Журнал «Травма» Том 24, №3, 2023

Актуальність. Вивихи акроміального кінця ключиці (АКК) становлять від 6,8 до 26,1 % від усіх вивихів і посідають третє місце після вивихів плеча і передпліччя. У структурі гострих травматичних пошкоджень у ділянці плечового поясу частка вивихів АКК становить понад 12 %. Дані пошкодження частіше зустрічаються в чоловіків найбільш працездатного віку (від 30 до 40 років) і в спортсменів, які займаються контактними видами спорту. Частка незадовільних результатів оперативного лікування становить від 9 до 12 %. Мета дослідження: визначити сучасні принципи оперативного лікування вивихів акроміального кінця ключиці, проблемні питання і перспективні шляхи їх вирішення. Матеріал та методи. Проведено аналіз літературних джерел з використанням баз даних Pubmed, Up-to-date, Scopus, Web of Science, MedLine, The Cochrane Library, EMBASE, Global Health, CyberLeninka, здійснювався пошук: «вивихи акроміального кінця ключиці», «оперативне лікування». Результати. Найбільш поширеною класифікацією вивихів акроміального кінця ключиці є класифікація Rockwood, що включає шість типів вивихів. Поряд з доволі деталізованою класифікацією пошкоджень сумково-зв’язкового апарату ключично-акроміального суглоба за Rockwood існує більш спрощена, але така, що відповідає практичним потребам, класифікація за Tossy, яка виділяє три типи пошкоджень. Стабілізація ключиці металевими конструкціями реалізується шляхом її фіксації до клювоподібного або акроміального відростка лопатки, останній є пріоритетним. Визначені недоліки найбільш вживаних металевих фіксаторів, що потребує їх удосконалення і розробки новітніх конструкцій. Обґрунтованим напрямком стосовно відновлення статичних стабілізаторів є пластичне заміщення обох зв’язкових комплексів. Висновки. Пріоритетним напрямком є стабілізація ключиці шляхом фіксації її акроміального кінця до акроміального відростка лопатки металевими конструкціями, серед яких hook platе і спосіб Вебера є найбільш вживаними. Однак суттєві недоліки при їх використанні зумовлюють необхідність розробки новітніх конструкцій. Перспективним напрямком відновлення статичних стабілізаторів ключиці є оперативні способи, які поєднують відновлення ключично-дзьобоподібного й акроміально-ключичних зв’язкових комплексів. Об’єктивна необхідність створення каналів для трансплантатів призводить до послаблення механічної міцності кісткових структур, тому питання щодо напрямку, діаметра і ділянки проведення каналів потребує подальшого вивчення.

Background. Acromioclavicular joint dislocations constitute from 6.8 to 26.1 % of all dislocations and rank third after dislocations of the shoulder and forearm. In the structure of acute traumatic injuries to the shoulder girdle, the proportion of acromioclavicular joint dislocations is above 12 %. These injuries are more common in men of the most working age (from 30 to 40 years) and in athletes engaged in contact sports. Poor outcomes of surgical treatment vary from 9 to 12 %. The aim of the study: to determine modern principles of surgical treatment for acromioclavicular joint dislocations, problematic issues and advanced solutions. Materials and methods. Analysis of literature sources was carried out using PubMed, UpToDate, Scopus, Web of Science, MEDLINE, The Cochrane Library, Embase, Global Health, CyberLeninka databases by search: acromioclavicular joint dislocations, surgical treatment. Results. The most common classification of acromioclavicular joint dislocations is Rockwood classification that includes six dislocation types. Despite the quite detailed classification of injuries to the acromioclavicular ligament according to Rockwood, the Tossy classification is more simplified, but meets practical needs, and distinguishes three types of damage. Stabilization of the clavicle with metal structures is realized by fixing to the coracoid process or acromion of the scapula, the latter is a priority. The disadvantages of the most used metal fixators were identified that require their optimization and development of innovative structures. The reasoned direction regarding static stabilizer restoration is plastic replacement of both ligamentous complexes. Conclusions. A priority direction is to stabilize the clavicle by fixing its acromial end to the acromion of the scapula with metal structures among which a hook plate and the Weber method are the most used. However, significant disadvantages in their use necessitate the development of innovative designs. A promising direction for the restoration of static clavicle stabilizers is surgical methods that combine the restoration of the coracoclavicular and acromioclavicular ligaments. The objective need to create channels for grafts leads to a weakening in the mechanical strength of the bony structures, so research regarding the direction, diameter, and location of these channels requires further investigation.

огляд; вивихи акроміального кінця ключиці; оперативне лікування

examination; acromioclavicular joint dislocation; surgical treatment