Международный неврологический журнал 4(20) 2008

Актуальність теми

Боротьба людини з болем стала однією з провідних загальномедичних проблем. За даними ВООЗ, підставою до звернення за медичною допомогою у 40 % випадків є больові синдроми [13, 21, 25]. Особливо великі труднощі постають перед лікарями під час діагностики та хірургічного лікування больових синдромів обличчя та порожнини рота. Це зумовлено великою складністю анатомічної будови, рясною соматосенсорною іннервацією V, VII, IX, X парами черепно-мозкових і кінцевими гілками потиличних нервів, вираженою сенситизацією поверхневих та глибоких тканин, наявністю вертикальних багаторівневих функціональних взаємозв’язків цієї надзвичайно чутливої до болю частини тіла людини [3, 6, 9, 34].

За останні роки суттєво удосконалились стандарти медичної допомоги населенню, однак лікування больових синдромів обличчя залишається однією з найактуальніших і найскладніших проблем у нейростоматологічній, неврологічній, хірургічній практиці та медичній науці в цілому [14, 22, 31]. От чому кінцевою метою стає забезпечення хворих із патологією щелепно-лицевої системи безпечними, якісними, ефективними і доступними анальгезуючими лікарськими засобами.

У викладенні даного матеріалу ми обрали патофізіологічний та неврологічний синдромальний підходи, що дають можливість у краніофаціальній ділянці визначити механізми виникнення больового синдрому, виділити критерії та складові цього феномену й на цій основі впроваджувати раціональні методи лікування.

Патофізіологічні аспекти тригемінального болю

Великого значення у виникненні больових краніоцефальних синдромів набувають стоматологічні захворювання, під час яких з’являються вторинні зміни у нервовому апараті лицевого скелета та зубів. Ці зміни виділені у групу нейростоматологічних захворювань [7, 22, 27]. У людини на обличчі та в зубощелепній системі діє складна і потужна ноцицептивна система, що постійно сприймає й аналізує біль. Дані захворювання, окрім больового синдрому, призводять до вегетативних, рухових і секреторних розладів у щелепно-лицевій ділянці, а також до розладів у вищій нервовій діяльності [18, 23, 24, 31].

Початковою ланкою ноцицептивної системи обличчя є специфічні рецептори болю (ноцицептори) — нервові закінчення швидких А-дельта- (А-Δ) і повільних С-волокон. Ноцицептори розміщені у шкірі, підшкірній пухкій клітковині, слизових оболонках, окісті, дентині та емалі зубів, м’язах, суглобах, судинах та інших тканинах. Найбільша їхня щільність встановлена на межі дентину та емалі зубів (~ 75 тис. в 1 см²). Механоноцицептори і механотермічні ноцицептори А-Δ-волокон розміщуються на обмеженій ділянці, і, навпаки, полісенсорні ноцицептори С-волокон реагують на механічні, термічні, хімічні подразники і проводять пізні больові імпульси і займають великі рецептивні поля (~ 17 мм²) [11, 24].

Деякі хімічні подразники вивільняються з ушкоджених клітин тканин, тромбоцитів (К⁺, Н⁺, серотонін, ацетилхолін, гістамін, деякі простагландини), плазми крові (брадикінін, калідин) і закінчень ноцицептивних нейронів (наприклад, речовина Р). Деякі з них збуджують ноцицептори (К⁺, серотонін, гістамін, брадикінін, АДФ та ін.), а інші, навпаки, сенсибілізують їх (простагландини і лейкотрієни, пептид Р та ін.). Нейротрансмітер швидких А-Δ-волокон невідомий, а трансмітером полімодальних С-ноцицепторів виступає субстанція Р [11, 13].

Больова чутливість обличчя і порожнини рота (ділянки іннервації трійчастого нерва) передаються по А-Δ- і С-волокнах перших нейронів, тіла яких розміщені у ганглії V нерва. Аксони цих нейронів утворюють синапси у ядрі спінального тракту та головному сенсорному ядрі. Ядра спінального тракту функціонально подібні до задніх рогів спинного мозку. У вказаних ядрах механо-, термо- та ноцицептивна інформація передається на аксони, що несуть її до ретикулярної формації і ядер таламуса. У зоровому горбі виділяють вентральне постеролатеральне і вентральне постеромедіальне ядра. Нейронне представництво тканин обличчя знаходиться у вентральному постеролатеральному ядрі. Вентробазальний комплекс таламуса з’єднується висхідними аксонами з кірковими соматосенсорними SI- і SII-ділянками. Палеоспіноталамічний шлях проводить больові сигнали по С-волокнах (швидкість 0,5–2 м/с) переважно у неспецифічні ядра таламуса прямо або після перемикання у нейронах ретикулярної формації стовбура мозку. Зв’язок ретикулярної формації з гіпоталамусом, базальними вузлами і лімбічною системою забезпечує реалізацію нейроендокринних та емоційно-афективних компонентів болю [4, 14, 30]. З неспецифічних ядер таламуса імпульси також надходять до сенсорної кори та інші відділи кори великих півкуль мозку.

Процес первинного сприйняття і сенсорної дискримінації здійснюється переважно у соматосенсорній та фронтоорбітальній ділянках кори, і водночас інші ділянки кори, що отримують широкі проекції інших висхідних систем, беруть участь у якісній її оцінці, формуванні мотиваційно-афективних, когнітивних і психодинамічних процесів, що забезпечують переживання болю і реалізацію відповідної реакції на біль [24, 28]. Отже, на будь-який больовий подразник організм може скласти миттєву рефлекторну реакцію, однак відчуття болю, аналіз його, емоційне забарвлення, побудова стратегії поведінки виникають через церебральні системи стовбура мозку, зорового горба, лімбіко-ретикулярного комплексу і кори великих півкуль [11].

Компоненти больового синдрому

Складність структури анатомо-фізіологічної основи перцепції болю, участь у ній кіркових відділів аналізаторів, асоціативних міжаналізаторних відділів кори, підкіркових, стовбурових відділів головного мозку разом забезпечують обробку больової інформації, оцінку її індивідуальної біологічної та соціальної значущості. Біль належить до інтегративної функції організму, що мобілізує майже всі функціональні системи в організмі людини і проявляється не тільки сенсорними, моторними, але й вегетативними, гуморальними, гемодинамічними, психологічними ознаками, неприємними відчуттями й емоційними переживаннями, пригніченим настроєм. Завданням емоційної сфери є динамічна, однозначна та адекватна оцінка змін, що відбуваються зовні та в середині організму людини. Щодо емоційних проявів провідну функцію виконують структури лімбічної системи: гіпокамп, мигдалеподібні тіла, перегородка, гіпоталамічні структури. Нейрохімічне забезпечення здійснюється специфічними для певних емоційних станів співвідношеннями активності систем, що використовують медіатори — норадреналін, дофамін, серотонін, гамма-аміномасляну кислоту та нейропептиди [1, 10].

Больовий аналізатор запускає у ЦНС декілька програм відповіді організму на біль, отже синдром болю має декілька компонентів [24]. Загальна схема компонентних складових больового синдрому наведена на рис. 1.

Сенсорний компонент болю характеризує його як неприємне відчуття, що завдає страждань; афективний компонент — особливий вид психічної реакції у формі від’ємної емоційної реактивності; мотиваційний компонент — як від’ємну біологічну потребу. Моторний компонент болю представлений різними руховими реакціями та руховим занепокоєнням. Вегетативний компонент характеризує розлади функцій внутрішніх органів та обміну речовин. Когнітивна складова відповідає за самооцінку болю, що усвідомлюється як надмірний страх і стурбованість через його наслідки [4, 10].

Складність структури анатомо-фізіологічної основи перцепції болю, участь у ньому кіркових відділів аналізаторів асоціативних міжаналізаторних відділів кори, підкіркових, стовбурових відділів головного мозку у сукупності забезпечують обробку больової інформації, оцінку її індивідуальної біологічної та соціальної значущості [17].

Мікрофізіологія та патологія хімічної синаптичної передачі больових імпульсів

У нервовій системі больова інформація поширюється у вигляді потенціалів дії. Ушкодження тканин ротової порожнини і щелепно-лицевої ділянки викликає деполяризацію нервових закінчень (ноцицепторів), а в подальшому — збудження, і цей процес поширюється по аферентному волокну у вигляді електричних сигналів — потенціалів дії — до ядер трійчастого нерва, аналогів задніх рогів спинного мозку. Розряди первинних аферентних волокон у місці ушкодження тканини викликають виділення міхурців із достатньою концентрацією субстанції Р, які сенситизують ноцицептори і збільшують частоту розрядів. Ушкодження клітин, набряки, запальні процеси, у свою чергу, викликають підвищення концентрації інших хімічних медіаторів і різноманітних модуляторів — гістаміну, брадикініну, простагландинів, що також посилюють передачу больових імпульсів сенсорними аферентними волокнами. Передача сигналів відбувається через морфологічно спеціалізовані контакти — синапси. У нервовій тканині плазматичні мембрани двох клітин не зливаються, і їхній внутрішній простір безпосередньо між собою не сполучається. У хімічних синапсах виділяється особлива речовина — медіатор. Потенціал дії деполяризує пресинаптичне закінчення нервової клітини, це викликає локальне вивільнення з нього медіатора у синаптичну щілину. Медіатор поширюється до плазматичної постсинаптичної мембрани, там він зв’язується зі специфічним рецептором, у результаті чого у мембрані відкриваються іонні канали і збільшується її провідність — або для Na⁺ (і K⁺) у випадку передачі збудження, або для K⁺, Cl^– із розвитком гальмування. Іонні потоки змінюють мембранний потенціал постсинаптичної клітини, деполяризують її і викликають потенціал дії [2, 4, 11, 26].

Мікрофізіологія хімічної синаптичної передачі полягає у тому, що потенціал дії пресинаптичного закінчення призводить до синхронного вивільнення квантів медіатора і відкриває розміщені у ньому потенціалзалежні Са²⁺-канали. Відомо, що синаптична передача порушується при значному зниженні зовнішньоклітинної концентрації Са²⁺.

Усі класичні медіатори — низькомолекулярні сполуки (ГАМК, гліцин, глутамат, адреналін, норадреналін, серотонін та ін.). Амінокислоту — глутамат відносять до найбільш поширених медіаторів ЦНС. Пептидні медіатори виконують функцію синаптичних модуляторів, тобто вони не змінюють безпосередньо провідність синаптичних мембран, а впливають на інтенсивність та тривалість дії класичних медіаторів. Наприклад, до больової чутливості має відношення субстанція Р, а в головному мозку енкефаліни зв’язуються з рецепторами морфіну, і один з їх ефектів — пригнічення больових відчуттів [11, 23, 28]. Отже, хімічні синапси через специфічні речовини, медіатори забезпечують складну взаємодію клітин, а окрім того, вони, зв’язані з низкою патологічних процесів, можуть змінювати свої властивості під впливом медикаментозних середників.

Патофізіологічні механізми передачі до ЦНС гострого і хронічного болю значно відрізняються за своєю траєкторією поширення.

Траєкторія гострого болю: ушкодження тканин тригерами, запальна реакція і швидкий каскад наступних реакцій спричинюють надходження больових сигналів у мозок. Сигнали або електричні імпульси стимулюють один або декілька видів периферичних іонних каналів тонких немієлінізованих C-нервових волокон. Натрієві й кальцієві канали є головними іонними каналами, залученими до ноцицепції. У результаті дії іонного насоса каналів на мембрані нейронів розвиваються потенціали дії, які поширюються по С-волокнах і слабомієлінізованих А-дельта-волокнах до нейронів заднього рогу спинного мозку і стовбура головного мозку і далі для інтерпретації у кору головного мозку. Активність нейронів задніх рогів визначається не тільки периферичною стимуляцією, але й гальмівними впливами, що можуть бути спінальними або нисхідними центральними. На додаток до цього ноцицептивного процесу виникають антиноцицептивні процеси. Больові сигнали викликають вивільнення ендорфінів та енкефалінів головного мозку. Гострий біль має певний, нетривалий час перебігу [13, 19, 23]. Застосування нефармакологічних методів лікування та анальгетиків, спрямованих на основні патофізіологічні процеси, є ефективним.

Траєкторії хронічного болю: часте повторення генерації больових імпульсів фактично змінює нейронні шляхи, роблячи їх гіперсенситивними й стійкими (резистентними) до природних протибольових систем організму. Одним із доказів існування різних механізмів дії гострого і хронічного болю є залучення різних рецепторів. На постсинаптичній мембрані чутливих нейронів задніх рогів спинного мозку існує два типи глутаматних рецепторів: перший — це рецептори α-аміно-3-гідрокси-5-метилізоксазол-4-пропіонової кислоти (АМРА-рецептори) і другий — N-метил-D-аспартат-рецептори (NMDA-рецептори). Рецептори, залучені до гострого процесу, є АМРА-рецепторами, тоді як у виникненні хронічного болю рецепторами першочергової важливості є NMDA-рецептори .

У процесі розвитку гострого болю відбувається активація ноцицепторів, що призводить до вивільнення з пресинаптических мембран глутамату — основного збудливого нейротрансмітера у первинних аферентах. Він, взаємодіючи з постсинаптичними глутаматними АМРА-рецепторами, викликає швидку деполяризацію мембран нейронів заднього рогу і при перевищенні порогу збудження генерує потенціал дії. Цей механізм лежить в основі проведення нормальних ноцицептивних стимулів. NMDA-рецептори у цей час пов’язані з кальцієвими каналами клітинних мембран, які перебувають у неактивному стані. Ці канали не активні, оскільки їхні пори, наче кіркою, блоковані іонами магнію. Коли канал блокований іоном магнію, глутамат не може його активувати. Однак при розвитку хронічного болю процеси поляризації й деполяризації клітинних мембран викликають глибокі зміни. Субстанція Р, що перебуває разом із глутаматом у центральних терміналях первинних аферентів, при ураженні нерва виділяється й активує нейрокінін-1-рецептори, у результаті чого збільшуються час деполяризації і внутрішньоклітинна концентрація іонів кальцію. Цей процес активує протеїнкіназу С, яка фосфорилює білкові фрагменти NMDA-рецепторів, а ці білки, у свою чергу, зв’язуються з іонами магнію й відкривають канали. Через канали, що відкрилися, кальцій починає активно надходити у середину клітини, підвищуючи збудливість мембрани з розвитком стійкої деполяризації. Крім того, іони кальцію надходять до клітини, активують внутрішньоклітинні ферменти, у тому числі нітрикоксидсинтазу, що викликає синтез оксиду азоту. Останній відіграє роль нейротрансмітера і різко посилює больову передачу. Активація NMDA-рецепторів також спричинює вивільнення пептидної нейротрансмітерної субстанції Р, що підсилює больовий сигнал. Отже, найбільш важливими у процесі виникнення хронічного болю є N-метил-D-аспартатні рецептори [13, 19, 24, 26, 34].

Серед неврогенних больових синдромів обличчя важливе місце посідає периферична та центральна невропатія трійчастого нерва. Основними формами невропатії трійчастого нерва з перевагою периферичного компонента є одонтогенні запальні, травматичні нейростоматологічні захворювання, одонтогенні гайморити, радикулярні кисти та пухлинні утворення [3, 8, 12, 35].

Мета роботи — вивчення клінічної ефективності та безпечності поєднаного застосування препарату Габагама^® і місцевого знеболювання при хірургічному лікуванні захворювань щелепно-лицевої системи (радикулярні кісти щелеп, одонтогенні гайморити, доброякісні одонтогенні й остеогенні утворення щелеп тощо), а також вивчення післяопераційного стану хворих.

Матеріали та методи

Практичний досвід свідчить, що серед неврогенних больових синдромів краніофаціальної ділянки і ротової порожнини основне місце посідає периферична та центральна невропатія трійчастого нерва [3, 7, 22]. Частою причиною болю в ділянці обличчя є захворювання зубощелепної системи, тому при різноманітному забарвленні болю насамперед необхідно виключити симптоматичний одонтогенний больовий синдром. Основними формами невропатії трійчастого нерва з перевагою периферичного компонента є нейростоматологічні захворювання верхньої та нижньої щелеп та додаткових пазух носа: дентальна плексалгія, періодонтити, пульпіти, гострі та хронічні одонтогенні гайморити, радикулярні кісти щелеп, захворювання скронево-нижньощелепного суглоба й інші захворюваня. Вказані патологічні процеси викликають у нервових волокнах зміни деструктивного характеру, і перш за все уражаються альвеолярні нерви. Унаслідок постійного подразнення волокон трійчастого нерва біль набуває типового невралгічного характеру [12, 20].

Під нашим спостереженням перебували 32 хворі (14 чоловіків, 18 жінок) (1-ша група) та 20 хворих (9 чоловіків, 11 жінок) (2-га, контрольна група) із різноманітною хірургічною стоматологічною патологією, які лікувалися стаціонарно у відділенні щелепно-лицевої хірургії. Середній вік хворих 1-ї групи складав 32,7 ± 5,3 року; 2-ї групи — 34,6 ± 4,3 року. Характеристика хворих, які взяли участь у дослідженні, наведена в табл. 1.

Діагнози органічних стоматологічних захворювань встановлювали на підставі критеріїв діагностичного алгоритму МКХ-10. Усім хворим проводили детальне загальноклінічне, лабораторне, рентгенологічне, неврологічне, нейропсихологічне та нейрофункціональне дослідження. Для уточнення діагнозу, окрім ретельного стоматологічного огляду, обов’язково використовували рентгенологічне дослідження лицевого скелета з наступною прицільною рентгенографією.

Провідним клінічним проявом вищевказаних нейростоматологічних захворювань був біль постійного хвилеподібного характеру, і в більшості випадків хворі вказували місце локалізації болю. У всіх випадках діагноз верифікувався типовими клінічними проявами захворювання. Комплексне клініко-функціональне та інструментальне обстеження дозволило встановити такі діагнози: одонтогенні радикулярні кісти щелеп, хронічні одонтогенні гайморити, доброякісні утворення, папіломи, фіброми, атероми.

У хворих як 1-ї, так і 2-ї груп одонтогенні радикулярні кісти щелеп супроводжувалися болем ниючого характеру в ділянці кісти; больовий синдром, як правило, носив помірний характер. Хронічні одонтогенні гайморити розвивалися переважно після періодонтитів, і у хворих переважали скарги на тяжкість у голові, біль у лобовій, скроневій ділянках і верхній щелепі, виділення з носа. При доброякісних пухлинах (фіброми, атероми та ін.) хворі відчували біль, поколювання, печію особливо під час приймання їжі. Ділянка поширення болю відповідала локалізації вогнищевого ураження і, відповідно, волокнам ураженої гілки трійчастого нерва [6, 7, 9].

Усім хворим проведено оперативне втручання — видалення доброякісних утворень, кіст та радикальне хірургічне лікування одонтогенних гайморитів. Вибрано типову місцеву ін’єкційну провідникову анестезію. Проводили премедикаційну підготовку розчинами атропіну та димедролу по 1,0 мл кожного середника внутрішньом’язово, а при гайморотомії додавали розчин омнопону по 1,0 мл або ж сибазону 0,5% 2,0 мл внутрішньом’язово. У всіх хворих використовували місцевий анестетик артикаїнової групи убестезин у дозах від 2,0 до 5,0 мл.

При хірургічному лікуванні хворих 1-ї групи з метою передопераційної підготовки, потенціювання анестезії, а також поліпшення загального соматичного і психологічного стану пацієнтів застосовували антиконвульсант нового покоління габапентин — Габагама^® виробництва німецької фармацевтичної компанії «Вьорваг Фарма ГмбХ і Ко. КГ» [5, 29, 38]. Препарат призначали в капсулах у дозах, що наведені у табл. 2.

До критеріїв виключення застосування Габагами^® були віднесені бронхіальна астма, пневмонія, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, гіпертонічна хвороба, транзиторні порушення мозкового кровообігу, ревматоїдний артрит.

Результати та обговорення

Основною умовою лікування больового синдрому у хірургічній стоматології має бути поєднання етапності та етіопатогенетичної спрямованості терапевтичних заходів лікування [6, 8, 20]. Незважаючи на різні етіологічні фактори ураження, що викликали нейростоматологічні захворювання і вогнищеве ушкодження тканин зубощелепної системи, для них характерна однотиповість патогенетичних механізмів виникнення больового синдрому, яка і визначила уніфікований підхід до лікувального алгоритму хворих 1-ї (клінічної) групи [25, 30, 32].

Ефективність застосування антиконвульсанту габапентину при різноманітних виявах больового синдрому встановлена багатьма фармакологічними дослідженнями [29, 32, 33, 36, 37].

Нами проведено апробацію і впровадження у клінічну практику застосування Габагами^® при хірургічному лікуванні 32 хворих з одонтогенними гайморитами, радикулярними кістами і доброякісними утвореннями (папіломи, атероми, фіброми ) щелепно-лицевої системи (рис. 2).

Дослідження організоване з метою перевірки ефективності габапентину, і важливою стороною клініко-фармакологічної дії цього препарату стали максимально ранні прояви анальгезуючої дії, що суттєво підвищує ефект анестезії і швидке припинення больового синдрому в перед- та післяопераційному періодах лікування хворих 1-ї групи порівняно з контрольною групою.

При цьому терапевтична ефективна добова доза Габагами^® складала: 1-ша доба — 300 мг, 2-га доба — 600 мг; під час оперативного втручання — 900 мг; у післяопераційний період: 1-ша доба — 600 мг; 2-га доба — 300 мг.

Більше того, необхідно відзначити високу терапевтичну ефективність Габагами^® у боротьбі з больовим синдромом при органічних захворюваннях зубощелепної системи, оскільки у 3 випадках одонтогенних гайморитів проводилося оперативне втручання без попереднього введення омнопону.

Слід відзначити і відмінний профіль безпечності препарату: він добре переноситься хворими, а можливі побічні прояви при його застосуванні легко контролюються і піддаються корекції. Клінічне спостереження продемонструвало і вигоду для пацієнтів приймати Габагаму^® у капсулах. У дослідженні не було відзначено жодного негативного токсичного ефекту після приймання цього антиконвульсанту.

Спосіб реагування на біль і стратегія поведінки хворих включають індивідуальний комплекс психологічних та психовегетативних змін. За таких обставин необхідно запобігати стресовій реакції хворого на операцію та біль [10, 12]. Призначення Габагами^® у таких випадках є особливо доцільним, тому що він має фармакологічні властивості не тільки гальмувати ноцицептивну аферентацію, але й може запобігати проявам больової психовегетативної стрес-реакції.

Особливості лікування хворих габапентином залежали від кожного конкретного випадку, однак поєднане застосування місцевого знеболювання та Габагами^® дало можливість впливати на когнітивний компонент болю, зняти відчуття психоемоційного напруження, роздратованості, тривоги, підтримати позитивний емоційний стан і впливати на повсякденну поведінкову активність хворих.

Окрім цього, проведений аналіз хірургічного стоматологічного лікування хворих з використанням комбінованої анестезії з додаванням Габагами^® (32 хворі) і традиційної анестезії (20 хворих) показав вірогідне зниження больового феномену у всіх 32 хворих, яким проводили попередню підготовку і лікування габапентином, у кожного хворого спостерігалися суб’єктивні ознаки поліпшення емоційного стану здоров’я та поведінкової активності. Додаткове призначення Габагами^® скоротило тривалість больового синдрому та терміни стаціонарного лікування. Дані про тривалість локального больового дискомфорту за весь період стаціонарного лікування наведені у табл. 3.

Отже, після проведеного передопераційного та післяопераційного курсу лікування нейростоматологічних хвороб, у схему якого входив препарат Габагама^®, виявився позитивний клінічний ефект у вигляді зменшення інтенсивності болю, нормалізації емоційної сфери хворих. Указане дослідження дає цікаві перспективи для проведення анальгезуючої терапії габапентином больових тригемінальних порушень у ділянці обличчя. Його використання також може стати провідним анальгезуючим середником у хірургічній стоматологічній практиці.

Висновки

Чітке розуміння патофізіологічних механізмів розвитку больового синдрому у кожного хворого з нейростоматологічними хворобами щелепно-лицевої ділянки є тим ключем, за допомогою якого можна підібрати найбільш ефективне патогенетичне анальгезуюче лікування вже з перших годин від початку розвитку захворювання, зменшити страждання хворого та забезпечити сприятливий прогноз після хірургічного втручання.

На прикладі Габагами^® вперше обгрунтована доцільність застосовування цього лікарського препарату в хірургічній стоматології, який у поєднанні з місцевою анестезією потенціює протибольовий, антистресовий ефекти і розширює поле діяльності клініцистам і хірургам.

Сьогодні з упевненістю можна говорити про Габагаму^® як антиконвульсант нового покоління, який наділений широким спектром фармакологічної дії на ЦНС, і перш за все протисудомним, анальгезуючим ефектами, що порівняно з іншими відомими препаратами даної групи має стресопротекторні властивості, тобто послаблює чутливість організму до впливу больових стресорів.

З огляду на актуальність проблеми больових синдромів зубощелепної системи, цінову доступність препарату Габагама^® та незначні побічні ефекти можна рекомендувати його впровадження у практику щелепно-лицевих стаціонарів і призначати широкому колу хворих на нейростоматологічні захворювання у складі комбінованої терапії при проведенні хірургічних операцій.