападу. Однак характерні риси цього синдрому частково збігаються з особливостями хворих на біполярний розлад. Інші аргументи свідчать на користь розвитку у Ван Гога гіпокампального склерозу й маніфестації темпоральної епілепсії наприкінці його життя, які виникли на основі епілептогенного впливу абсенту. Проте не знайдено доказів щодо наявності перенесеної перинатальної травми або порушень, що розвинулись згодом, — медіальної темпоральної патології, такої як склероз, гамартома, або гангліоми. Більше того, раптовий початок і резидуальна амнезія є вагомими ознаками епілептичного кризу. Однак, незважаючи на те що діагноз епілепсії встановлений доктором Реєм ще в Сен-Ремі і не спростований донедавна, немає даних щодо сучасних нащадків художника. Невідомо, як починалися й закінчувалися кризи у Ван Гога. Епілептична парціальна міоклонія, мимовільні рухи, відчуття дежавю та жамевю, дивні фантазії, деперсоналізація, дереалізація, феномен Тода та інші клінічні симптоми, асоційовані з комплексами парціальних нападів, — ці дані є втраченими. Конвульсивні кризи grand mal ніколи не трапляються без наявності перед ними епізодів втрати свідомості.

Значна тривалість кризів (загалом декілька днів, але іноді також декілька місяців) у Ван Гога і неповна амнезія після нападів свідчать про неепілептичне походження, навіть якщо вони його не виключали. Тривалі періоди ремісії, що були обумовлені утриманням Ван Гога від вживання алкоголю/абсенту, переважно свідчать про легку форму епілепсії скроневої частки, яку тяжко співставити зі змінами поведінки у період між нападами‚ після або під час нападів.

Хворі на епілепсію скроневої частки переважно схильні до епілептичного психозу, що подібний до клінічної картини шизофренії (Sachdev, 1998), і мають вищий показник самогубства (Fukuchi та співавт., 2002), ніж хворі на інші форми епілепсії.

Проте найбільшою перешкодою для прийняття альтернативної гіпотези про наявність епілептичного психозу та міжнападової дисфорії у Ван Гога є відсутність значимих клінічних доказів епілептичних нападів. Опис та спостереження і на сьогодні залишаються надійними методами діагностики епілепсії, у випадку Ван Гога ці докази відсутні.

Немає також достатніх клінічних даних, щоб розглядати психоз як прояв інших захворювань, таких як порфірія. Ван Гог, зокрема, ніколи не відзначав безбарвність сечі. Його часті болі в шлунку, що полегшувалися регулярним прийманням їжі та відмовою від уживання алкогольних напоїв, більше нагадували алкогольобумовлений гастрит або пептичну виразку шлунка, а не гостру фазу порфірії, яка є дуже рідкісною хворобою. Також відсутні чіткі діагностичні дані про хворобу Меньєра, або інше захворювання (нейросифіліс, дигіталісна інтоксикація, отруєння свинцем та ін.).

Оскільки маніакальні епізоди є патогномонічними ознаками біполярного (афективного або шизоафективного) розладу, можна припустити, що обидві (велика та мала) форми депресії або дистимії — це більше, ніж асоційовані функціональні порушення, вони є домінуючими розладами настрою (Angst et al., 2003).

У нотатках Ван Гога провідними є депресивні теми: злидні та безпритульність; марність його зусиль поєднатися з коханою жінкою; безнадійність у досягненні професійних та особистих успіхів; побоювання передчасної смерті. У житті, як і у творчості, Ван Гог був меланхоліком. Він виявляв значний інтерес до життя найбідніших верств населення, а особливо до небезпечного життя шахтарів Боринажа, яким загрожували хвороби та смерть. Він вважав себе одним із них. Художник тяжко переживав свої безнадійні відносини з повією Сієн. Свій смуток Ван Гог відобразив у декількох малюнках. Він характеризував себе як меланхоліка і писав: «Я віддаю перевагу відчуттю смутку, смуток кращий за сміх». Він говорив: «Смуток житиме вічно».

Деякі картини Ван Гога видаються спробами передати смуток. У притулку Сен-Ремі періоди бездіяльності й депресії між психотичними кризами надихнули Ван Гога до створення картин, на яких зображені краєвиди, поля пшениці, кипариси та оливкові дерева («Поле пшениці з кипарисами», Сен-Ремі, вересень 1889 р.).

Спроби самогубства трапляються частіше серед осіб, які страждають від біполярного розладу, ніж серед хворих з уніполярною депресією (Mitchell та співавт., 2004). 10–19 % осіб із біполярним розладом роблять спробу самогубства, 80 % з них зважуються на це протягом депресивної фази хвороби. Ван Гог наклав на себе руки у віці 37 років саме в депресивну фазу, що йшла відразу за маніакальною.

Перехід між двома фазами його хвороби, напевно, можна простежити за картиною «Поле пшениці з гавами» — це одна з останніх робіт, завершених митцем перед смертю.

Штормове чорне небо й бурхливе поле, зображені на картині, свідчать про депресію й манію. Гави, мабуть, символізують небезпеку або безнадійність. Стежки, можливо, відображають не тільки минуле Ван Гога, але й альтернативні напрями, які він міг би обрати в нелегкий період свого життя. З такою ненадійною життєвою позицією було б важко віднайти потрібну точку опори.

У листі, датованому приблизно за 10 днів до самогубства, він написав: «Приречені величезні поля пшениці під штормовим небом... і мені не потрібно було йти поза моїм шляхом, намагатися виразити журбу й надмірну самотність... Я майже переконаний, що ці картини говоритимуть вам, що я не можу висловити словами, відновлюючи та стимулюючи ваші сили».

В Овер-сюр-Уаз він гостро відчув відсутність поруч свого брата Тео. Пізніше Ван Гог помер фактично в Тео на руках зі словами: «Я саме так і хотів піти». Після смерті Вінсента Тео писав матері: «Життя так сильно обтяжувало його».

Біполярний розлад також провокує нездатність раціонально розподіляти робочий час, що підриває соціальні взаємини. Ван Гог зазнавав невдач у кожній спробі, яку він робив, працюючи в організованій структурі. Він не реалізував себе як торговець картинами, викладач, релігійний діяч і член асоціації художників. Крім того, він був дратівливим, нетерпимим у стосунках із керівництвом. Незважаючи на свою пристрасть до мистецтва, він також зазнав невдачі як митець в асоціації художників. Він зіпсував відносини зі своїм батьком та іншими членами родини. Він доволі нахабно просив гроші, покладаючись на терпіння й розуміння брата Тео. Ще в 1884 р. брати Ван Гоги уклали між собою угоду: Тео в обмін на картини Вінсента платить йому 220 франків на місяць і забезпечує його пензлями, полотнами та фарбами найкращої якості. До речі, завдяки цьому картини Ван Гога на відміну від робіт Гогена й Тулуз-Лотрека, які через відсутність грошей малювали на чому завгодно, дуже добре збереглися. 220 франків — це чверть місячної заробітної плати лікаря або юриста. Ван Гог не міг одягнутися належним чином. Він зовсім не дбав про своє здоров’я й зовнішній вигляд, був дуже виснаженим. Не робив зачіски, ходив неголеним, уживав у мовленні лайливі слова. Незважаючи на добрі наміри, його любов до кузини Кей Вос вилилася в безтактну поведінку. У відповідь на освідчення в коханні дівчина просто заявила: «Ніколи, ні, ніколи». Згодом Ван Гог взяв на себе фінансову відповідальність за повію Сієн і двох її синів, хоча міг і не підтримувати їх фінансово. У художника були неприємності з сусідами, продавцями й кредиторами майже в кожному місті, де він жив. Особи з біполярним розладом вірогідно в 15 разів частіше належать до малозабезпечених категорій населення (Kessler та співавт., 1997). Так, брат Тео сплачував оренду за Ван Гога.

Ван Гог за життя продав лише одну свою картину.

Ми ніколи не дізнаємося, наскільки ефективною була б доступна сьогодні сучасна фармакотерапія (антидепресанти, літій, вальпроат, карбамазепін, ламотриджин, оланзапін) та психотерапія (психоосвітня, групова та соціальна терапія) і як це позначилося б на житті Ван Гога та його творчості. Творчий процес — це таємниця, поєднана з особистими переживаннями, тому ми схильні визнати, що хвороба та творчі прояви Ван Гога співіснували разом. У своїй творчості митець прагнув передати велич навколишньої природи, що уособлюється не тільки в таємничому небі, недосяжних зірках, квітках, портретах, але й у звичайних будівлях, стільцях і кімнатах. Яскраві кольори підсилювали переживання. Можливо, маніакальні та депресивні стани поглиблювали його розуміння природи. Малюючи картини в певний період свого життя, Ван Гог дає вихід емоціям та отримує насолоду від творчого процесу (Stuke, 2005).

«Зоряна ніч» — одна з найвідоміших його картин, що може бути прикладом лікувальної дії його мистецтва.

Картина «Зоряна ніч» — спогади Вінсента під час психічного зриву у притулку Сен-Ремі. Вона викликає відчуття спокійного примирення з непізнаними силами та законами природи.

Хімічний базис жовтого зору художника

Жовтий колір зачаровував голландського постімпресіоніста Вінсента Ван Гога протягом останніх років життя. Його будинок був пофарбований у жовте, цей колір також домінує у картинах митця, написаних перед смертю. Такі преференції, можливо, пояснюються естетичними вподобаннями художника.

Проте є ще два припущення, згідно з якими захоплення Ван Гогом жовтим кольором спричинене прийманням великих доз похідних наперстянки або надмірним споживанням абсенту, що містить туйон — похідне гіркого полину, дуже токсичну речовину для нервової системи. Уже ідентифіковано хімічні процеси, що лежать в основі впливів наперстянки й туйону на жовтий зір. Разом із тим слід зазначити, що багато лікарів провели посмертний аналіз медичних і психіатричних проблем художника, поставивши йому широкий діапазон діагнозів — епілепсію, шизофренію, хронічну дигіталісну інтоксикацію, маніакально-депресивний психоз, гостру переміжну порфірію і хворобу Меньєра. Відомий психіатр Кей Р. Джеймісон вважає, що симптоми Ван Гога, перебіг його захворювання й дані сімейного анамнезу дають підстави думати про наявність біполярного розладу. Можливо, що він одночасно страждав від епілепсії. При наявності в той час препаратів літію стан художника можна було б покращити.

Уважно читаючи листи Ван Гога, помічаємо бажання віднайти мистецтво, що могло б забезпечити доступ як йому, так і його аудиторії до універсального лікувального виміру, у якому страждання матеріалістичного світу зникають. У такому артистично-метафізичному паломництві він відчував себе ближчим до шахтарів, селян і «їдоків картоплі», тих, хто, як і він, через бідність і хвороби, не втратили зв’язку з природою й тому залишаються чистими. Хвороба Ван Гога, ймовірно, збільшила несвідому здатність відчувати сутність людей та природні якості навіть неживих елементів.

Хоча є докази, що люди з біполярним розладом є більш творчими при ефективному лікуванні, ніж без такого, і, можливо, тільки ранні фази манії сприяють підвищенню творчого потенціалу (Schou, 1979), але можливості Ван Гога залишалися винятковими до кінця. Незважаючи на будь-які теорії хвороби Ван Гога, його картини, без сумніву, — свідчення безмежного творчого потенціалу й мистецького таланту. Пам’ятаймо, що цими якостями володіла людина, якій довелося боротися із хворобою, що й стало причиною передчасної смерті митця.

Підготували В.В. ТАРАНЧУК,
О.М. ТАРАСЕНКО,
М.Р. ІЛЬНИЦЬКА,
кафедра пропедевтики
внутрішньої медицини № 1
Національного медичного
університету імені О.О. Богомольця