Международный эндокринологический журнал 6 (54) 2013

Діабетична полінейропатія — комплекс клінічних і субклінічних синдромів, кожний із яких характеризується дифузним або вогнищевим ураженням периферичних і/або автономних нервових волокон унаслідок цукрового діабету (ЦД). Це одне з найчастіших хронічних ускладнень ЦД, що діагностується майже в половини таких хворих. Клінічні прояви діабетичної полінейропатії досить різноманітні й трапляються в практиці спеціалістів різного профілю.

Матеріал і методи дослідження. Нами обстежені 28 хворих на ЦД 2­го типу, які знаходились на стаціонарному лікуванні в Чернівецькому обласному клінічному ендокринологічному центрі. Серед хворих було 16 жінок та 12 чоловіків, вік яких становив від 36 до 65 років. ЦД середнього ступеня тяжкості спостерігався в 24 хворих, у 4 хворих — тяжкий. 2 хворі знаходилися в стані компенсації захворювання, 26 — у стані субкомпенсації. Пацієнти були розподілені на 2 групи: І група (14 хворих) — пацієнти, які отримували базисну терапію; ІІ група (14 хворих) — хворі, які на фоні базисного лікування отримували Тівортін^® (100 мл внутрішньовенно краплинно зі швидкістю 10 крапель за хвилину за перші 10–15 хв, потім швидкість збільшували до 30 крапель за хвилину). Контрольну групу становили 20 практично здорових осіб. Дослідження функціонального стану периферичних нервів проводили методом стимуляційної електронейроміографії (ЕНМГ) на апараті «Нейро­МПВ­4» («Нейрософт», Росія). Визначали амплітуду М­відповіді периферичних нервів верхніх кінцівок (серединного та ліктьового) шляхом проведення стимуляційної ЕНМГ.

Результати дослідження та їх обговорення. У хворих відмічалося зниження амплітуди М­відповіді n.medianus на 22 % порівняно з контролем (р < 0,05), що свідчить про аксональне ураження периферичних нервів. Амплітуда М­відповіді n.medianus після базисного лікування майже не змінилася (на 0,93 %); після додаткового призначення Тівортіну^® відмічалась тенденція до її збільшення на 18,1 % (р > 0,05). У хворих відмічалось зниження амплітуди М­відповіді n.ulnaris на 26,3 % порівняно з контролем (р > 0,05). При проведенні ЕНМГ­дослідження в динаміці виявлено, що у хворих І групи відмічалось незначне збільшення амплітуди М­відповіді після базисного лікування на 6,8 %; після додаткового призначення Тівортіну^® — на 23,5 % (р < 0,05). У пацієнтів, які додатково на тлі базисного лікування отримували Тівортін^® відмічалося вірогідне зростання амплітуди М­відповіді n.ulnaris порівняно з хворими до лікування.

Висновки. Під впливом базисного лікування амплітуда М­відповіді збільшується невірогідно. Після додаткового призначення Тівортіну^® відмічалося вірогідне збільшення амплітуди М­відповіді у хворих на діабетичну полінейропатію. Подальші дослідження в цьому напрямку дозволять значно покращити лікування хворого на діабет, ускладнений полінейропатією.