Журнал «Внутренняя медицина» 4(10) 2008

16 липня 2008 р. виповнилося 95 років із дня народження патріарха вітчизняної внутрішньої медицини, фундатора київської терапевтичної школи другої половини ХХ ст. професора Анатолія Петровича Пелещука. Шановний ювіляр і нині в гарній розумовій та пристойній фізичній формі, його поради учням та студентству залишаються мудрими та слушними, а сам він є взірцем творчого довголіття й спротиву інертності, байдужості, втомі.

Анатолій Петрович народився 16 липня 1913 р. у Києві в сім’ї службовця Петра Опанасовича та вчителя Оксани Григорівни. Батько походив з багатодітної селянської родини з с. Власівка Парафієвської волості Борозенського повіту Чернігівської губернії. Він з відзнакою закінчив Парафієвське початкове народне училище і завдяки своїй грамотності та чудовому почерку був прийнятий у контору Парафієвського цукрового заводу як технічний працівник і письмоводитель. Згодом працював письмоводителем і рахівником на інших цукрових заводах України, а останніми роками — у Києві. Мати була з селянської родини на Вінниччині. Вона закінчила курси народних учителів і працювала вчителькою у різних селах Правобережної України, а згодом — у Маріїнському дитячому притулку в Києві. Оксана Григорівна завжди мала активну громадянську позицію, співчувала національно-демократичному руху.

Анатолій Петрович був найстаршим сином у сім’ї. У нього було двоє молодших братів: Віктор, який став заслуженим артистом України, та Юрко — інженер-полковник (помер у 1988 р.). Пізніше померла прийомна донька подружжя Пелещуків Маруся, яка була старшою за хлопчиків і фактично їх виховала.

Умови життя родини Пелещуків були дуже тяжкими, будинок погано опалювався. Батько тяжко хворів на ревматоїдний артрит, його заробітки були мізерними на таку велику сім’ю і тому статки родини були дуже скромними, а харчування — недостатнім.

Дитячі роки малого Анатолія промайнули в мальовничому кутку Києва. Невеликий дерев’яний будинок Пелещуків розташовувався поруч із помешканнями, де проживали родини Старицьких, Косачів, Лисенків та інших відомих українських інтелігентів. Так, Анатолій Петрович згадує, що у дитячі роки часто бігав зі своїми друзями у невеликий садок біля будинку подружжя О.Г. Черняхівського та Л.М. Старицької-Черняхівської, де їх завжди пригощали доброзичливі хазяї.

Спогади Анатолія Петровича про шкільні роки є дуже яскравими та приємними. Він добре пам’ятає і школу, і своє навчання, і вчителів. Що б там не було, у яких би найтяжчих умовах не проходили дитинство та юність, — це все одно найцікавіший, найщасливіший період у житті людини.

Анатолій Петрович вступив до середньої школи № 50, що була недалеко від їхнього будинку. Оксана Григорівна за програмою перших чотирьох класів підготувала малого Анатолія вдома, і він у 10 років пішов одразу в п’ятий клас. У школі Анатолій Петрович вчився добре, особливо йому подобалися гуманітарні дисципліни. Школа № 50 мала дуже сильний викладацький склад. Директором і одночасно викладачем історії був Л.А. Пахаревський — український письменник, відомий як перекладач на українську мову з норвезької К. Гамсуна. Російську мову викладала одна з засновниць російського соціал-демократичного руху В.Г. Крижанівська-Тучанська, українську мову — М.Ф. Кніпович (у майбутньому — завідувач кафедри латинської та іноземних мов Київського медичного інституту). Сформовані вчителями переконання визначили життєву позицію Анатолія Петровича. Так, перебуваючи у Празі на Всесвітньому з’їзді терапевтів, незважаючи на велику завантаженість, він із величезними труднощами все-таки знайшов на Огоманському цвинтарі могилу Олександра Олеся, та, вклоняючись праху похованого на чужині генія України, із вдячністю згадував директора школи Л.А. Пахаревського. Блискуче продекламована ним на випускних шкільних урочистостях поезія «Айстри» відкрила для Анатолія Петровича цього прекрасного поета. До сьогодні це одна з його найулюбленіших поезій, яку він завжди із задоволенням декламує.

Тоді в школах України було лише 7 класів, закінчення яких давало середню освіту, а далі треба було обрати фах і вчитися ще 3 роки у так званій професійній школі. Завдяки В.Г. Крижанівській-Тучанській Анатолій Петрович добре опанував мови, знав і любив літературу. Проте профшкіл з мовознавства та літературознавства тоді не було, і він за порадою батька вступив до 3-ї торговельно-промислової школи, що розташовувалася на Михайлівському майдані. Заняття проходили у другу зміну. Основними спеціальними предметами викладання були бухгалтерія і товарознавство. Обидва предмети Анатолію Петровичу не подобалися, та все ж він намагався їх добре вивчити. Закінчивши школу, одержав кваліфікацію рахівника, але за цим фахом ніколи не працював. Справжньою втіхою для нього під час навчання в профшколі було поглиблене вивчення української мови, української літератури та всесвітньої історії. Анатолій Петрович поглиблено вивчав літературу, брав активну участь у роботі літературного гуртка. Щотижня гуртківці збиралися у когось на квартирі й обговорювали твори М. Хвильового, П. Тичини, М. Бажана, С. Скляренка, В. Підмогильного, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, І. Буніна, І. Франка, К. Гамсуна, Г. Уелса та ін., часто ходили на зустрічі та на творчі вечори багатьох відомих письменників: В. Підмогильного, В. Домонтовича, Г. Брасюка, І. Ле, М. Рильського, М. Зерова, П. Філіповича, М. Драй-Хмари. Справжнім святом для їхнього молодіжного гуртка був вихід із друку в 1928 р. першого тому «Тихого Дону» М. Шолохова.

У 1929 р. Анатолій Петрович закінчив професійну школу. Розгортався жорстокий наступ на національно-демократичний рух. Над українською літературою нависли темні хмари. Літературний гурток розпався, а інших близьких приятелів Анатолій Петрович не мав. Матеріальне становище родини було скрутним. Тяжка хвороба батька змусила його кинути роботу, перейти на інвалідність, багато лежати у лікарнях. Анатолій Петрович почав замислюватися над своїм подальшим шляхом. Розумів: за умов, що склалися, кар’єра на літературній ниві для нього є неможливою. Тому він послухався поради батьків стати лікарем. Крім того, певну роль у виборі професії відіграла тяжка хвороба Петра Опанасовича. Багато років Анатолій Петрович мав змогу спостерігати, як лікарі допомагали батькові, як душевно ставилися до хворої людини. Цьому рішенню сприяло й те велике враження, що справило на нього справжнє народне горе під час похорону улюбленого лікаря усіх верств киян Ф.Г. Яновського. Анатолія Петровича вразили народна скорбота і пошана. Тисячі людей проводжали академіка до Лук’янівського цвинтаря. У всіх були засмучені обличчя, багато хто плакав. Єдність усіх конфесій та релігій (на похороні були присутніми і православні священики, і ксьондзи, і рабини, і мулла) вкрай зворушила і глибоко запала в серце юнака.

Анатолій Петрович розумів, що вступити до медичного інституту хлопцеві з неробітничої сім’ї дуже важко. Тому він улаштувався чорноробом на тютюнову фабрику. Працюючи на фабриці, у 1930 р. вступив на вечірнє відділення робітфаку Київського медичного інституту. Щодня йдучи після роботи Галицькою площею та бульваром Т. Шевченка до робітфаку, Анатолій Петрович минав Володимирський собор. Він був зачинений, дзвонів не було, їх скинули ще на початку 30-х років. Анатолій Петрович згадує, яке гнітюче враження справляло на нього це видовище. Здавалося, що Київ і кияни, втративши потужні дзвони Лаври, Софії, Володимирського собору, про які так добре сказав у чудовому вірші П. Тичина, втратили щось істотне в своєму житті. Чому? Чому так? Проте висловлювати такі думки вголос було вкрай небезпечно.

Наприкінці лютого 1931 р. Анатолій Петрович закінчив робітфак, і його зараховують на 1-й курс лікувально-профілактичного факультету Київського медичного інституту. Окрім київських робітфаківців, на курсі були й випускники Конотопського відділення вечірнього робітфаку. Останні були гірше підготовлені, ніж кияни, тому, формуючи навчальні бригади (тоді практикувався бригадний метод навчання, і керівник бригади ніс повну відповідальність за успішне навчання всіх її членів), на чолі більшості бригад ставили киян. Анатолій Петрович був призначений старшим, і в його бригаду входило три студенти, значно старші та досвідченіші за нього. Незважаючи на різницю у віці, Анатолій Петрович знайшов із ними спільну мову і як міг допомагав їм у навчанні. На цей період він уже вмів знаходити компроміс, не поступаючись суттю, аналізувати події, самостійно шукаючи відповіді на питання, що в нього виникали і, найголовніше, досягти поставленої мети.

В інституті Анатолій Петрович навчався добре, був старостою курсу. Внутрішні хвороби він вивчав на кафедрі, яку очолював М.Д. Стражеско. У той час на цій кафедрі студенти проходили і пропедевтику внутрішніх хвороб, і факультетську клініку. Пропедевтику їм викладали у терапевтичному відділенні Жовтневої лікарні. Анатолія Петровича вражали неординарністю лекції, які читав доцент В.Х. Василенко. Лектор наводив багато спостережень, демонстрував хворих.

Групу Анатолія Петровича вів доцент О.А. Айзенберг, який не обмежувався лише практичними заняттями та активно залучав студентів до вечірніх клінічних обходів, розборів хворих, що стало великою клінічною школою для майбутніх лікарів. Простота, колегіальність, доброзичливість Олександра Абрамовича у поєднанні з великим клінічним досвідом вже тоді заклали підвалини їхнього подальшого багаторічного тісного спілкування під час спільної роботи в Київському медичному інституті.

Курс факультетської терапевтичної клініки Анатолій Петрович проходив на бульварі Т. Шевченка, у будинку № 17. Йому дуже подобалися лекції академіка М.Д. Стражеска і професора В.М. Іванова, які дещо відрізнялися: Микола Дмитрович приділяв основну увагу патогенезу, обгрунтуванню діагнозу, історії питання, Вадим Миколайович — диференційній діагностиці та лікуванню. Одразу збагнути лекції при всьому бажанні було тяжко, тому Анатолій Петрович намагався їх записати і часто звертався до цих записів у подальшій роботі.

Він активно працював у студентському науковому гуртку, засідання якого відвідував В.М. Іванов, котрий і запропонував Анатолію Петровичу продовжити наукову роботу під його керівництвом. Вражає, з якою теплотою А.П. Пелещук і сьогодні згадує свої студентські роки, своїх улюблених вчителів та наставників. Проте в ті роки йому довелося пережити і трагічні події. Так, після 5-го семестру (це був кінець травня 1933 р.) студентів мобілізували на 3 місяці на боротьбу з авітамінозом (так називали голодомор 1933–1934 рр.) і на збирання врожаю. Це були найтяжчі часи у його житті. Студенти одержували по 200 г хліба, ходили на заняття голодні, набиваючи животи неякісною їжею, але й вона була розкішною порівняно з тим, із чим вони зіткнулися на фельдшерських дільницях у селах Київської та Вінницької областей. Люди їли жолуді, кору та листя дерев, бур’яни, траву. Студенти намагалися врятувати хоча б дітей, але в їхньому розпорядженні було лише трохи пшона, мелясу, бадилля. Іноді вдавалося роздобути трохи сурогатного хліба, макухи; з медикаментів — камфори, глюкози, кофеїну. У таких умовах їм удалося врятувати багатьох дітей від голодної смерті.

Усі державні іспити Анатолій Петрович здав на відмінно і в 1936 р. закінчив інститут з відзнакою. Після цього за поданням професора В.М. Іванова був зарахований аспірантом кафедри факультетської терапії 2-го Київського медичного інституту. Базою кафедри з 1934 р. була Київська лікарня для обслуговування водників, яку створив і завідував нею професор В.М. Іванов. Із того часу вся лікарська, педагогічна та наукова діяльність Анатолія Петровича впродовж понад 60 років тісно пов’язана з цією лікарнею. Для нього стали близькими колектив і клініка не лише академіка В.М. Іванова, але й академіка М.Д. Стражеска, з аспірантами та співробітниками яких (А.Л. Міхньовим, Д.Ф. Чеботарьовим, Г.Й. Бурчинським та іншими) його зв’язувала тісна дружба. Анатолій Петрович успішно виконав план підготовки аспіранта та підготував до захисту кандидатську дисертацію на тему: «Окислительно-восстановительные процессы при раке внутренних органов». Проте захистити її не встиг. Війна застала його в Москві, де він за порадою В.М. Іванова попросив академіка М.П. Кончаловського ознайомитися зі своєю дисертацією й отримав від нього схвальні відгуки. Напередодні Анатолій Петрович був присутній на черговому обході академіка, кожен з яких значно збагачував його як клініциста. Після повідомлення про початок війни він одразу виїхав до Києва і вступив до армії як доброволець, отримавши призначення лікаря полку. Наприкінці липня після прориву німців під Уманню дивізія виступала на фронт і вступила в бої з окремими піхотними і механізованими німецькими частинами. Місто Дніпродзержинськ, яке зайняв полк, де служив Анатолій Петрович, було швидко оточено з трьох боків, переправа через Дніпро також обстрілювалась, і користуватися нею можна було лише вночі. Контужений Анатолій Петрович потрапив у полон.

Німецьке табірне керівництво призначило його лікарем у в’язничний лазарет, у якому було багато військовополонених, поранених і хворих (переважно на аліментарну дистрофію, бо харчування було вкрай недостатнім і поганим). Німецькі лікарі долею полонених не цікавились, і ті, хто ще стояв на ногах, мусили працювати. Мізерний запас медикаментів не поповнювався. Проте поява перших випадків висипного тифу німців дуже схвилювала, бо вони панічно боялися, щоб захворювання не перекинулося на німецьку охорону, тому весь контакт із хворими переклали на військовополонених лікарів та цивільних медичних працівників. Страх німців перед висипним тифом був настільки великим, що вони погоджувалися на те, щоб час повернення у табір після висипного тифу визначали місцеві лікарі-інфекціоністи. Це дало змогу більшості хворим, які перенесли висипний тиф, не повертатися до табору. Лікарі приписували їм різні ускладнення (зокрема, приєднання туберкульозного процесу, міокардиту, серцевої недостатності) і в такий спосіб звільняли їх із полону. За допомогою підпільників і місцевих мешканців вони могли дістатися місця свого постійного проживання або місць, де були близькі родичі або друзі.

На долю Анатолія Петровича припала найтяжча робота: попередження подальших захворювань на висипний тиф (що в умовах табору фактично неможливо було зробити), рання діагностика захворювання, оформлення та організація переведення висипнотифозних хворих до інфекційного відділення місцевої лікарні. Перебуваючи весь час в інфекційному вогнищі, навесні 1942 р. він захворів на дуже тяжку форму висипного тифу. Це змусило німецьке керівництво табору госпіталізувати його в майже безнадійному стані в інфекційну лікарню, у якій він пролежав понад три місяці, бо під час рентгенівського дослідження у нього виявили в легенях інфільтрат, який трактували як туберкульозний, а також тифозний міокардит із явищами серцевої недостатності. Тому до табору лікарі його не повернули, а домоглися дозволу на переїзд до Києва. Дістатися туди з Дніпропетровська було дуже важко, допоміг персонал інфекційної лікарні, і наприкінці 1942 р. Анатолій Петрович був уже вдома.

Працевлаштування у місті було неможливим. Довелося працювати лікарем у прилеглих селах і районах. Після звільнення Києва від німецької окупації військкомат направив Анатолія Петровича як колишнього військовополоненого у селище Нікітовку Донецької області. Там його перевірили, жодних провин не знайшли; навпаки, він допоміг багатьом людям уникнути відправки до Німеччини. Тому його досить швидко відпустили назад до Києва, де Анатолій Петрович звернувся до поліклініки водників і був зарахований дільничним лікарем.

Майже чверть століття А.П. Пелещук працював у клініках Київського медичного інституту під керівництвом найближчого учня Ф.Г. Яновського — академіка В.М. Іванова. Спілкування, спільна робота з безпосередніми учнями Феофіла Гавриловича допомогли Анатолію Петровичу перейняти та примножити славні традиції київської терапевтичної школи.

У 1944 р. Анатолій Петрович успішно захищає виконану ще до війни кандидатську дисертацію. Під час роботи над докторською дисертацією Анатолій Петрович був у науковому відрядженні у Ленінграді, де мав можливість працювати у фізіологічній лабораторії І.П. Павлова, спілкувався з його найбільш близькими та видатними співробітниками.

У 1962 р. на засіданні вченої ради Академії наук УРСР Анатолій Петрович захистив докторську дисертацію на тему «Влияние сна на секреторную и моторную функцию желудка». Тоді ж він став завідувачем кафедри на базі Київської центральної басейнової клінічної лікарні. Після смерті В.М. Іванова Анатолій Петрович особливо тісно контактував із професором 1-го Московського медичного інституту академіком Є.М. Тарєєвим, який є його другим учителем, особливо у галузі нефрології.

А.П. Пелещук не лише залишається вірним традиціям своїх учителів протягом усього свого життя, але й передає їх своїм учням, серед яких багато тисяч лікарів, 6 докторів та 32 кандидати медичних наук, відомі та шановані вчені: академік Л.А. Пиріг, професори А.С. Свінціцький, Т.Д. Нікула, П.М. Боднар, А.Д. Тодоренко та інші.

Багатогранною є наукова діяльність А.П. Пелещука. Він не лише розвинув традиційні для київської терапевтичної школи напрями медичної науки (клінічна фізіологія та фармакологія органів травлення, клініка та лікування найпоширеніших захворювань травної системи, онкологічних, ревматологічних, алергологічних захворювань), але й сформував концепцію функціональних захворювань органів травлення, був одним з перших, хто почав вивчати особливості перебігу захворювань органів травлення та нирок у хворих похилого і старечого віку, створив та очолив відділ терапевтичної нефрології Інституту урології та нефрології АМН України.

Професором А.П. Пелещуком і його учнями досліджено етіологію, патогенез, клініку та лікування найбільш поширених захворювань нирок: гломерулонефриту, хронічної ниркової недостатності, а також порушень різних систем організму при захворюваннях нирок. Розроблено патогенетичну терапію та різні варіанти дієти при захворюваннях нирок. У його клініці були створені перші в Україні відділення нефрології та гострої ниркової недостатності; започатковане лікування гемодіалізом, перитонеальним діалізом, пересадкою нирки, кортикостероїдами тощо. Клініко-морфологічно-функціональні зіставлення і вивчення хроноритмів при хворобах нирок дозволили уточнити показання до пункційної біопсії нирок, удосконалити методику лікування гормональними, сечогінними засобами тощо. Запропоновані А.П. Пелещуком оригінальні варіанти низькобілкових дієт для лікування хронічної ниркової недостатності широко впроваджені в Україні. Багато уваги було приділено науковому обгрунтуванню лікування хворих на хронічний гломерулонефрит на Південному узбережжі Криму. Інтенсивно вивчалися питання дисемінованого внутрішньосудинного згортання крові при хворобах нирок, що дозволило уточнити показання до антикоагулянтної терапії та удосконалити методику її проведення.

Наукова діяльність професора А.П. Пелещука у вивченні захворювань органів травлення дуже багатогранна. Він продовжив напрям В.М. Іванова в розробці питань клінічної фізіології органів травлення.

Одним із важливих питань наукової тематики Анатолія Петровича було вивчення проблеми хронічного гастриту, його діагностики і лікування, рефлюкс-гастриту, гастриту як передракового захворювання, особливості гастриту в літньому і старечому віці.

А.П. Пелещук та його співробітники велику увагу приділяли функціональним захворюванням органів травлення. Проведено ряд досліджень нервових і гуморальних механізмів, а також психоемоційних факторів розвитку хвороб внутрішніх органів.

Одним із перших у нашій країні Анатолій Петрович вивчав особливості клінічного перебігу захворювань органів травлення в літньому і старечому віці. Він багато працював над проблемою раку шлунка.

Великий внесок А.П. Пелещук зробив у розробку курортного лікування захворювань органів травлення. Упродовж багатьох років він займався Миргородським курортом, будучи при цьому головою наукової курортної комісії при Українській раді з управління курортами профспілок.

Захворювання печінки, жовчовивідних шляхів стали предметом вивчення співробітниками кафедри під керівництвом професора А.П. Пелещука. Розроблено методику ідентифікації міхурової та печінкової жовчі, засновану на мікроскопічному дослідженні попередніх висушених її проб. Проведено дослідження стосовно ранньої діагностики уражень печінки та жовчовивідних шляхів у хворих на алергози та ревматичні захворювання.

Отже, у результаті наукових досліджень розроблені підходи до діагностики та лікування пацієнтів із функціональними захворюваннями органів травлення, сучасні класифікації хвороб нирок, алгоритми лікування пацієнтів із нефрологічними захворюваннями та адекватні підходи до санаторно-курортного лікування осіб похилого і старечого віку.

Виключно важливого значення Анатолій Петрович надає дослідженню історії української медицини, київської терапевтичної школи, Національного медичного університету. Він разом із Г.Ю. Ароновим до 160-річчя рідної alma mater написав книгу «Легенди і бувальщини київської медицини (люди, факти, події, документи)», що містить дуже цікаві факти з життя університету, починаючи з медичного факультету Київського університету ім. Св. Володимира.

Анатолій Петрович багато зробив для популяризації імені Ф.Г. Яновського. Зокрема, зусиллями професорів О. Мамолата та А. Пелещука біля старовинного корпусу Інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф. Яновського було ініційовано зведення чудового пам’ятника великому лікареві-гуманісту.

Анатолій Петрович свято береже пам’ять про свого вчителя. З ініціативи та за безпосередньою участю Анатолія Петровича в його кабінеті організована меморіальна кімната академіка В.М. Іванова, встановлено експозиції, які він, супроводжуючи дуже цікавими поясненнями, особисто показував гостям кафедри, студентам, інтернам, курсантам. Також професор А.П. Пелещук написав книгу, присвячену життю та діяльності вчителя.

Продовжуючи та примножуючи славні традиції київської терапевтичної школи, професор А.П. Пелещук створив на базі Київської центральної басейнової клінічної лікарні МОЗ України терапевтичну клініку ім. академіка В.М. Іванова.

Анатолій Петрович працював над удосконаленням Київської басейнової лікарні як лікувальної, наукової та навчальної бази. Він не лише підніс медичну науку і практику в лікарні на ще більш високий щабель розвитку, але й розширив коло наукових інтересів її співробітників, поглибивши інтеграцію науки, освіти та лікувального процесу в умовах єдиного медичного закладу.

Науково-педагогічний досвід професора А.П. Пелещука узагальнено у понад 350 наукових працях, серед яких більше двох десятків монографій, посібників та підручників: «Основы геронтологии» (1969), «Основы нефрологии» (1972), перший збірник наукових праць «Актуальні питання нефрології» (1973), «Практическая нефрология» (1973, 1983), «Семиотика и диагностика болезней почек» (1976), «Внутренние болезни» (1977, 1981, 1987), «Клиническая гастроэнтерология» (1978), «Хроническая почечная недостаточность» (1978), «Санаторное лечение хронического гастрита и язвенной болезни» (1979), «Редкие и атипичные синдромы и заболевания в клинике внутренних болезней» (1983), «Функциональные заболевания пищеварительной системы» (1985), «Справочник по клинической фармакологии и фармакотерапии» (1987), «Состояние систем организма при заболеваниях почек» (1988), «Етика спілкування лікаря і хворого» (1993), «Фізичні методи дослідження в клініці внутрішніх хвороб» (1993), «Гастроентерологія» (1995), «Нефрологія» (1995), «Энциклопедия семейного врача» (1995), «Внутрішня медицина» (2008), «Внутренняя медицина» (2008).

Надзвичайно популярні клінічні лекції Анатолія Петровича. Вони передають молоді його багатий клінічний досвід, вчать мистецтву діагностики, лікування, етиці взаємовідносин лікаря та хворого. Кафедри, на яких він працював, завжди були школами передового досвіду, базами факультету підвищення кваліфікації лікарів, викладачів ВМНЗ.

Професор А.П. Пелещук має активну громадянську позицію. Анатолій Петрович брав активну участь у роботі Українського наукового товариства терапевтів не лише як делегат і доповідач, але як один із організаторів IV–XIII з’їздів товариства. У жовтні 1992 р. його обрали почесним головою XIII з’їзду терапевтів України. Він понад 30 років (з 1962 по 1993 р.) очолював Київське міське товариство терапевтів, був членом правлінь наукових товариств терапевтів і нефрологів, членом редколегій багатьох медичних журналів.

Анатолій Петрович — взірцевий сім’янин, батько трьох дочок, дідусь восьми онуків та прадід шести правнуків. Рука в руку 60 років він йде по життю зі своєю дружиною Кірою Володимирівною.

Професор Анатолій Петрович Пелещук — відомий в Україні та за її межами клініцист. За видатні наукові досягнення йому присуджено велику кількість нагород: заслужений діяч науки УРСР (1971), лауреат Державної премії УРСР (1980), премій імені М.Д. Стражеска (1992) та Ф.Г. Яновського (1997) НАН України, володар багатьох почесних грамот (у тому числі Міністерства охорони здоров’я України). Нагороджений орденами «Знак Пошани», Вітчизняної війни II ступеня, Богдана Хмельницького та медалями.

Анатолій Петрович любить читати, особливо історичні твори (крім української та російської, вільно володіє французькою та німецькою мовами). Із класиків віддає перевагу Ф. Достоєвському, І. Буніну, О. Гончару, М. Стельмаху, М. Вінграновському, Лесі Українці. Як розважальну літературу читає детективи (Агата Крісті, Ерл Стенлі Гарднер, Сіменон).

Анатолій Петрович завжди підкреслює, що виріс у релігійній сім’ї, і, незважаючи на те, що до церкви не ходить, принципів християнської моралі дотримується.

Професор А.П. Пелещук — корінний киянин, людина широкої ерудиції та високої культури з невичерпною жагою до самовдосконалення та пізнання світу, поціновувач і знавець мистецтва. Свій життєвий та професійний досвід Анатолій Петрович узагальнив у книзі «Спогади київського професора медицини», що вже стала бестселером, швидко розійшлась і одержала схвальні відгуки.

Увесь його творчий шлях лікаря, педагога, вченого — це виконання заклику академіка Д.І. Яворницького: «…працюй, працюй доти, доки служать тобі руки й доки б’ється живе серце в твоїх грудях, працюй на користь твого народу і на благо Батьківщини, дорогої тобі».

Колектив кафедри внутрішньої медицини № 3 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, всі учні Анатолія Петровича Пелещука щиро вітають його зі славним ювілеєм! З роси та води Вам, дорогий Анатолію Петровичу!