Журнал «Внутренняя медицина» 3(9) 2008

Офіційне літочислення кафедри під назвою «Пропедевтика внутрішніх хвороб» як вступ до клініки внутрішніх захворювань ведеться з 1929 року, коли були об’єднані кафедри лікарської діагностики та спеціальної патології і терапії, які до цього були окремими кафедрами при медичному факультеті Київського університету Святого Володимира. Новостворена кафедра отримала назву пропедевтики внутрішніх хвороб. Її першим завідувачем і ініціатором створення був відомий вже на той час клініцист і вчений, учень В.П. Образцова — професор Макс Мойсейович Губергриц.

80 років в історичному вимірі для такої науково-педагогічної і клінічної структури, як кафедра, відносно невеликий. Але історія започаткування та втілення в реальність спеціальної пропедевтичної кафедри внутрішньої медицини у структурі медичної університетської освіти сягає фактично від початку заснування медичного факультету Київського імператорського університету Святого Володимира — з 1841 року.

Перша кафедра внутрішніх хвороб (терапії) на медичному факультеті була заснована у 1844 році і дістала назву факультетської.

Вже тоді перший професор кафедри Ф.С. Цицурін, який очолював її до 1857 року, висловив ідею про необхідність викладання семіотики як складової частини діагностики — основної структурної сутності майбутньої пропедевтичної кафедри.

Педагогічні уподобання та ідеї Ф.С. Цицуріна наполегливо пропагував і впроваджував у навчальний процес його спадкоємець і послідовник по кафедрі професор С.П. Алфер’єв — вихованець Московської медико-хірургічної академії.

Як і його попередник, С.П. Алфер’єв сповідував семіологічні принципи викладання внутрішніх хвороб. У своїй лекції «Про стосунки патологічної анатомії і нозологічної терапії» С.П. Алфер’єв особливо наголошував на ролі семіологічної діагностики у формуванні професійних засад майбутнього лікаря.

З іменами Ф.С. Цицуріна та С.П. Алфер’єва пов’язана організація в майбутньому кафедр лікарської діагностики та спеціальної патології.

Після С.П. Алфер’єва з 1864 року впродовж 23 років кафедру очолював професор Ф.Ф. Меринг, який продовжував викладати спеціальну терапію і семіотику, упроваджував пропедевтичні ідеї своїх попередників.

Після Ф.Ф. Меринга кафедру госпітальної терапії з 1866 по 1877 рік очолював один із талановитих учнів С.П. Боткіна — професор В.Т. Покровський. З його іменем пов’язана реформа викладання клінічних дисциплін на медичному факультеті Київського університету з визначенням ролі пропедевтичних факультетів. В академічній лекції на вченій раді університету В.Т. Покровський блискуче обгрунтував необхідність викладання спеціальної патологічної терапії за типом наочних клінічних лекцій із клінічними демонстраціями. За опрацьованими ним навчальними планами і програмами відбувалось клінічне навчання, зокрема з діагностики і семіології студентів 3–5-х курсів.

Подальша еволюція у формуванні в майбутньому самостійної пропедевтичної кафедри здійснювалась через новостворені кафедри діагностики та спеціальної патології і терапії.

Засновник і завідувач у 1893 році кафедри спеціальної патології і терапії — учень В.Т. Покровського професор Є.І. Афанасьєв. З 1870 по 1885 рік він уперше на медичному факультеті університету читав для студентів повний курс лікарської діагностики, чим фактично запрограмував необхідність створення у навчальній структурі медичного факультету Київського університету спеціальної кафедри діагностики.

Однак визначальною, проривною віхою у формуванні самостійної кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб став 1885 рік, коли професор Ф.О. Леш практично реалізував ідею об’єднання терапевтичної клініки з кафедрою лікарської діагностики.

У своєму поданні від 18 грудня 1885 р. на ім’я декана медичного факультету Київського університету Ф.О. Леш обгрунтував доцільність і навчальну необхідність створення при кафедрі лікарської діагностики пропедевтичної клініки. Рада факультету ухвалила організувати пропедевтичну клініку при кафедрі діагностики і прийняла спеціальну постанову про дозвіл викладачам-клініцистам факультету проводити практичні заняття із студентами на базі Олександрівської лікарні міста Києва з квітня 1886 року.

Після Ф.О. Леша лікарську діагностику як окремий клінічний курс читали для студентів професори різних кафедр терапевтичного профілю — К.Є. Вагнер (1897–1905 рр.), Ф.Г. Яновський (1905–1914 рр.), Ф.В. Вербицький (1915–1917 рр.), М.Д. Стражеско (1917–1919 рр.), В.М. Михайлов (1919–1927 рр.), О.В. Косткевич (1921–1922 рр.), М.Д. Стражеско (1922–1927 рр.).

Паралельно з кафедрою лікарської діагностики розвивалася педагогічна і клініко-наукова діяльність кафедри спеціальної патології і терапії, заснованої в 1893 році професором Є.І. Афанасьєвим. Після Є.І. Афанасьєва кафедру очолювали видатні клініцисти професори В.П. Образцов (1893–1904 рр.), Г.М. Малков (1905–1918 рр.), М.М. Губергриц (1920–1928 рр.).

Визначну роль у впровадженні і становленні в системі пропедевтичної клінічної підготовки студента-медика, а відтак у сприянні створенню в структурі вищих навчальних медичних закладів спеціальної кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб відіграли класики клінічної медицини, засновники Київської терапевтичної школи В.П. Образцов,

Ф.Г. Яновський, М.Д. Стражеско. Насамперед їхні ідеї та методичні напрацювання з клінічного обстеження хворого й діагностики хвороб стали теоретичною і практичною основою формування первинного навчального курсу для майбутніх медиків — пропедевтики внутрішніх хвороб, нині трансформованого в пропедевтику внутрішньої медицини.

Упродовж десятиліть, від початкового періоду заснування кафедри лікарської діагностики та спеціальної патології і терапії, розвивали власні педагогічні та наукові концепції, формували індивідуальні підходи у підготовці лікарських кадрів, залишались одностайними поборниками ідеї першого професора терапії медичного факультету Київського імператорського університету Святого Володимира професора Ф.С. Цицуріна і об’єднувача терапевтичної клініки з кафедрою лікарської діагностики професора Ф.О. Леша щодо необхідності створення при вищих медичних навчальних закладах самостійної кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб.

Однак повноцінна і повносяжна реалізація багаторічних зусиль зі створення такої кафедри, єдиної у світовій системі підготовки лікарських кадрів, належить відомому вченому, талановитому клініцисту, академіку АН України, професору М.М. Губергрицу. За його пропозицією рада медичного факультету Київського університету на початку 1928 року ухвалила постанову профоб’єднання кафедри спеціальної патології і терапії, яку з 1920 р. очолював

М.М. Губергриц, з кафедрою діагностики і створення на їх основі нової кафедри — пропедевтики внутрішніх хвороб. Першим завідувачем цієї кафедри став професор М.М. Губергриц, який очолював її протягом 23 років поспіль — з 1928 року до самої смерті у 1951 р.

Після закінчення з відзнакою в 1911 р. медичного факультету Київського університету Макс Мойсейович Губергриц на запрошення професора В.П. Образцова залишився працювати ординатором факультетської терапевтичної клініки. З 1915 по 1918 р. він працював у лабораторії І.П. Павлова, де виконав і захистив докторську дисертацію «Найвигідніший спосіб диференціації зовнішних подразників».

Після повернення до Києва спочатку працював завідувачем інфекційного відділення Київського клінічного військового госпіталю, потім приват-доцентом терапевтичної клініки медичного факультету Київського університету, а з 1920 по 1928 р. — завідувачем кафедри спеціальної патології і терапії. Варто зазначити, що до цього періоду кафедра не мала власної клінічної бази і викладання клінічного матеріалу було виключно теоретичним. Лише з приходом на кафедру М.М. Губергрица була створена повноцінна кафедра спеціальної патології і терапії з власним клінічним відділенням. Від цієї пори кожна лекція, кожне практичне заняття для студентів із діагностики й нозологічної патології проводились за добровільною участю пацієнта клініки.

Саме в період очолювання М.М. Губергрицом кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб найяскравіше і найплідніше розвинулась і проявилась його талановита та активна педагогічна, наукова і клінічна діяльність.

Під керівництвом М.М. Губергрица були здійснені реорганізація й розширення клінічної бази кафедри. Вже у 1935 році клініка, що була розташована в 6-му корпусі нинішньої Олександрівської клінічної лікарні м. Києва (у минулому Київської центральної міської лікарні), мала у своєму розпорядженні 103 стаціонарні ліжка.

Клініка і база кафедри постійно оснащувались сучасними на той час лабораторіями, діагностичними кабінетами. Кафедра одночасно була клінічним відділом ендокринології та інституту харчування.

Як і В.П. Образцов, М.М. Губергриц завжди сприяв упровадженню в клініку новітніх методів обстеження й діагностики. Він одним із перших у країні оцінив метод електрокардіографії і всіляко впроваджував його в клінічну практику, опублікував кілька праць з електрокардіографічних методів дослідження.

Упродовж усієї наукової діяльності він застосовував і розвивав фізіологічні принципи в клініці внутрішніх хвороб. Засвоєні в лабораторії І.П. Павлова ідеї нервізму та цілісності живого організму М.М. Губергриц одним із перших використовував при осягненні клінічної патології. Його праці з фізіології і патології кровообігу, органів травлення, ендокринної системи, з проблем регуляції діяльності організму при різних фізіологічних і патологічних станах справедливо створили йому ім’я видатного вченого і терапевта світового рівня.

Велику увагу Макс Мойсейович приділяв питанням патології серцево-судинної системи. До сьогодні актуальні його клінічні дослідження, присвячені грудній жабі, безбольовим формам інфаркту міокарда, механізмам серцевого болю, клініці вмираючого серця. Непересічне значення в семіотиці отримали праці вченого, присвячені механізмам виникнення ритму галопу і фізіологічного третього тону серця. Оригінальними є наукові праці М.М. Губергрица в галузі фізіології і патології органів травлення. Ще в 1929 р. він одним із перших клініцистів вивчив роль механічного подразнення слизової оболонки шлунка в патологічних механізмах шлункової секреції. Значну роль приділяв учений та його численні учні професори Б.І. Гольдштейн, А.І. Франкфурт, І.І. Шефтель, В.С. Міхельсон, І.Є. Неймарк,

Я.С. Глузман, І.Б. Фрідман проблемам патології органів травлення — виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки, хронічним захворюванням печінки, жовчних шляхів, підшлункової залози, кишечника. Монографічний нарис М.М. Губергрица, опублікований у 1928 р., був присвячений природі виразкової хвороби, яку він образно найменував «таємничою незнайомкою». Вчений-клініцист уперше у вітчизняній літературі трактує суть цієї хвороби з позицій порушень нервової трофіки. Результати 30-річних наукових досліджень М.М. Губергрица з цієї проблеми були підсумовані ним у програмній доповіді на XIII Всесоюзному з’їзді терапевтів. Проблема виразкової хвороби цікавила його протягом усього життя. У 1945 р. на IV Всесоюзній конференції патофізіологів М.М. Губергриц виступив із доповіддю «Проблеми виразкової хвороби у світлі вчення І.П. Павлова», у якій глибоко і всеосяжно обгрунтував свій погляд на природу нейроендокринних і нейротрофічних зрушень в організмі у разі цієї недуги. У доброзичливій творчій суспільній атмосфері разом зі своїми співпрацівниками С.І. Каменецьким, О.Я. Губергрицом, Є.Б. Закржевським, А.Л. Гінзбургом, І.Б. Фрідманом Макс Мойсейович детально досліджував проблеми ендокринології, дієтичного харчування, патології обміну речовин.

Значне місце в його наукових і клінічних дослідженнях посіли захворювання підшлункової залози. Поза сумнівом, М.М. Губергрица можна вважати фундатором вітчизняних наукових досліджень цієї патології. Про це свідчать, принаймні, його роботи, опубліковані ще в 1934 р. і присвячені цій проблемі: «Функціональна діагностика захворювань підшлункової залози», «Захворювання підшлункової залози».

У ці ж роки увагу вченого привертає детальне вивчення проблем дієтичного харчування при найрізноманітніших захворюваннях органів травлення, серцево-судинної системи, ревматизму, бронхіальної астми. За ініціативи М.М. Губергрица вперше впроваджується в клінічну практику дієта Мейленграфта, що витримала випробування протягом кількох десятиліть свого використання. Творчо пов’язаний із науково-дослідною роботою Київського науково-дослідного інституту харчування, він доклав чимало зусиль до того, аби наукові здобутки з проблем лікарської дієтетики стали доступними широкому лікарському загалу. Саме цьому сприяв опублікований у 1940 році під керівництвом вченого посібник із лікувального харчування.

Під керівництвом М.М. Губергрица багатосторонньо вивчався клініко-діагностичний аспект патології ендокринної системи. Клінічні прояви і проблеми лікування цукрового діабету вивчали учні Макса Мойсейовича — Х.І. Вайнштейн, тиреотоксикозу — О.С. Берлянд, М.Ф. Соколова. Одночасно проводились наукові дослідження захворювань печінки (О.Т. Франкфурт, І.Б. Фрідман, А.О. Берлянд, Є.Б. Закржевський, С.І. Каменецький, О.Я. Губергриц), ними визначені новітні методи діагностики і лікування хвороб гепатобіліарної системи.

Широким і багатогранним був науковий спектр інтересів ученого і педагога. Важко відшукати бодай один напрямок внутрішньої патології, якої не торкнувся його допитливий розум і непересічний талант. Крім фундаментальних розробок у галузі серцево-судинної патології, захворювань органів травлення, він разом зі своїми учнями описав численні форми аддисонової і базедової хвороб, цукрового й нецукрового діабету. Вагомой внесок зробив М.М. Губергриц у з’ясування механізмів вісцерального болю. Поряд із глибокими дослідженнями больового синдрому кардіального, черевного і ниркового походження його перу належать фундаментальні праці щодо загальних механізмів виникнення тілесного болю.

Широкий діапазон наукових, громадських і державних інтересів першозасновника кафедри пропедевтичної терапії торкався і питань історії вітчизняної медицини. Він опублікував ряд праць, присвячених діяльності видатних представників медичної науки і практики — С.П. Боткіна, В.П. Образцова, І.П. Павлова.

У роки Великої Вітчизняної війни в Томську, а згодом у Челябінську, куди був евакуйований Київський медичний інститут, М.М. Губергриц проводить значну лікувально-консультативну і наукову роботу, тісно пов’язану з проблемами воєнного періоду і лікування травмованих солдатів. Серед наукових публікацій того часу визначаються його монографії «До проблеми болю» (1941 р.), «До клініки поранень легень і плеври» (1942 р.), «Про аліментарну токсичну дистрофію» (1944 р.). Свої спостереження і клінічні дослідження у хворих із приводу оперативних втручань після тяжких поранень він підсумував у збірнику «Хвороби порушеного харчування», що був опублікований у 1946 році.

У період евакуації кафедра пропедевтичної терапії, очолювана М.М. Губергрицом, вивчала проблеми лікування ран грудної порожнини, особливості перебігу захворювань внутрішніх органів в умовах воєнного періоду. У ті ж роки визначалася необхідність вивчення нової і часто спричиненої факторами війни патології — гострої геморагічної еритеми. Клініко-експериментальними дослідженнями, проведеними під керівництвом М.М. Губергрица, були визначені основні патогенетичні механізми і причинні фактори розвитку цього патологічного стану організму.

У 1944 році кафедра пропедевтичної терапії разом з її колективом була реевакуйована до Києва. Спершу її лікувально-педагогічна діяльність проводилася на базі Київського терапевтичного евакогоспіталю, а потім після капітального відновлення Київської лікарні імені Жовтневої революції (нинішня Олександрівська клінічна лікарня м. Києва) знову розташувалася на клінічній базі її 6-го корпусу. Від цього періоду відновлюються педагогічні, наукові і клінічні засади кафедри, засновані М.М. Губергрицом ще в передвоєнний період.

Тридцять із сорока років лікарської діяльності М.М. Губергрица були тісно пов’язані з його педагогічною роботою. Його загальноосвітня і професійна ерудиція, великий клінічний досвід, блискучі ораторські здібності, великі наукові досягнення, талант педагога приваблювали до його лекцій не лише студентів, але й численних практичних лікарів. У своїх лекціях Макс Мойсейович умів складні питання клініки і патології висвітлювати просто, конкретно, глибоко і образно. Поза сумнівом, усім, хто слухав його лекції, які, між іншим, він читав українською мовою, запам’яталися назавжди. Значним внеском у педагогічну діяльність вченого було опублікування загальновідомих медичних журналів — «Терапевтичний архів», «Клінічна медицина», «Лікарська справа», він був співредактором розділу внутрішніх хвороб першого видання Великої медичної енциклопедії. За його редакцією неодноразово видавалися клінічні монографічні посібники, зокрема «Клінічна діагностика», «Диференційна діагностика». За його редакцією вперше видано в 1939 р. і перевидано в 1946 р. підручник «Клінічна діагностика», що став фактично навчальним і професійним бестселером для тогочасних і нинішніх студентів-медиків і лікарів.

М.М. Губергриц — фундатор і форматор новітнього напрямку в клінічній підготовці лікарських кадрів. Саме за його ініціативою читання лекцій і проведення практичних занять від теоретичного викладання перейшло до практичної клінічної підготовки, основу якої складали демонстрації хворих у лекційному процесі, а при проведенні практичних занять безпосередньо біля ліжка хворого. У цьому педагогічні засади Макса Мойсейовича переплелися й були співзвучні з поглядами та ідеями іншого засновника Київської терапевтичної школи —

Ф.Г. Яновського, клініко-педагогічні принципи якого були відтворені в його відомому афоризмі «Ближче до хворої людини».

М.М. Губергриц виховав блискучу плеяду науковців і клінічних педагогів, які стали гордістю вітчизняної медичної школи. Ним підготовлено 12 докторів медичних наук — наступних завідувачів клінічних кафедр і понад 20 кандидатів наук; усі вони стали продовжувачами традицій Київської терапевтичної школи, видатними клініцистами, вченими і педагогами.

Широко відомі досягнення Макса Мойсейовича як ученого, популяризатора наукових здобутків вітчизняної медицини. Діяльність М.М. Губергрица на цих теренах знайшла своє гідне державне і громадське визнання. Він обирався членом Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, брав участь в опрацюванні Конституції Української РСР, з 1935 по 1948 рік був депутатом Київської міської ради, в останні роки життя був членом Української республіканської ради профспілок, членом президії вченої ради МОЗ України, заступником голови Всесоюзного й Українського терапевтичних товариств, відповідальним редактором журналу «Радянська медицина», протягом багатьох років входив до складу редколегії.

М.М. Губергриц — перший вітчизняний науковець і клінічний педагог, який започаткував шефську допомогу клінік університету периферичним лікувально-профілактичним закладам, насамперед, із цієї кафедри розпочиналися шефські стосунки столичного медичного навчального закладу інституту із закладами охорони здоров’я. Колектив кафедри пропедевтичної терапії, яку очолював М.М. Губергриц, починаючи з довоєнних років систематично надавав шефську діагностичну й науково-практичну допомогу лікарняним установам й медичним закладам Черкаської області — нащадкам землі генія українського народу Т.Г. Шевченка.

Визначні досягнення М.М. Губергрица в медичній науці, лікарській практиці і підготовці лікарських кадрів були достойно оцінені державою й народом. За видатні досягнення в галузі наукових проблем внутрішньої медицини йому в 1935 році присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки, у 1949 році його обирають академіком Академії наук України. За заслуги в розвитку вітчизняної медицини він був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». З метою увічнення пам’яті видатного педагога рішенням уряду Української РСР його ім’я присвоєно клініці 6-го корпусу клінічної Київської міської лікарні.

М.М. Губергриц помер у 1951 році, у розквіті творчих сил і енергії, не встигши реалізувати багато задуманих ідей. Однак і те, що здійснене цим великим педагогом, вченим і клініцистом, стало гідним внеском у скарбницю вітчизняної медицини і в справі підготовки медичних кадрів.

Після смерті М.М. Губергрица у травні 1951 року з лютого 1952 року кафедру очолив професор Ф.Я. Примак — учень академіків Ф.Г. Яновського і М.Д. Стражеска. Після закінчення в 1924 році медичного факультету Київського університету навчався в ординатурі й аспірантурі на кафедрі факультетської терапії, яку тоді очолював професор Ф.Г. Яновський.

З 1932 по 1951 рік професор Ф.Я. Примак послідовно обіймає посади наукового співробітника клінічного відділу Інституту експериментальної біології й патології Академії наук Української РСР, директора факультетської терапевтичної клініки Львівського медичного інституту. Під час Великої Вітчизняної війни був головним терапевтом евакогоспіталів Башнаркомздоров’я. З 1944 по 1951 рік працював завідувачем відділу функціональної терапії Українського інституту клінічної медицини, очолюваного М.Д. Стражеском. За рекомендацією М.Д. Стражеска Ф.Я. Примака було обрано за сумісництвом професором факультетської клініки інституту.

Подальша діяльність Федора Яковича Примака формувалася на творчих наукових і клінічних засадах і ідеях його вчителів — Ф.Г. Яновського, М.Д. Стражеска. На основі вчення М.Д. Стражеска про гематопаренхіматозний бар’єр, О.О. Богомольця про сполучну тканину і М.М. Сиротініна про кисневу недостатність Ф.Я. Примак опрацював оригінальну концепцію гіпоксично-дистонічного синдрому в клініці внутрішніх хвороб. Уперше у вітчизняній клінічній науці Федор Якович Примак обгрунтував поняття гіпоксидозу як універсального патогенетичного механізму численних захворювань, що супроводжуються кисневою недостатністю.

Проблеми гіпоксії і гіпоксидозів при різноманітній внутрішній патології досліджували і творчо розвивали учні вченого — М.С. Заноздра, В.П. Безуглий, Є.В. Андрущенко, Т.П. Малахов, К.А. Кумпан, Я.Д. Бондаренко, Л.Г. Чернишова, О.І. Дзюба, С.В. Волосюк, М.І. Містрюков, В.М. Землянський, Г.Я. Даніш, М.К. Маценко, Г.Т. Денисенко, В.К. Полішко, І.М. Щуліпенко та інші.

Ідеологія й наукова концепція гіпоксидозів були обгрунтовані в кафедральному науковому збірнику «Гіпоксидази і внутрішня патологія», опублікованому в 1957 році. Найважливіші результати подальших наукових досліджень кафедри з проблем гіпоксії, гіпоксично-дистонічного синдрому й кисневої недостатності при серцево-судинних захворюваннях знайшли відображення у виданому в 1964 році монотематичному збірнику «Серцево-судинна недостатність і гіпоксидази при внутрішній патології».

У ці роки під керівництвом професора Ф.Я. Примака продовжується наукове дослідження клініки і діагностики токсичних міокардитів, ефективності оксигенотерапії при захворюваннях серцево-судинної системи, органів дихання і травлення.

Упродовж усього періоду очолювання кафедри Ф.Я. Примаком він разом зі своїми учнями брав активну участь у роботі терапевтичних з’їздів, численних наукових конференцій.

Значну роль у висвітленні проблеми поєднаних порушень судинного тонусу і кисневої недостатності відіграла програмна доповідь Ф.Я. Примака на 14-му Всесоюзному з’їзді терапевтів «Значення судинних дистоній і гіпоксії в клініці коронарної недостатності». Роль гіпоксії і гіпоксидозів при серцево-судинній патології було висвітлено в доповідях Ф.Я. Примака та його учнів В.О. Новіцького, Є.В. Андрущенка, С.В. Волосюка, Я.Д. Бондаренка, Т.П. Малахової на 7-му з’їзді терапевтів України (1957 р.).

Ф.Я. Примак брав активну участь у міжнародних з’їздах і конференціях. Особливий резонанс у науковій громадськості викликав його виступ на Лейпцігському конгресі інтерністів у 1955 році з доповіддю «Вікові зміни дихальної функції крові». Програмне значення в науковому тлумаченні проблем гіпоксії та її патогенетичної сутності при атеросклерозі мав виступ Федора Яковича Примака в 1960 році на Українській республіканській науковій конференції «Гіпооксидоз як причина атеросклерозу у гіпертоніків».

На основі глибоких наукових, експериментальних і клінічних досліджень Ф.Я. Примаком та його учнями встановлена важлива роль гіпоксичних порушень у патогенезі коронарної недостатності, гіпертонічної хвороби, ревматизму, захворювань гепатобіліарної системи.

Педагогічна діяльність кафедри, очолюваної Ф.Я. Примаком, продовжувала педагогічні концепції М.М. Губергрица, основані на читанні лекцій і проведенні практичних занять за участю тематичних хворих, із самостійною участю студентів у клінічному обстеженні пацієнтів. Ф.Я. Примак як клініцист і педагог завжди сповідував відомий афоризм свого вчителя Ф.Г. Яновського: «Ближче до хворого».

Під його керівництвом виконано 6 докторських і 27 кандидатських дисертацій. Федор Якович Примак протягом багатьох років був членом Всесоюзного і Київського міського товариств терапевтів, членом редакційної ради журналу «Лікарська справа», членом експертної терапевтичної комісії Вищої атестаційної комісії, головним терапевтом МОЗ України.

За великі заслуги перед вітчизняною медициною Ф.Я. Примаку присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки Української РСР, він нагороджений орденом Леніна, двома орденами «Знак пошани», багатьма медалями. Кілька років знаходився у складі делегації від України при Організації Об’єднаних Націй.

З 1973 по 1988 рік кафедрою завідував професор Б.М. Щепотін — учень відомих українських клініцистів О.М. Зюкова, Ф.А. Удінцова, В.С. Нестерова.

Очолюючи кафедру, Б.М. Щепотін продовжував наукові і педагогічні ідеї своїх попередників — академіка М.М. Губергрица і професора Ф.Я. Примака.

У науковій діяльності Б.М. Щепотін продовжував дослідження патогенезу і клініки серцево-судинних захворювань. Його основна наукова діяльність була спрямована на вивчення некоронарогенних уражень міокарда, проблем кисневої недостатності і порушень гемостазу при інфаркті міокарда і гіпертонічній хворобі. Під керівництвом Б.М. Щепотіна проведені оригінальні наукові дослідження, якими виявлені клінічні й біохімічні прояви хронічного синдрому дисемінованого внутрішньосудинного мікрозгортування крові (Л.А. Дідківська, Я.М. Єна), обгрунтовані показання щодо комбінованої антигіпертензивної терапії при різних клініко-патофізіологічних, зокрема гемодинамічних, проявах гіпертонічної хвороби (М.С. Присяжнюк), досліджені регіонарні порушення гемоциркуляції у хворих на артеріальну гіпертензію (М.Ю. Мірошник). У цей період учнем Ф.Я. Примака доцентом І.М. Щуліпенком проводились дослідження, присвячені вивченню ролі й ефективності фітотерапії в реабілітаційному лікуванні гіпертонічної хвороби. На основі цих досліджень пізніше була визначена і сформована оригінальна концепція сучасної наукової фітотерапії. Результати наукових досліджень колективу кафедри, очолюваної професором Б.М. Щепотіним, були опубліковані в двох наукових тематичних збірниках за його редакцією «Киснева недостатність у хворих на ішемічну хворобу серця і шляхи її корекції» (1980 р.) та «Клінічні аспекти розсіяного внутрішньосудинного згортування крові» (1982 р.).

Значна роль приділялась удосконаленню педагогічного процесу. З метою оптимізації лекційного і практичного курсів опрацьовані в новій редакції методичні розробки фактично всіх лекцій і практичних занять. Значно розширено арсенал ілюстративних матеріалів і технічних засобів, що використовувалися при читанні лекцій. Розроблені типова програма і тематичний план нової навчальної дисципліни — догляд за хворими в терапевтичному відділенні. Опрацьовано навчально-методичний комплекс із пропедевтики внутрішніх хвороб. Створено 3 навчальних фільми з діагностики й медичного догляду за хворими. Доцентом І.М. Щуліпенком опрацьовано і впроваджено в навчальний процес медичних навчальних закладів країни ритуал посвяти студента-медика у клініцисти із врученням спеціальної пам’ятки «Студентові-початківцю клінічного навчання».

Професор Б.М. Щепотін — автор 196 наукових публікацій, співавтор двох монографій, рецептурного довідника. Особливу клінічну значущість мають його публікації, присвячені проблемам дистрофічних уражень міокарда при тиреотоксикозі, інструментальної та біохімічної діагностики міокардіодистрофії.

Б.М. Щепотін неодноразово брав участь у міжнародних наукових форумах. У 1979 році він виступив із доповіддю на Празькій конференції з клінічної фармакології. Упродовж 1982–1985 рр. Б.М. Щепотін виступав на різних міжнародних наукових форумах із доповідями, присвяченими проблемам інфаркту міокарда, ревматизму, гіпертонічної хвороби.

Під керівництвом професора Б.М. Щепотіна підготовлено 4 докторські і 5 кандидатських дисертацій.

У різні роки він був членом президії Українського наукового кардіологічного товариства, заступником голови Київського міського кардіологічного товариства, головою проблемної ради МОЗ України з внутрішніх хвороб, членом спецради Київського медичного інституту з захисту кандидатських і докторських дисертацій. Нагороджений знаком «Відмінник охорони здоров’я».

З 1988 року кафедру очолює член-кореспондент АМН України, професор В.З. Нетяженко — учень члена-кореспондента АМН СРСР, професора О.Й. Грицюка, відомого в Україні і за її межами вченого-клініциста, кардіолога і педагога.

Протягом керівництва кафедрою професором В.З. Нетяженком продовжують розвиватися традиції Київської терапевтичної школи, клініко-педагогічні і наукові ідеї якої нині трансформовані в загальнодержавному, національному масштабі.

Діяльність кафедри в цей період була спрямована на примноження здобутків у науковій, педагогічній діяльності і клінічно-діагностичній роботі, напрацьованих кафедральними колективами в попередні роки.

В останні роки робота кафедри вирізнялась удосконаленням педагогічного і лікувально-діагностичного процесу, формуванням на методичному рівні наукових досліджень.

В організації й реалізації своєї діяльності кафедра утверджувала традиції, що започатковані класиком пропедевтичної терапії М.М. Губергрицом і сформовані в його основних навчально-педагогічних, лікувальних і наукових принципах: клінічне навчання студента з обов’язковою участю пацієнта, поєднання фізичних, лабораторних і інструментальних методів обстеження в клінічній підготовці медика, акцент на семіологічний, а також симптомо-синдромний підхід при вивченні нозологічної патології в пропедевтичному циклі, самостійна робота студента безпосередньо біля ліжка хворого, формування естетичних і деонтологічних засад і розвиток клінічного мислення на основі семіологічного тлумачення проявів хвороби, впровадження новітніх методів діагностики й лікування в практичну медицину, активна науково-дослідна діяльність з актуальних проблем клінічної медицини.

Період із 1988 року і до сьогодні під керівництвом В.З. Нетяженка позначився не лише канонізацією класичних пропедевтичних засад, але й активізацією істотних напрямів у різних сферах діяльності кафедри.

Навчально-методична діяльність

Поряд із традиційно встановленими підходами й засадами у викладанні пропедевтичного курсу були значно зміщені акценти на глибше висвітлення семіотики й синдромальної діагностики, методів функціонального та інструментального досліджень, симптомо-синдромних підходів при вивченні студентами нозологічної патології.

Суттєво вдосконалена система і структура викладання основ медичного догляду за хворими, що дидактично поєднана з основами діагностики й нозологічної терапії.

Надзвичайно важливий напрям цієї роботи — реалізація професійної орієнтації молоді через систему медичних ліцеїв. На кафедрі щорічно набувають знань і умінь з найважливіших питань медичного догляду і основ формування здорового способу життя учні медичних ліцеїв міста Києва, переважна більшість яких надалі вступають до Національного медичного університету.

З метою оптимізації педагогічного процесу на кафедрі за останні роки були створені 7 монотематичних навчальних кабінетів із пропедевтики і медичного догляду, у тому числі 2 комп’ютерні класи. Організовано 2 лабораторних та інструментальних комплекси, оснащені сучасною діагностичною апаратурою і приладами, що використовуються в педагогічній, науковій і діагностичній роботі кафедри і клініки.

З метою поліпшення теоретичної і практичної підготовки студентів колективом кафедри видано

2-томний навчально-методичний посібник для практичних занять із діагностики і спеціальної патології (В.З. Нетяженко, А.Г. Сьоміна, В.К. Полішко,

М.С. Присяжнюк). Для кращого засвоєння студентами лекційного матеріалу був опрацьований і виданий (В.З. Нетяженко) лекційно-методичний посібник «Алгоритми діагностики в клініці внутрішніх хвороб». Уперше на кафедрі створено повноцінний слайдовий фонд з діагностики, нозологічної патології та медичного догляду за хворими, що використовується в лекційному курсі.

Суттєво поліпшено викладання і засвоєння студентами медичного догляду за хворими і основ валеології, видано перший в Україні україномовний підручник «Загальний і спеціальний догляд за хворими» (В.З. Нетяженко, А.Г. Сьоміна, М.С. Присяжнюк) та навчально-методичний посібник із загального та спеціального медичного догляду за хворими з основами валеології (І.М. Щуліпенко), що використовуються в педагогічному процесі вищих і середніх медичних навчальних закладів країни.

З метою ознайомлення студентів із сучасними формулюваннями нозологічних патологій і методами їх діагностики кафедрою опрацьовано і видано 2-томний посібник «Робочі класифікації захворювань внутрішніх органів і об’єми обстежень в клініці внутрішніх захворювань» (В.З. Нетяженко, А.Г. Сьоміна, М.С. Присяжнюк). У 2006 році за редакцією члена-кореспондента АМН України, професора

В.З. Нетяженко опублікований новий варіант «Класифікації внутрішніх хвороб», «Діагностичні заходи та алгоритми лікування», що широко використовується науковцями, студентами і лікарями у повсякденній діяльності.

Важливим імпульсом у педагогічних надбаннях кафедри за цей період стало заснування творчих науково-педагогічних зв’язків із Ротчестерським та Сиракузьким університетами (США). Систематичні виробничо-педагогічні контакти викладачів кафедри з колегами з американських університетів створили консолідаційну основу для формування засад початкової підготовки клініцистів-медиків за системою ІННІ. Цьому сприяло безпосереднє ознайомлення обох сторін із системами викладання внутрішніх хвороб у Національному медичному університеті та американських медичних університетах.

Плідну роботу здійснює кафедра як опорна серед медичних вузів України у галузі інтеграції й оптимізації пропедевтичної підготовки національних медичних кадрів.

Регулярно двічі на рік кафедра організовує навчально-методичні конференції завідувачів пропедевтичних кафедр медичних вузів країни, на яких формуються інтеграційні засади й форми педагогічної діяльності кафедр пропедевтичної терапії, вирішуються питання й проблеми оптимізації навчальної діяльності.

Одним із результатів цієї спільної творчої діяльності кафедр українських медичних університетів було обговорення уніфікованих навчальних програм, створених опорною кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб Національного медичного університету. Зокрема, були створені програми з пропедевтики внутрішніх хвороб із загальним доглядом за хворими, із загального і спеціального догляду за хворими з основами санології для учнів медичних ліцеїв, з магістратури за дисципліною «Внутрішні хвороби».

Новітнім педагогічним напрямком кафедри стало створення системи підготовки магістрів у формі їх активної участі в лекційному процесі і при проведенні практичних занять, а також більше залучення аспірантів до педагогічного процесу. У зв’язку з переходом Національного медичного університету імені О.О. Богомольця на кредитно-модульну систему навчання кафедрою напрацьовані і впроваджені в навчальний процес медичних університетів країни типові навчальні програми і плани з викладання курсу загального та спеціального медичного догляду за хворими і предмету пропедевтики внутрішньої медицини.

Одним із важливих педагогічних напрямків кафедри була підготовка викладацьких кадрів. Наукові доробки з проблем діагностики ішемічної хвороби серця, гемостазу, фітотерапії та інші широко використовуються в навчальному й лікувально-діагностичному процесах.

Науково-дослідна й видавнича діяльність

Останній двадцятилітній період для кафедри був плідним у видавничій галузі та її діяльності. Колективом кафедри було виконано 3 теми наукових досліджень з актуальних проблем внутрішньої медицини: невідкладних станів у кардіології, еферентних методів лікування екстремальних станів організму, проблем гомеостазу та реологічних зрушень при різних проявах ішемічної хвороби серця. Результати наукових досліджень з цих актуальних проблем кардіології були опубліковані в матеріалах багатьох вітчизняних і зарубіжних з’їздів, конференцій, симпозіумів. Професорсько-викладацьким складом кафедри опубліковано монографії та навчально-методичні посібники, отримані свідоцтва на винаходи та 9 патентів.

У 1999 році В.З. Нетяженко обирається дійсним членом Європейського товариства кардіологів, у 2001 році йому присвоюється почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України», а у 2002 році його обрано член-кореспондентом АМН України. Василь Захарович — автор понад 550 наукових праць, серед яких, окрім оригінальних статей, 26 монографій, винаходи, навчальні посібники, програми, методичні посібники. Під його керівництвом підготовлено 8 докторів медичних наук та 24 кандидата медичних наук.

З метою найширшої популяризації новітніх даних у різних галузях внутрішньої патології серед лікарської громадськості країни, а також для організації науково-практичної системи підвищення професійної класифікації лікарів внутрішньої медицини за ініціативою В.З. Нетяженка була створена Асоціація лікарів-інтерністів України. Діяльність асоціації, яка нині нараховує понад 10 000 членів, її наукова та практична роль у професійному вдосконаленні національних медичних кадрів не має аналогів не тільки в історії пропедевтичних кафедр, але і взагалі в діяльності клінічних кафедр Національного медичного університету.

Досить лише коротко висвітлити її основні здобутки, аби оглянути непересічне значення цієї організації в системі національної клінічної медицини. За весь період існування асоціації з 1995 року нею було організовано 90 навчальних заходів, у яких взяли участь майже 40 тис. лікарів різних спеціальностей. За активну, багатопланову та масштабну діяльність асоціація була включена до Міжнародного товариства внутрішньої медицини, а з 2006 р.

В.З. Нетяженко ввійшов до виконавчого комітету президії Міжнародного товариства внутрішньої медицини. Надзвичайний інтерес становить організація різнопланових систем навчання спільно з Європейським товариством кардіологів, Міжнародним товариством внутрішньої медицини, у яких беруть участь провідні фахівці з України та відомі вчені з США, Бельгії, Франції, Англії, Швеції, Угорщини.

Як широко відома і загальновизнана в Україні школа вдосконалення лікарів із різних галузей внутрішньої медицини, асоціація ініціювала й реалізувала випуск з 1997 року періодичного щоквартального науково-практичного журналу «Клінічна фармакологія, фізіологія, біохімія», який користується значною популярністю серед науковців та практичних лікарів. Журнал має монотематичний характер та може використовуватися як навчальний посібник з актуальних проблем медицини. Здійснено видання 5 номерів журналу, присвячених проблемам діагностики та лікування гострого інфаркту міокарда, артеріальної гіпертензії, серцевої недостатності, стенокардії та аритмії серця. Починаючи з 2007 р.

В.З. Нетяженко є головним редактором видання «Внутрішня медицина».

Співробітники асоціації регулярно запрошуються до участі у міжнародних наукових симпозіумах, навчальних програмах та тренувальних курсах. За роки існування асоціації її члени брали участь у наукових конференціях, що проводилися у багатьох куточках світу (Іспанія, Голландія, Австрія, Угорщина, Велика Британія, Швеція, Італія, США, Німеччина, Франція). Працівники кафедри також беруть участь у міжнародному проекті партнерства за програмою USAID.

Велику роботу проводять працівники кафедри в галузі практичної охорони здоров’я.

Щорічно на 4 клінічних базах, на яких кафедра проводить педагогічний процес і науково-дослідну роботу (Центральна транспортна лікарня в системі «Укрзалізниці», Дорожня лікарня № 1 Південно-Західної залізниці України, лікарня з лікування постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС, Центральний клінічний госпіталь Державної прикордонної служби України, клінічна лікарня № 18 м. Києва), відбувається курація та консультативна діяльність понад 2000 стаціонарних хворих. У практичну діяльність клінічних баз кафедри впроваджено 11 нових методів діагностики і лікування. 4 практичні лікарі під керівництвом кафедри виконують кандидатські дисертації. Кафедра регулярно проводить науково-практичні конференції і клінічний розгляд хворих із метою підвищення професійної кваліфікації практичних лікарів клінічних баз.

Відзначаючи 80-літній ювілей кафедри, її колектив сповнений творчої енергії та наснаги для здійснення завдань і перспектив, що постають перед кафедрою сьогодні і в найближчому майбутньому.