Журнал «Актуальная инфектология» Том 8, №1, 2020

Починаючи з середини ХХ ст. і донині у світовому науковому співтоваристві все більш помітним стає зростання цікавості до феномену життєпису визначних особистостей, що у сучасній літературі визначається як «біографічний бум», або «біографічний поворот». Дотримуючись тенденцій, ми поставили за мету розповісти про Іллю Ілліча Мечникова (1845–1916) — лауреата Нобелівської премії 1908 р., видатного мікробіолога, ембріолога, зоолога, імунолога, творця вчення про фагоцитоз і теорії імунітету, одного з основоположників порівняльної патології запалення, засновника наукової геронтології.

Ілля Ілліч Мечников народився 3 травня (15 травня за старим стилем) 1845 року в маєтку Панасівка, у с. Іванівка (нині село Мечникове), поблизу міста Куп’янська Харківської губернії, в родині гвардійського офіцера, поміщика Іллі Івановича Мечникова (1810–1878) і Емілії Львівни Мечникової (в дівоцтві Невахович) (1814–1879). Прабатько роду — Микола Мілеску Спетарул (з рум. spadă are — «той, хто має меч», мечник), або Микола Мілеску Меченосець (Мечник), який народився в 1635 р. в місті Мілешти, що знаходиться на території сучасної Румунії; через 76 років його племінник по імені Джордж Стефан Спетарул в 1711 р. переклав свій титул російською мовою та перетворився у Юрія (Георгія) Степановича Мечника. Далі всі його нащадки йменувалися Мечниковими. По батьківській лінії І.І. Мечников походив зі старовинного молдавського боярського роду, мати — Е.Л. Невахович — дочка відомого єврейського публіциста і просвітителя Лева Миколайовича Неваховича (1776–1831), який вважається засновником так званої російсько-єврейської літератури (особливо відома його книга «Вопль дщери іудейської», 1803 р.). Брати Емілії Невахович — Михайло Львович Невахович (1817–1850) — карикатурист, видавець першої в Росії гумористичної збірки «Єралаш» (СПб., 1846–1849 рр.); Олександр Львович Невахович (?–1880) — драматург, завідувач репертуарною частиною Імператорських театрів (1837–1856). Старший брат І.І. Мечникова — Лев Ілліч Мечников — швейцарський географ і соціолог, анархіст, учасник національно-визвольного руху в Італії (рісорджименто). Інший брат — Іван Ілліч Мечников (1836–1881), служив прокурором Тульського окружного суду, головою Київської судової палати і став прототипом героя повісті Л.М. Толстого «Смерть Івана Ілліча» (1886 р.). В 1843 р. народився третій брат — Микола, який став губернським секретарем, та за участь у студентських заворушеннях 1868–1869 рр. у Харківському університеті був відданий під суворий нагляд поліції. Два роки потому народився четвертий, наймолодший брат Ілля. Крім синів в сім’ї Мечникових зростала дочка Катерина (1834–?), яка після одруження виховувала дітей.

Дитячі роки майбутній геніальний вчений провів у рідному селі на Харківщині, де під впливом старшого брата Лева (студента-медика) у нього зародилася любов до природи. В 1856–1862 рр., починаючи з другого класу, І. Мечников навчався у 2-й Харківській чоловічій гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. У гімназії з кожним роком зростала зацікавленість майбутнього геніального вченого до природознавства. У п’ятому класі він включається в роботу наукового гуртка, де досліджує найпростіших (одноклітинних) тварин — корененіжок і інфузорій як початкових форм тваринного світу. Вивчаючи під мікроскопом інфузорій та спостерігаючи за їх розмноженням, юний вчений, ще не закінчивши середньої школи, направляє в листопаді 1862 р. наукову статтю в «Бюлетень Московського товариства випробувачів природи». Однак незабаром виявилося, що ним допущена помилка — розпад інфузорій він прийняв за розмноження. Тоді він звернувся до редакції з проханням прийняту до публікації статтю не друкувати. Вже тоді, в юному віці, майбутній учений проявив принциповість у дотриманні наукової етики. Ще гімназистом Мечников почав відвідувати лекції з порівняльної анатомії і фізіології в Харківському університеті, займався мікроскопуванням, читав природничо-наукову літературу. Вступивши в 1864 р. на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, завдяки гострому розуму та наполегливості осилив 4-річну університетську програму за два роки та у 19-річному віці визначився зі своєю науковою метою — пошук проміжних форм між різними групами безхребетних. Вражаюча наукова активність і цілеспрямованість Мечникова у поєднанні з надзвичайною для юнацьких років ерудицією приковувала до нього загальну увагу. Так, академік К.А. Тімірязєв писав, що «на самому початку 60-х років у Петербурзі стали поширюватися чутки, що у Харкові з’явився вундеркінд, який мало не на гімназійній лавці оволодів мікроскопом і який навіть друкується в іноземних журналах. Це про майбутнього геніального вченого, академіка Іллю Ілліча Мечникова».

Закінчивши з відзнакою Харківський університет, Ілля Ілліч спеціалізувався в Німеччині, в Ґісенському університеті ім. Юстуса Лібіха, в лабораторіях німецьких зоологів Р. Лейкарта і К. Зільбольда. Тут він відкрив складний цикл розвитку (чергування поколінь) у паразитичних нематод. Пізніше для продовження досліджень І. Мечников переїхав в Італію (Неаполь), де познайомився з О.О. Ковалевським, у майбутньому — професором зоології. Це знайомство визначило черговий напрям наукової діяльності вченого. На березі Неаполітанської затоки він і О. Ковалевський почали вивчати ембріональний розвиток морських безхребетних. Ці дослідження довели єдність походження всіх груп тварин та поклали початок еволюційній ембріології. В 1867 р. І. Мечников, вивчивши розвиток головоногих молюсків, зробив принципове узагальнення: в ембріональному розвитку безхребетних формуються ті ж зародкові листки, що і в хребетних тварин. Це положення лягло в основу магістерської дисертації на тему «Історія ембріонального розвитку Sepiola», яку І.І. Мечников захистив в 1867 р. Вивчаючи війкових черв’яків — планарій, дослідник вперше виявив (1865 р.) феномен внутрішньоклітинного травлення, за що разом з О. Ковалевським в 1867 р. одержав премію імені К. Бера (присуджується Академією наук за роботи з ембріології). Вже через рік у Петербурзькому університеті він захистив докторську дисертацію на тему «Історія розвитку Nebalia: порівняльно-ембріологічний нарис».

Утім 1869 рік був невдалим для професора. Спочатку, з невідомих причин, йому відмовили у професурі в Петербурзькому університеті. У тому ж році академік І.М. Сєченов запропонував його кандидатуру для заміщення посади ординарного професора на кафедрі зоології в Медико-хірургічній академії, але петербурзька академічна професура забалотувала його й тут. Тоді І.М. Сєченов писав Мечникову: «...все ще не можу прийти до себе від почуття обурення й огиди, яке викликала в мені вчорашня процедура Вашого необрання».

Один з ватажків реакційної групи проф. Е.А. Юнге цинічно заявив, що за науковими заслугами Мечникова він визнає його не тільки гідним звання ординарного професора, але навіть звання академіка, але, на його переконання, академії не потрібен зоолог — ординарний професор, а тому він кладе йому чорну кулю.

Це була 13-та чорна куля проти 12 білих. Відомо, що І.М. Сєченов був так вражений «підлою комедією», що заплакав: «Пробачте мене ще раз, що я дозволив собі помилитися, як дитина, щодо моральних якостей більшості моїх шановних товаришів, але разом з тим подивіться, в яку помийну яму потрапили б Ви, будучи обрані». На знак протесту проти необрання Мечникова І.М. Сєченов покинув академію.

Слід зауважити, що активність і цілеспрямованість І.І. Мечникова були нерозривно пов’язані з його депресивними станами. Депресії І.І. Мечникова носили реактивний характер і психологічно були досить зрозумілі на тлі його життєвих колізій. Так, перше одруження в 1869 р. з Людмилою Василівною Федорович було приречене, оскільки майбутня дружина смертельно захворіла на туберкульоз. Після смерті коханої Мечников у відчаї знищив усі наукові записи із словами: «Для чого жити? Особисте життя скінчилося, очі такі погані, що скоро осліпну, працювати більше не зможу. Для чого ж жити?» (з книги Мечникової О.М. Життя Іллі Ілліча Мечникова. 1926 р.). Не бачачи виходу з ситуації, він проковтнув надто велику дозу морфію. Втім померти 28-річному вдівцю не вдалося. На диво така надмірна доза врятувала йому життя — він просто виблював всю смертельну отруту. Вдруге Ілля Ілліч одружився в 1875 р. на сімнадцятилітній студентці Ользі Миколаївні Білокопитовій. І знову була спроба суїциду, викликаного хворобою дружини, яка заразилася паличкою черевного тифу. Тоді Мечников ввів собі бактерії висипного тифу, але, на щастя, вижив.

Характеризуючи стосунки Мечникова з Ольгою Миколаївною, слід сказати, що він не помилився у виборі коханої дружини, вірного друга, помічника й талановитого наукового асистента. Вона була його другою половинкою все життя, але, маючи природний дар, реалізувала себе як талановитий художник та скульптор. А ще надихала свого чоловіка на наукові звершення та перекладала з французької російською його наукові праці. Подружжя рідко розлучалося, але коли Ілля Ілліч був у від’їзді, то щодня писав дружині листи. Ось уривок одного з них, який якнайкраще характеризує їх стосунки та почуття: «Моя дорога, ненаглядна супутнице, знай, що в мене не було іншого почуття, крім найглибшої і щирої любові і великої поваги. Таких людей, як ти, мало на світі. Та обставина, що я все життя міг багато працювати, значною мірою залежала від тебе. Це сприяло тому, що 41 рік мого життя, проведеного з тобою, я був щасливий. Кажу це від чистого серця і щиро дякую тобі».

4 січня 1870 р. Мечников був обраний ординарним професором із зоології та порівняльної анатомії Одеського університету, де працював майже 12 років. Утім в 1882 р. на знак протесту проти реакційної політики в галузі освіти, здійснюваної царським урядом і правою професурою, вийшов у відставку. Та повний сил, енергії та ідей науковець організовує приватну лабораторію, а потім (1886 р., спільно з М.Ф. Гамалією) другу у світі і першу в країні бактеріологічну станцію з боротьби з інфекційними захворюваннями. Вона займалася виготовленням вакцин та імунізацією населення проти сказу, боротьбою з сараною та ін. Та інтриги у наукових академічних колах змусили його в 1887 р. взагалі покинути країну і назавжди оселитися за кордоном. Вибір був правильним: можливостей зайнятися справою всього життя — наукою — стало незмірно більше. Бо його політикою, як він багаторазово повторював, була саме наука!

І.І. Мечников працював у багатьох галузях біології і практично в усіх зробив видатні відкриття. Його основні наукові праці присвячені еволюційній ембріології, мікробіології, імунології. Вчений починав із зоології безхребетних і порівняльної ембріології, де детально вивчив питання про початкові етапи розвитку багатоклітинних організмів та став засновником теорії зародкових листків (1871 р.), а також створив теорію походження багатоклітинних організмів (1886 р.). У дослідах на собі і співробітниках довів роль холерного вібріона як збудника азіатської холери та виконав класичні дослідження щодо вивчення експериментального сифілісу, черевного тифу та туберкульозу. Провів новаторські роботи зі з’ясування ролі мікробних асоціацій та антагонізму мікробів в інфекційному процесі; створив вчення про цитотоксини.

Восени 1882 р. Мечников зробив своє найбільш відоме відкриття. Спостерігаючи під мікроскопом за живими клітинами личинки морської зірки, вчений припустив, що ці клітини захоплюють і переварюють органічні частки, та не тільки беруть участь в травленні, але і виконують в організмі захисну функцію. Подальші роздуми привели його до припущення про існування в організмі людини і тварин клітин, які борються з мікроорганізмами. І.І. Мечников вважав, що рухливі клітини крові — лейкоцити — є захисними клітинами, здатними знищувати бактерії та інші ксенобіотики. Коли було одержано переконливий експериментальний матеріал, що підтвердив захисну роль лейкоцитів у боротьбі з мікроорганізмами, І.І. Мечников опублікував так звану фагоцитарну теорію імунітету, назвавши лейкоцити фагоцитами. Цю теорію, проти якої спочатку виступив відомий мікробіолог Роберт Кох, підтримав авторитетний науковець Луї Пастер. Надалі вчений встановив, що деякі нерухомі клітини також беруть участь в імунітеті, чим визначив початок розвитку вчення про роль ретикулярної системи в імунітеті, яке згодом розвинув О.О. Богомолець. В 1883 р. Мечников обґрунтував цю гіпотезу в доповіді на VII з’їзді дослідників природи і лікарів в Одесі «Про цілющі сили організму». У своїй доповіді вчений вперше почав говорити про фагоцитоз як про всеохоплюючу теорію. Поки ще у формі гіпотези, без достатньої кількості фактів, однак основи були закладені, фундамент створений! Про це відкриття в його автобіографії ми читаємо: «У чудовій обстановці Мессінської затоки, відпочиваючи від університетських тривог, я з пристрастю віддався праці. Одного разу, коли вся родина пішла до цирку дивитись якихось дивних дресированих мавп, я залишився сам над своїм мікроскопом, спостерігаючи за життям рухливих клітин у прозорої личинки морської зірки, мені відразу сяйнув новий здогад. Мені стало на думку, що подібні клітини в організмі мають протидіяти шкідливим факторам. Почуваючи, що тут криється щось особливо цікаве, я до того схвилювався, що почав ходити по кімнаті і навіть вийшов на берег моря, щоб зібратися з думками. Я сказав собі, що коли моє припущення справедливе, то скалка, вставлена в тіло морської зірки, яка не має ні судинної, ні нервової системи, має за короткий час бути оточена рухливими клітинами, що скупчуються навколо неї, подібно до того, як це спостерігається в людини, яка загнала скалку в палець. Сказано — зроблено. У маленькому садку, коло нашого будинку, я зірвав кілька трояндових колючок і відразу вставив їх під шкіру личинок морської зірки. Звичайно, я всю ніч хвилювався, чекаючи результатів, і наступного дня рано-вранці з радістю констатував, що дослід удався. Цей останній і став основою теорії фагоцитів, опрацюванню якої були присвячені наступні 25 років мого життя». Ці напрацювання, викладені у роботі «Несприйнятливість до інфекційних хвороб» (1901 р.), увійшли до золотого фонду науки.

Через рік І.І. Мечников почав працювати в Парижі у новоствореному Л. Пастером інституті, де йому була надана дослідницька лабораторія, а з 1905 р. — посада заступника директора. «Кидаючи загальний погляд на своє минуле, він говорив, що вважає найбільш щасливим періодом життя роки, проведені в Пастерівському інституті. Вони були, без сумніву, найбільш сприятливими для його наукової діяльності, і за це до кінця свого життя він зберіг глибоку прихильність до нього» (з книги Мечникової О.М. Життя Іллі Ілліча Мечникова. 1926 р.). Пізніше, у зв’язку з 70-річчям І.І. Мечникова, директор інституту Еміль Ру в листі-привітанні високо оцінив заслуги ювіляра перед французькою і світовою наукою: «У Парижі, як і в Одесі, Ви стали лідером школи і запалили в цьому інституті наукове вогнище, що далеко розливає своє світло. Ваша лабораторія сама життєздатна у нашому домі, і бажаючі працювати натовпом стікаються до неї. Тут дослідник шукає думку, яка виводить його зі скрутної ситуації... Ваш запал робить гарячим байдужого, а скептику вселяє віру. Ви — незрівнянний товариш в роботі, я можу це сказати, бо не раз мені випадало щастя брати участь у Ваших дослідженнях. По суті, все робили Ви. Інститут Пастера дуже зобов’язаний Вам. Своїм іменем Ви піднесли йому престиж і працями своїми та своїх учнів Ви в широкій мірі сприяли його славі. В ньому Ви показали приклад безкорисливості, відмовившись від будь-якої платні в роки, коли інститут насилу зводив кінці з кінцями...» Ще один видатний співвітчизник, чудовий вчений мікробіолог Володимир Хавкін, уродженець Одеси, творець вакцини від холери і чуми, улюблений учень Мечникова, відгукувався про вчителя так: «Краще померти від ностальгії, ніж покинути науку. У Мечникова, у Пастера, якщо треба, я згоден працювати лаборантом... Адже вони творять науку...»

Працюючи понад 25 років над розвитком фагоцитарної теорії, І. Мечников також вивчав збудників інфекційних захворювань та розвиток запальних процесів. Розглядаючи запальні процеси в порівняльно-еволюційному аспекті, він оцінював сам феномен запалення як захисну реакцію організму, направлену на звільнення від чужорідних речовин або осередку інфекції. «До цього зоолог — я відразу зробився патологом», — писав Мечников.

Десятки років життя видатного вченого тісно пов’язані з Україною. Його персональною заслугою є те, що більше 30 талановитих докторів наук, вихідців з України, пройшли стажування у Франції, багато з яких залишилися працювати з вченим. Під керівництвом І.І. Мечникова навчалися і працювали А.М. Безредко, Д.К. Заболотний, Л.А. Тарасевич, Н.Ф. Гамалія, В.Р. Савченко, В.І. Станкевич, В.А. Хавкін, брати Н.Я. і Ф.Я. Чистовичі, П.Н. Діатроптов, Г.Н. Габричевский, Я.Ю. Бардах, С.В. Коршун та інші лікарі, які стали гордістю української науки. Продовжували наукові ідеї вченого відомі українські вчені-дослідники В.І. Вернадський, О.О. Богомолець, І.І. Шмальгаузен, А.Н. Северцов, О.В. Нагорний, М.Д. Стражеско, В.В. Фролькіс, Д.Ф. Чеботарьов та ін.

Будучи людиною світу, але проживаючи до кінця свого життя в Парижі без французького громадянства, Мечников представляв Францію на всіх наукових конгресах і з’їздах. Як французька держава цінувала вченого, можна побачити по тому, до яких високих нагород його представлено. Це Лицарський хрест Почесного легіону (1893 р.), Офіцерський хрест Почесного легіону (1896 р.), Командорський хрест Почесного легіону (1913 р.) та нескінченне число нагород різної значимості. Англія, де Ілля Ілліч ніколи не працював та на мові якої мало спілкувався, першою визнала його геніальні наукові досягнення. Навесні 1891 р. в Кембриджі вчений удостоєний звання почесного доктора університету, а на VII Міжнародному конгресі з гігієни та демографії в Лондоні (10–17 серпня 1891 р.) вперше визнається його теорія фагоцитозу. В 1895 р. І.І. Мечникова обрано членом лондонського Королівського товариства з розвитку знань про природу. Для порівняння, Паризька медична академія прийняла вченого у свої ряди 1900 року. І, як це споконвічно робиться в Росії, «рідна» російська Імператорська Санкт-Петербурзька академія зробила це аж у 1902 р. Санкт-Петербурзька військово-медична академія присвоїла вченому звання академіка в 1908 р., але вже тільки після нагородження Мечникова Нобелівською премією. Натомість почесним членом Київського університету Св. Володимира всесвітньо відомий вчений став в 1898 р. Яскравий талант Мечникова-дослідника не був гідно оцінений у Росії, його прогресивні ідеї були не зрозумілі багатьом російським вченим, незважаючи на успішні наукові доповіді та ту практичну допомогу, яку він надавав російському народу. Йдеться, зокрема, про його ефективну участь в 1911 р. як керівника експедиції Інституту Пастера в вогнище чуми в Росії.

Характеризуючи Іллю Мечникова як видатного вченого, слід сказати, що, крім усього іншого, він був надзвичайно організованим і відповідальним. Такий штрих у біографії, що він відмовився від запрошення поїхати на святкування з приводу вручення йому Нобелівської премії, підтверджує цю тезу. «Що стосується моєї поїздки в Стокгольм, то я б хотів, згідно з параграфом 9 Статуту, поїхати туди приблизно 10 червня (1909 р.) для того, щоб прочитати лекцію про імунітет. Що стосується святкування 10 ХІІ (1908 р.), на мій превеликий жаль, я повинен утриматися, так як це якраз період лекцій в Пастерівському інституті, де моя присутність абсолютно необхідна», — була відповідь вченого. Хто із сучасних Нобелівських лауреатів відмовився б від таких пропозицій ради виконання своїх звичайних обов’язків? Про те, які та як І. Мечников читав лекції, говорив один з учнів і співробітників вченого, мікробіолог Я.Ю. Бардах: «Чудовий лектор, що викладає найскладніші, заплутані питання науки з дивовижною ясністю, — він славився своєю надзвичайною простотою, доступністю і головним чином своєю любов’ю до учнівської молоді... Весь — рух, з характерним жестом правої руки, відставленою небагато вбік; бурхливим потоком ллється його пристрасна мова, освітлювана і демонстраціями, і малюнками; кольорові крейди так і миготять у руках — і ось на дошці прекрасний наочний малюнок з історії розвитку якого-небудь черв’яка або асцидії. Надзвичайно картинний виклад. Блискучі несподівані порівняння, вихоплені прямо з життя, вражають своєю влучністю та образністю. Його слова захоплюють і піднімають на, здавалося, недосяжні висоти наукової думки, знайомлять з останнім словом біології, але слово це проходить через його гостру глибоку критику».

Значне місце у працях І. Мечникова займали питання ортобіотики та старіння. Кінцевою метою боротьби з передчасною старістю Мечников вважав ортобіоз — досягнення «повного і щасливого циклу життя, що закінчується спокійною природною смертю». Він вважав, що старість і смерть у людей наступають передчасно, в результаті самоотруєння організму мікробними й іншими отрутами. Найбільше значення Мечников надавав у цьому відношенні кишечній флорі. На підставі цих уявлень Мечников запропонував низку профілактичних та гігієнічних засобів боротьби з самоотруєнням організму (стерилізація їжі, обмежене споживання м’яса та ін.). Все ж основним засобом у боротьбі зі старінням і самоотруєнням організму людини Мечников вважав болгарську молочнокислу паличку Lactobacillus delbrueckii subsp. bulgaricus. У своїх працях він широко пропагував корисність болгарського йогурту та сам регулярно вживав не тільки молочнокислі продукти, але і чисту культуру болгарської палички. На ґрунті вчення Мечникова про ортобіоз у сучасній науці організувався міждисциплінарний напрям «ортобіотика». Це дає підставу вважати його одним з основоположників сучасної геронтології. Слід сказати, що і сам вчений вів ортобіотичний спосіб життя. Після серцевого нападу 19 жовтня 1913 р. Ілля Ілліч записав у своєму щоденнику: «Аналізуючи своє життя, я вважаю, що провів його, наскільки можливо, ортобіотично. Якщо може здатися, що смерть у 68 років і 8 місяців передчасна, то не треба забувати, що я почав жити дуже рано: у 18 років я опублікував свою першу наукову роботу... все життя дуже хвилювався, просто кипів. Полеміка з приводу фагоцитів могла вбити або повністю ослабити мене набагато раніше… Нехай ті, хто думає, що, по моїх правилах, я повинен прожити до 100 років, пробачать мені передчасну смерть, що наступила в результаті моєї бурхливої діяльності, великого неспокою, нервового темпераменту і того, що я почав вести правильний спосіб життя дуже пізно. В загальному ж мене тішить, що я прожив життя не безглуздо». Вже 3 травня 1916 р., у день свого народження, І.І. Мечников пише: «3 травня 1916 року. Не сподіваючись, я дожив до сьогоднішнього дня. Мені виповнився 71 рік. Моя мрія померти швидко, без хвороби, що затягується, не здійснилася. Вже 5 з лишком місяців я прикутий до ліжка… Мій душевний стан двоякий. З однієї сторони, я дуже хочу видужати, з іншої сторони — я не бачу змісту у подальшому житті. Хвороба не викликала у мене страху смерті, і я, більше аніж раніше, залишений почуття насолоди життям…» Це були останні слова, записані його рукою.

Геніальний учений Ілля Ілліч Мечников відомий у всьому світі завдяки своїм видатним науковим відкриттям. Він заклав основи вирішення багатьох найважливіших проблем біології, але його дослідження стосуються не тільки біології, а й дуже багатьох інших наук. Його знає не тільки кожен біолог і лікар, але і кожна освічена людина. Наукові архіви вченого, передані О.М. Мечниковою в московський Музей Мечникова при Центральному науково-дослідному інституті ім. Л.А. Тарасевича, продовжують залишатися невичерпним джерелом для подальшого розвитку його безсмертних наукових ідей. Та чим більше вивчаємо спадщину науковця, тим більшою стає зацікавленість до цього геніального вченого і чудової людини. Про його невтомну працю говорять багатотомні зібрання його творів. Крім наукових праць автор залишив величезну літературну спадщину, яка виходить за межі біологічних і медичних проблем. Це, зокрема, науково-популярні і науково-філософські роботи, статті, переклади та ін. Серед них «Задачі сучасної біології» (1871 р.), «Нарис поглядів на людську природу» (1877 р.), «Несприйнятливість до інфекційних захворювань» (1901 р.), «Світогляд і медицина» (1910 р.), «Спогади про Сєченова» (1915 р.), «Сторінки спогадів» (1946 р.), «Академічний збірник у 16 томах» (1950–1964 рр.), «Вибрані біологічні твори» (1956 р.) та низка інших праць, викладених німецькою та французькою мовами.

Коротко охарактеризуємо його найбільш геніальні роботи. В передмові до книги «Засновники сучасної медицини. Пастер — Лістер — Кох» (1915 р.), написаної в перші місяці європейської війни, І.І. Мечников виражає впевненість, що «безумна війна, яка як сніг на голову впала внаслідок невміння або небажання людей, поставлених для охорони миру, приведе за собою тривалий період спокою» і що «беззмістовна» бійня надовго відіб’є охоту воювати і битися». Ілля Ілліч тому рекомендує направити войовничий запал «не на війну проти людей, а проти ворогів у вигляді великої кількості видимих и невидимих мікробів». Чи не актуальна ця проблема у наш час російської окупації Криму і окремих районів Донеччини?

У книгах «Етюди про природу людини» (1903 р.) та «Етюди оптимізму» (1907 р.) з літературним блиском, видатною ерудицією і глибоким науковим проникненням автор висвітлив животрепетні питання біологічної організації людини, питання дисгармонії у її формуванні і життєдіяльності та розкрив драматизм життя, передчасної старості і смерті. Знаходячись у постійному науковому пошуку та пошуку світоглядних і моральних основ діяльності, Ілля Ілліч пише іншу книгу «Сорок років пошуку раціонального світогляду» (1913 р.). У ній підбито підсумок цим пошукам, які стали світоглядним фундаментом для багатьох поколінь людей науки. Вірячи у безмежні можливості науки, «яка одна може вивести людство на істинну дорогу», І. Мечников називав свій світогляд раціоналізмом, який спроможний подолати протиріччя людської природи та підготувати собі щасливе існування і, при природному переході «інстинкту життя» в «інстинкт смерті», — безстрашний кінець.

Помер геніальний вчений 2 (15) липня 1916 р. о 04 год 20 хв в Парижі. О.М. Мечникова про це згадує так: «Все закінчено… Маленький хлопчик Живе Срібло, добрий, розумний, так рано проявив високе покликання; енергійний підліток і юнак, запальний, пристрасний до науки і до всього величного; в зрілому віці потужний, відважний, незалежний мислитель, невтомний шукач, завжди чуйний, благородний, ніжний і відданий; в старості — такий, що залишився вірний собі, умировотворений, ніби осяяний м’яким світлом сонця, що заходить». Чи можна краще сказати про цю мудру і добру людину, яку знають у всьому світі — велику людину світу?! Похорон І. Мечникова відбувся 18 червня 1916 р., так як він просив: «Не потрібно квітів, а тим більше квітів красномовства». За його проханням був проведений розтин тіла з метою — для науки — вивчити стан внутрішніх органів, після чого проведено кремацію. Мармурова урна з прахом геніального вченого встановлена у створеній ним і ним же поповнюваній бібліотеці Пастерівського інституту. Цими поступками він перекреслив всі канони «православного русского міра» і ще раз показав, що є справжньою людиною світу, яка у будь-якій ситуації пам’ятає про головну мету свого яскравого і бурхливого життя — науку, для чого заповів їй своє бренне тіло.

О.М. Мечникова виконала дану при житті чоловіка обіцянку — написала про нього книгу спогадів, що вийшла під назвою «Vie d’Elie Metchnikoff» (1920 р.) і яка у 1926 р. перекладена російською — «Жизнь Ильи Ильича Мечникова». Ось фрагмент з її спогадів: «Того, про кого пишу, вже нема. Без його сприяння я б не могла виконати своє завдання. Часто, коли він був дуже втомленим денною працею, після обіду, зручно всівшись у своє велике крісло, з властивою йому жвавістю, яскраво і доступно розповідав мені якийсь епізод свого минулого… Він дорожив цією біографією, вважав, що історія розвитку людської думки, характеру і життя завжди являє собою цікавий психологічний документ…»

Ольга Миколаївна надовго пережила свого чоловіка і померла в 1944 р., у 86-річному віці.

Україна пам’ятає та шанує свого першого лауреата почесної премії Нобеля. В державі функціонують Харківський НДІ мікробіології та імунології ім. Мечникова, напроти якого в 2005 р. по вул. Пушкінській встановлено пам’ятник вченому. Тут же проводиться щорічний турнір юних біологів ім. Мечникова. Ім’я вченого присвоєно Одеському національному університету та обласній клінічній лікарні в м. Дніпрі. Його іменем названі вулиці у великих та маленьких містах України. В 1970 р. Міжнародна астрономічна спілка присвоїла ім’я Мечникова кратеру на зворотній стороні Місяця. У 2015 р. випущена українська поштова марка, присвячена Іллі Мечникову.

Геніальний вчений, перший український лауреат Нобелівської премії, велика людина світу, зробивши вагомий внесок у розвиток вітчизняної та світової науки, залишив безцінну наукову спадщину — як невичерпне джерело для подальшого розвитку його безсмертних наукових ідей. Послідовник Мечникова — радянський вчений-мікробіолог Н.Ф. Гамалія так сказав про значення робіт Мечникова: «Пройдуть десятки років, людство навчиться перемагати рак, проказу і багато інших невиліковних зараз хвороб, але люди завжди будуть із вдячністю згадувати світле ім’я великого натураліста І.І. Мечникова, який поклав блискучий початок справі боротьби за здоров’я людини».

Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів та власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.