Журнал «Внутренняя медицина» 2(2) 2007

17 квітня 2007 року відбулося засідання вченої медичної ради МОЗ України, присвячене науковому обгрунтуванню та запровадженню стандартів і протоколів діагностики та лікування у нашій державі. З привітанням до присутніх звернувся голова вченої ради — академік АМН України, член-кореспондент НАН України Л.Г. Розенфельд. У своєму виступі він зазначив, що процес стандартизації в системі охорони здоров'я України розпочався більше 20 років тому з упровадження принципів господарчого механізму, однак у подальшому процес уповільнився. Першою розробкою стали «Тимчасові галузеві уніфіковані стандарти медичних технологій діагностично-лікувального процесу стаціонарної допомоги дорослому населенню в лікувально-профілактичних закладах України» та «Тимчасові стандарти обсягів діагностичних досліджень, лікувальних заходів та критеріїв якості лікування дітей», затверджені наказом МОЗ України від 27.07.1998 року № 226. Ті стандарти фактично були переліками діагностичних і лікувальних процедур із зазначенням термінів лікування та очікуваних результатів. Через 4 роки вийшов наказ МОЗ України «Про затвердження нормативів надання медичної допомоги та показників якості медичної допомоги» (№ 507 від 28.12.2002 р.), а в минулому році відповідними наказами було затверджено цілу низку протоколів надання медичної допомоги. Отже, на сьогодні в Україні існує значна кількість стандартів (у вигляді переліків медичних послуг) і протоколів лікування (у вигляді детальних настанов з лікувально-діагностичної тактики), проте якісний рівень цих розробок не відповідає міжнародному, а запровадження їх у клінічну практику обмежується пілотними проектами. Основою надання медичної допомоги мають стати принципи доказової медицини та клінічної епідеміології. Академік звернув увагу членів вченої медичної ради та присутніх на необхідність єдиного тлумачення основних понять обговорюваної проблеми, доцільність урахування світового досвіду, місцевих умов розробки рекомендацій, стандартів і протоколів, а також відзначив складність їх упровадження за відсутності в Україні системи страхової медицини.

З доповіддю «Стандарти надання медичної допомоги населенню України» виступив начальник лікувально-організаційного Управління АМН України д.м.н., професор В.В. Лазоришинець. Надання якісної медичної допомоги є основною метою діяльності будь-якого медичного закладу. Якість медичної допомоги визначається відповідністю наданих послуг сучасним уявленням про її необхідний рівень і обсяг при кожному виді патології з урахуванням індивідуальних особливостей пацієнта та призначення конкретного медичного закладу. За визначенням експертів ВООЗ, гарантією якості медичної допомоги є забезпечення кожному хворому такого діагностично-лікувального комплексу, який призвів би до оптимальних для здоров'я цього пацієнта результатів відповідно до рівня медичної науки та техніки, а також до біологічних факторів — віку, тяжкості основного захворювання, характеру супутньої патології та реакції на обраний метод лікування. Максимальна взаємодія пацієнтів із системою медичної допомоги та кращі результати лікування мають бути досягнуті при залученні мінімальних коштів, на тлі мінімального ризику додаткового травмування та втрати працездатності внаслідок лікарського втручання.

Технологічний рівень та фінансові можливості галузі, як зауважив доповідач, не завжди є визначальними щодо якості наданих послуг. Кінцевий результат залежить від поєднання численних факторів і умов, а саме від стану матеріально-технічної бази закладу, наявності та якості медикаментів і предметів медичного призначення, рівня кваліфікації медичного персоналу, технології та своєчасності надання медичної допомоги, ставлення пацієнтів до рекомендацій лікаря та власного здоров'я, взаємовідносин пацієнта з лікарем і середнім медичним персоналом і т.д. Провідне місце серед усіх чинників якості медичної допомоги посідають організаційно-управлінські: так, від 15 до 40 % потужностей лікувально-профілактичних закладів витрачається на «доробку» медичних послуг — доліковування. При цьому, за даними американських експертів, лише 20 % помилок медиків пов'язано з їх особистими якостями (низька кваліфікація, недбалість, байдужість), а 80 % залежить від дефектів організаційних і медичних технологій, рівня використаного обладнання, реактивів, матеріалів і рівня підготовки адміністрації медичного закладу. Доведено, що запровадження нових технологій забезпечує істотне підвищення якості медичної допомоги лише в разі вирішення питань управлінського характеру.

Прикладом дотримання стандартів ще за стародавніх часів професор В.В. Лазоришинець назвав принцип «золотого перетину» і навів цитату з трактату Вітрувія: «Композиція храмів заснована на відповідності, правила якої повинні ретельно дотримувати архітектори. Бо річ у тому, що ніякий храм без відповідності і пропорції не може мати правильної композиції».

Доповідач наголосив, що надання медичної допомоги населенню України має бути пропорційним і стандартизованим. Власне стандартизація — це процес установлення і застосування у різноманітних сферах виробництва та надання послуг стандартів і контролю за їх дотриманням. Мета стандартизації охорони здоров'я — підвищення якості профілактичних і лікувально-діагностичних заходів, вирішення завдань збереження і підвищення здоров'я населення. Процес має відповідати принципам одноманітності, значення, актуальності, комплектності, контролю та згоди і в цілому сприяти: 1) ефективності та економічності використання трудових і матеріальних ресурсів системи охорони здоров'я; 2) захисту інтересів пацієнтів на основі забезпечення реального рівня соціальних гарантій доступності медичної допомоги населенню; 3) структурній пропорційності служб системи охорони здоров'я; 4) раціональному розподілу фінансових потоків у галузі.

Найбільш поширеними визначеннями поняття «стандарт» є такі: 1) це — взірець (еталон, модель), що приймається за вихідні дані для зіставлення з ним інших подібних об'єктів; 2) це — нормативно-технічний документ, який встановлює одиниці величин, терміни та їх визначення, вимоги до продукції і до виробничих процесів, вимоги, що забезпечують безпеку людей і зберігання матеріальних цінностей. Професор В.В. Лазоришинець також навів класифікації стандартів:

1) за обов'язковістю виконання розрізняють стандарти-рекомендації (методичні рекомендації, інструктивні листи) та законодавчі стандарти (закони, постанови, накази);

2) за рівнем і загальною ієрархією системи застосування — локальні (діють в одному чи декількох лікувально-профілактичних закладах або в межах управління охорони здоров'я міста, району), регіональні, національні та міжнародні стандарти;

3) за видом — стандарти на ресурси системи охорони здоров'я (ретельно розроблені, часто мають силу закону, національний або міжнародний рівень), стандарти організації медичних служб і закладів (стосуються систем управління, організації лікувального процесу, інформаційного забезпечення, систем контрою якості та безпеки медичної допомоги), технологічні стандарти (регламентують процес надання медичної допомоги), стандарти програм медичної допомоги (зазвичай є законодавчими, регламентують проведення комплексу заходів для окремих груп населення), медико-економічні (переважно є локальними стандартами-рекомендаціями) та комплексні (набір стандартів, який регламентує діяльність певної медичної спеціальності чи служби).

Як зазначив доповідач, на сучасному етапі зусилля концентруються переважно на розробці технологічних стандартів як гарантії забезпечення оптимального індивідуалізованого лікування. Національні стандарти, що розробляються, мають відповідати таким вимогам : 1) відповідати умовам фінансування; 2) бути реальними для виконання; 3) мати організаційне призначення; 4) забезпечувати послідовність технології надання медичної допомоги.

У своїй доповіді професор В.В. Лазоришинець звернув увагу на відсутність єдиного методологічного підходу до розробки медичних стандартів в Україні та критично оцінив діяльність Українського інституту громадського здоров'я щодо випуску протоколів лікування за нозологічними одиницями. Він доповів, що фахівцями підвідомчих установ АМН України були розроблені та надіслані до цього інституту для узагальнення проекти нормативів надання медичної допомоги та протоколи лікування за найбільш поширеними нозологічними формами з акушерства та гінекології, гастроентерології, генетики, нейрохірургії, нефрології, оториноларингології, пульмонології, стоматології, урології, хірургії та фтизіатрії; аналогічна робота виконана з гематології, дерматовенерології, ендокринології, кардіології, терапії, профпатології, неврології, онкології, офтальмології, травматології та кардіохірургії. Вже затверджені МОЗ України протоколи надання медичної допомоги потребують подальшого удосконалення, види стандартів і застосована термінологія мають бути чітко визначеними. Так, неприпустимо змішувати поняття «державний соціальний стандарт», «клінічне керівництво», «медичний стандарт», «клінічний протокол», що є різними за специфікою поданої в них інформації.

Відповідно доповідач запропонував такий порядок розробки сучасних медичних стандартів: 1) визначення групи захворювань, для якої розробляються стандарти; 2) вивчення наявної техніко-технологічної бази медичних закладів та їх відповідних підрозділів; 3) вивчення проблемної наукової літератури; 4) розробка алгоритмів діагностики та лікування на основі даних доказової медицини; 5) оцінка ефективності різних втручань на основі зіставлення результатів і витрат, типового матеріально-технічного устаткування медичних закладів; 6) розробка клінічних протоколів, інструкцій і пояснень до них; 7) підготовка клінічного посібника (керівництва).

Професор В.В. Лазоришинець вказав на доцільність формування робочих груп із залученням профільних асоціацій лікарів для розробки власних медичних стандартів на основі міжнародних клінічних рекомендацій.

Розрахунок вартості локальних клінічних протоколів повинні виконувати регіональні управління охорони здоров'я та безпосередньо лікувально-профілактичні заклади. Всі медичні процедури слід оцінювати з точки зору використаних ресурсів (вартості) та клінічної ефективності. Обидва чинники підсумовуються як ефективність визначення вартості, що має стати золотим стандартом для обгрунтування прийняття рішень у сфері надання медичних послуг. Систему ціноутворення на медичну допомогу в Україні необхідно розглядати як важливу складову економічного аналізу в галузі охорони здоров'я.

У заключній частині свого виступу професор В.В. Лазоришинець відзначив, що спеціалісти лікувально-організаційного управління АМН України готові до співпраці з профільними асоціаціями лікарів і підрозділами МОЗ України в питаннях координації розробки медичних стандартів.

З доповіддю «Доказова медицина та впровадження формулярної системи в Україні» виступив президент Асоціації лікарів-інтерністів України, член-кореспондент АМН України, д.м.н., професор В.З. Нетяженко. Він нагадав, що, згідно з принципами доказової медицини та клінічної епідеміології, використання чи невикористання тих або інших методів діагностики, лікування та профілактики захворювань має визначатися їх ефективністю або неефективністю, доведеною в порівняльних клінічних дослідженнях. Золотим стандартом при цьому є рандомізовані контрольовані (проспективні) дослідження з подвійним або потрійним сліпим контролем. Професор також зупинився на визначенні класів рекомендацій та рівней доказовості. Клас І — є докази та/або загальне погодження з тим, що втручання корисне та ефективне. Клас ІІ — докази суперечливі та/або є розходження думок фахівців щодо користі / ефективності втручання (ІІa — докази / думки на користь втручання, ІІb — користь / ефективність втручання недостатньо переконливо підтверджена доказами / думками). Клас ІІІ — існують докази та/або загальні погодження з тим, що втручання не є корисним / ефективним, а в деяких випадках завдає шкоди. Рівень доказів А — дані отримані в декількох рандомізованих клінічних дослідженнях; pівень доказів В — дані поодиноких рандомізованих або нерандомізованих досліджень; pівню доказів С відповідає експертна думка чи результати дослідження серії випадків.

Доповідач відзначив, що стандартизація медичної допомоги населенню України тісно пов'язана з питанням страхової медицини та запровадженням у практику формулярної системи, яку ми повинні трактувати глибше, ніж «формулярний список лікарських засобів» або «перелік фармацевтичних настанов». Фактично формулярна система є комплексом керівницьких методик в охороні здоров'я, спрямованих на використання раціональних методів постачання та використання лікарських засобів з метою забезпечення максимально високої якості медичної допомоги та оптимального використання наявних ресурсів. Основу системи складають узгоджені та прийняті на міжнародному та/або національному рівні клінічні рекомендації та стандарти лікування.

Ефективна та безпечна стандартизована медична допомога, безперечно, має наукове обгрунтування. Загальновідомим на сьогодні є принцип: від міжнародних клінічних рекомендацій (положень, розроблених на основі певної методології, даних доказової медицини) через медичні стандарти (нормативні документи, що визначають перелік норм і вимог до медичної допомоги та є рівнем відповідності індикатору) до локальних клінічних протоколів надання медичної допомоги (нормативних документів, фактично — деталізованих інструкцій). Отже, метою формулярної системи є забезпечення медичного персоналу достовірною фактичною інформацією щодо застосування лікарських засобів і сприяння в такий спосіб якісному наданню медичної допомоги.

Професор В.З. Нетяженко звернув увагу присутніх на структуру організації та підтримки Формулярної системи, в центрі якої повинна знаходитись Формулярна комісія (комітет), що з питань формування та перегляду списку рекомендованих препаратів має тісно співпрацювати і з науковими експертними групами, і з державними структурами з питань сертифікації медичних препаратів, і з виробниками та дистриб'юторами медичної продукції, і з фаховими та проблемними медичними (лікарськими) товариствами й асоціаціями, і з пацієнтами. Доповідач підтримав пропозицію професора В.В. Лазоришинця щодо активної участі лікарських товариств, зазвичай очолюваних провідними фахівцями, у розробці медичних стандартів, що повинні бути основою формулярних списків.

Доповідач навів критерії включення медичних препаратів до формулярного списку: медична відповідність; ефективність / дієвість / область застосування; безпечність; якість; вартість (та її співвідношення з ефективністю); раціональне застосування препарату.

Відомо, що медичні стандарти та формулярні системи різних країн відрізняються між собою, а лікарські фахові та проблемні асоціації пропонують та втілюють власні клінічні рекомендації. Так, російська Формулярна система (Федеральне керівництво) являє собою формулярний список лікарських засобів і принципи надання медичної допомоги в певних клінічних ситуаціях і не є збірником ані практичних рекомендацій, ані медичних стандартів, ані протоколів надання медичної допомоги. Минулого року Федеральне керівництво було перевидано всьоме — на зразок щорічного оновлення скороченого довідника «Доказова медицина». Що є і що має бути в Україні?

За підтримки Євросоюзу (в рамках проекту «Підтримка розвитку системи медичних стандартів») на основі адаптованих міжнародних клінічних рекомендацій та на підставі даних доказової медицини розроблені медичні стандарти для 15 найпоширеніших в Україні захворювань, видано «Керівництво зі створення та імплементації формулярної системи в Україні» (2005), «Посібник для розробників клінічних рекомендацій / медичних стандартів», «Юридичні рекомендації з підтримки системи стандартизації надання медичної допомоги населенню», «Програма Національного стратегічного розвитку системи медичних стандартів в Україні» (2006) і т.д. На виконання доручення Президента України від 06.03.2003 № 1-1/252 щодо прискорення розробки та запровадження державних стандартів у сфері охорони здоров'я, протоколів лікування та доручення Прем'єр-міністра України від 12.03.2003 № 14494 щодо прискорення розробки протоколів лікування відповідними наказами МОЗ України затверджені протоколи надання медичної допомоги за цілою низкою спеціальностей (наприклад, з кардіології — за наказом МОЗ України № 436 від 03.07.2006).

Необхідність постійної роботи досвідчених фахівців над нормативними документами, до яких належать і медичні стандарти, і клінічні протоколи, професор В.З. Нетяженко продемонстрував на прикладі чинного протоколу надання медичної допомоги при гострому коронарному синдромі (ГКС) без елевації сегмента ST в порівнянні з викладенням проблеми в російському Федеральному керівництві та рекомендаціях Європейського товариства кардіологів (ESC), Американської колегії кардіологів та Американської асоціації серця (ACC/AHA). Як було зазначено раніше, Федеральне керівництво містить саме принципи ведення хворих. Рекомендації ACC / AHA є найбільш детальними (наведені класи та рівні доказовості, поетапна та індивідуалізована тактика ведення хворих, дози лікарських засобів і т.д.). Український клінічний протокол за структурою більш подібний до рекомендацій ESC і в цілому відповідає їм за змістом.

Визначення, клінічні критерії ГКС, маркери некрозу міокарда та умови надання медичної допомоги — однакові, крім того, рекомендації ESC наводять атипові варіанти перебігу ГКС. Ані в українському протоколі, ані в російському керівництві немає розділу щодо стратифікації ризику, в той час як за рекомендаціями ESC визначають 2, а за ACC/AHA — 3 групи ризику розвитку інфаркту міокарда та серцевої смерті. ESC наводить маркери ризику тромбозу та довгострокового ризику (рівень доказів А), а ACC/AHA виділяють ранню стратифікацію ризику та діагностичну тактику на госпітальному та позагоспітальному етапах. Діагностична програма при ГКС у Федеральному керівництві не описана. Перелік обстежень в українському протоколі подібний до таких у рекомендаціях ESC та ACC/AHA, проте не йдеться про повторне визначення маркерів некрозу міокарда, а визначення коронаровентрикулографії обов'язковим дослідженням не враховує реальної ситуації в країні. Щодо лікувальної програми , то Федеральне керівництво не є достатньо зручним. Вказано: 1) знеболення (нітрати, морфін, бета-блокатори); 2) антитромботична терапія (ацетилсаліцилова ксилота, гепарин, клопідогрель; тромболітична терапія — при розвитку елевації ST або блокади лівої ножки пучка Гіса); 3) лікування ускладнень (посилання на відповідні розділи керівництва). При оновленні українського протоколу корисними будуть рекомендації ACC/AHA: 1) детально висвітлена тактика ведення ГКС у реанімаційному блоці; 2) моніторинг стану хворого в стаціонарі; 3) визначені категорії пацієнтів, які можуть продовжити лікування амбулаторно; 4) описана інвазивна тактика при рецидивній або тривалій ішемії міокарда. Професор наголосив на принциповій необхідності зазначення невідкладного та довготривалого лікування аспірином (клас І, рівень доказів А), а при непереносності його — клопідогрелем (клас І, рівні доказів А та В). Альтернативою нітратам, згідно з українським протоколом, є сидноніміни (ані ESC, ані ACC/AHA їх не вказують). Потребують також перегляду представлені критерії якості лікування, рекомендації щодо подальшого надання медичної допомоги, вимоги до дієтичних призначень і обмежень.

Оновлення локальних клінічних протоколів з кардіології можна передбачити з урахуванням запланованих на 2007 рік переглядів рекомендацій ESC з діагностики та лікування ГКС без елевації сегмента ST, ведення хворих на гострий інфаркт міокарда з елевацією сегмента ST, ведення пацієнтів з артеріальною гіпертензією, а також з профілактики серцево-судинних захворювань у клінічній практиці та визначення показань до кардіостимуляції та ресинхронізаційної терапії. У цьому році також очікуємо новини ACC / AHA щодо нестабільної стенокардії / інфаркту міокарда без елевації сегмента ST, а також періопераційної оцінки кардіального статусу в несерцевій хірургії (перегляди рекомендацій 2002 р.), рекомендації зі стабільної стенокардії, інфаркту міокарда з елевацією сегмента ST, перкутанних коронарних втручань і т.д.

Професор В.З. Нетяженко наголосив, що в сучасних умовах повинна зрости роль громадських організацій (а саме фахових і проблемних асоціацій лікарів України) як у поширенні інформації про зміст міжнародних клінічних рекомендацій серед лікарів, так і в співпраці з Формулярною комісією (по розробці медичних стандартів) і лікувальними закладами (допомога при розробці та впровадженні локальних клінічних протоколів). На основі адаптованих міжнародних рекомендацій доцільним є створення Національного керівництва (Формулярної системи) з надання медичної допомоги в Україні. У поширенні цієї інформації серед лікарів також мають взяти участь фахові (проблемні) товариства та асоціації.

Слід очікувати, зауважив доповідач, що запровадження медичних стандартів і оновлених локальних клінічних протоколів в Україні не буде легким. Причинами цього є і відсутність законодавчо-нормативної бази, і недостатнє фінансування, і відсутність інформації принаймні про частину затверджених і схвалених МОЗ основних документів, і неготовність фахівців і обласних управлінь охорони здоров'я прийняти нові підходи та контролювати їх, і неготовність до викладання та тренінгових програм з доказової медицини. Крім фактору інертності, безперечно, виникнуть конфлікти інтересів, тому контроль впровадження формулярної системи та правовий аспект проблеми потребує вдосконалення.

З наступною доповіддю виступив директор Інституту отоларингології імені проф. О.С. Коломійченка член-кореспондент АМН України, д.м.н., професор Д.І. Заболотний. Він нагадав про Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (від 05.10.2000 № 2017) та звернувся до питання першочергового забезпечення певного мінімуму обсягу та якості медичних послуг. З цього приводу слід звернутися до понять «базовий пакет медичних послуг» (повинні надаватися безкоштовно) та «медичний стандарт» (має визначати, в якій саме формі надаватимуться медичні послуги). Базовий пакет послуг стосується не окремої людини, а населення взагалі і є результатом нормування видів і обсягу послуг, що надаються в умовах обмеженого ресурсного забезпечення. Він зобов'язує державні чи уповноважені державою органи надавати чи фінансувати певні послуги та забезпечувати право на отримання безкоштовних послуг. Медичні стандарти, що базуються на доказовій медицині, можуть бути критеріями для визначення базового пакету послуг. Вони містять рекомендації та зобов'язання постачальника послуг та надають людині право на отримання якісного медичного обслуговування, і їх першочерговою метою є забезпечення певного рівня якості послуг для кожної окремої людини.

Незважаючи на те що протягом останніх 10 років у МОЗ України розроблялися та затверджувалися окремі медичні стандарти, а також на фінансову підтримку таких розробок Європейським Союзом (було виділено 2,5 млн євро), навіть опрацьовані стандарти не запроваджені в практику лікувально-профілактичних закладів. На сьогодні слід визнати, що без достатнього фінансового забезпечення ані медичні стандарти, ані локальні клінічні протоколи не мають нормативного статусу і фактично є рекомендаціями. Обмежені ресурси зобов'язують нас обирати такі обсяги медичної допомоги, які забезпечують належне медичне обслуговування при наявному обсязі можливих витрат на охорону здоров'я. Крім того, необхідною передумовою запровадження вже розроблених нормативів (стандартів і протоколів) у практику охорони здоров'я є з'ясування численних юридичних аспектів медичної стандартизації.

Професор відзначив неготовність вищих медичних навчальних закладів до викладання клінічних дисциплін на засадах доказової медицини. Слід також розуміти, що ані інформація, ані директиви, ані навіть навчання у вищому медичному навчальному закладі, ані післядипломні тренінгові програми не вплинуть суттєво на лікарську практику за відсутності контролю, перевірок та економічних стратегій. Повинна також зрости роль громадських організацій в оцінці конкретних результатів лікування і загального рівня (кваліфікації) лікаря-практика.

Доповідач наголосив на значній ролі доказової медицини щодо планування науково-дослідницької роботи: все має бути обгрунтоване та передбачене. Висновки окремих дисертаційних досліджень, що виконуються в нашій країні на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора медичних наук, забезпечують рівень доказів експертної оцінки. За наявності вільного доступу до здобутків доказової медицини полегшується відбір, аналіз та узагальнення наукової літератури, молоді науковці отримують упевненість в об'єктивності та доцільності запланованої чи проведеної ними роботи.

Першою в дискусії взяла участь д.м.н., професор Н.Г. Гойда — співрозробник численних загальнодержавних і галузевих нормативних документів і програм, у тому числі з обговорюваного питання. Вона розповіла про власний досвід участі в розробці медичних стандартів і насамперед нагадала присутнім визначення основних термінів з проблеми стандартизації. Клінічні рекомендації — це твердження, розроблені на основі визначеної методології для допомоги лікарю і пацієнту в прийнятті рішення щодо надання раціональної медичної допомоги в різних клінічних випадках. Медичний стандарт — це нормативний документ, який визначає перелік правил, норм і вимог щодо надання якісної медичної допомоги і є своєрідним рівнем відповідності індикатору чи критерію оцінки з низьким ступенем свободи. Клінічний протокол — це технічний нормативний акт, який визначає вимоги щодо надання медичної допомоги пацієнту при певному захворюванні, синдромі. В клінічній ситуації він є деталізованою інструкцією та правилами реалізації етапів надання медичної допомоги і безпосередньо пов'язаний із клінічними рекомендаціями, розробленими на принципах доказової медицини.

Професор Н.Г. Гойда відзначила, що ефективний розвиток системи охорони здоров'я не є можливим без суттєвих структурних змін у медичній галузі та без упровадження європейських стандартів забезпечення прав громадян на медичну допомогу, а також наголосила на доцільності якомога більш повного використання раніше розроблених в Україні медичних стандартів і клінічних протоколів. Так, спільним наказом МОЗ та АМН України від 28.04.2004 № 222/33 «Про затвердження складу робочої групи з розробки протоколів надання медичної допомоги дорослому населенню» було затверджено склад робочої групи, до якої увійшли провідні фахівці системи МОЗ та АМН України. Впродовж 2004–2006 рр. на замовлення МОЗ України в нашій державі впроваджувався проект Європейського Союзу «Підтримка розвитку системи медичних стандартів», згідно з яким були розроблені медичні стандарти для 15 найбільш актуальних захворювань, серед яких — гіпертонічна хвороба, інсульт, хронічне обструктивне захворювання легень, диспепсія, депресія, цистит, цукровий діабет ІІ типу, черепно-мозкова травма, рак молочної залози, гонартроз, варикоз нижніх кінцівок, глаукома та карієс. Створення нових клінічних рекомендацій та медичних стандартів потребує фінансової підтримки, участі українських і зарубіжних експертів з медичної допомоги, питань доказової медицини та методології створення клінічних рекомендацій та медичних стандартів, з правових і економічних питань у сфері охорони здоров'я, а також з комп'ютерних технологій. Професор Н.Г. Гойда вказала на те, що розробка і медичних стандартів, і протоколів надання медичної допомоги знаходилась під постійним контролем МОЗ, і підтримала пропозицію продовжити цю роботу.

Важливими були зауваження члена-кореспондента АМН України, д.м.н., професора В.М. Коваленка, директора Національного наукового центру «Інститут кардіології ім. академіка М.Д. Стражеска АМН України» — установи, співробітники якої брали активну участь в розробці протоколів надання медичної допомоги при найбільш поширених захворюваннях серцево-судинної системи. Він вказав на доцільність видання Національного керівництва (Формулярної системи), яке не повинно ані відтворювати міжнародні рекомендації, ані бути аналогом російського Федерального керівництва. На думку професора В.М. Коваленка, це має бути збірка протоколів надання медичної допомоги, затверджених наказами МОЗ України минулого року. Провідні фахівці з різних установ і лікувально-профілактичних закладів повинні постійно співпрацювати над оновленням таких протоколів у майбутньому.

З цими твердженнями та пропозиціями погодився і академік АМН України Л.А. Пиріг. Він зауважив про необхідність формування робочих груп, відповідальних за опрацювання існуючих медичних стандартів і клінічних протоколів, оскільки в них сконцентровані найкращі сучасні наукові й галузеві досягнення та досвід плідної праці досвідчених фахівців. Подальші розробки мають стати основою запровадження страхової медицини в Україні, без якої галузева стандартизація ризикує обмежитися рівнем пілотного проекту.

Присутні члени вченої медичної ради звернулися до МОЗ України та АМН України с проханням продовжити розробку цієї теми, для чого залучити Департамент організації та розвитку медичної допомоги населенню МОЗ України та лікувально-організаційне Управління АМН України, професійні асоціації та проблемні комісії з метою доведення розроблених стандартів до практичної ланки охорони здоров'я. Було вирішено взяти за основу рекомендації європейських фахових асоціацій та адаптувати їх до умов України. Враховуючи як нереальність впровадження стандартів у практичну роботу медичних установ за відсутності страхової медицини, так і значимість і необхідність стандартизації в охороні здоров'я, доцільними є пілотні проекти хоча б у невеликих регіонах. Підтримана також і пропозиція щодо створення Національного керівництва (Формулярної системи) з надання медичної допомоги в Україні на засадах залучення до співпраці провідних спеціалістів і фахових (проблемних) лікарських товариств.

Підготувала О.Г. Пузанова, к.м.н.,
кафедра пропедевтики внутрішніх хвороб № 1
Національного медичного університету
імені О.О. Богомольця