Международный эндокринологический журнал 7 (55) 2013

Вступ

Як відомо, високий артеріальний тиск (АТ) є основним чинником ризику підвищеної захворюваності та смертності від таких причин, як інсульт, iшемiчна хвороба серця (ІХС), серцева недостатність та хронічна ниркова недостатність, що призводить до значних медичних i соціальних проблем і значних економічних витрат. Артеріальна гіпертензія (АГ) часто супроводжується іншими кардiоваскулярними чинниками ризику, такими як цукровий діабет (ЦД), підвищений рiвень холестерину сироватки кровi та паління. Сукупна дія цих чинників ризику значно підвищує можливість хронічних захворювань та кардіоваскулярної смертності [1–4]. Підвищення АТ реєструється у 15–30 % дорослого населення [5].

З 1999 року, відповідно до рекомендацій, АГ у людей похилого віку не розглядають окремо від первинної гіпертензії в інших осіб. Аналогічно й ізольована систолічна АГ не розглядається окремо, оскільки експерти в усьому світі дійшли висновку, що лікування цих станів (принаймні) є так само ефективним щодо зниження серцево­судинного ризику, як і лікування класичної есенціальної гіпертензії у людей середнього і молодого віку [6, 7].

Дуже часто впродовж тривалого часу АГ у конкретного хворого проявляється єдиною ознакою — підвищеним АТ, а виникнення клінічної симптоматики та скарг у пацієнта означає розвиток уражень органів­мішеней [8]. Тому єдиним діагностичним заходом для своєчасного виявлення АГ є обов’язкове вимірювання АТ медичним персоналом у всіх осіб, які звернулися по медичну допомогу до лікарів будь­якої спеціальності, а також під час профілактичних оглядів.

Найчастіше виявлення осіб із підвищеним АТ здійснюється шляхом його обов’язкового вимірювання в усіх, хто вперше звернувся до полiклiнiки в поточному році, а також у разі виклику лікаря додому незалежно від мотиву цього виклику. Пацієнтів, які вперше звернулися до полiклiнiки в поточному році, з медичними картками амбулаторного хворого направляють у кабінет долiкарського прийому. Медична сестра цього кабінету вимірює пацієнту АТ. Якщо кабінет долiкарського прийому за пропускною спроможністю не здатний забезпечити увесь потік звернень до полiклiнiки, тоді пацієнтам, які записалися до дільничного терапевта, АТ вимірює саме дільничний лiкар­терапевт (сімейний лікар) або його медична сестра [9].

Якщо вимірювання АТ проводиться у кабінеті лікаря чи медичній установі, то його називають офісним (або клінічним) АТ, а якщо вдома — домашнім. При визначенні пацієнтом АТ у домашніх умовах самостійно процес називається самомоніторингом АТ. Якщо АТ вимірюється впродовж доби за допомогою спеціального портативного приладу, то такий процес називають амбулаторним, або добовим (24­годинним), моніторингом АТ. Рівень АТ, який визначається в різних ситуаціях в одного й того самого хворого, буде різним [10, 11]. Нормальні рівні АТ за різних умов вимірювання наведено в табл. 1 [12].

Згідно з офіційними статистичними даними Міністерства охорони здоров’я, в Україні 25 % дорослого населення страждає від АГ. Однак усе ще зберігається певна невідповідність між даними офіційної статистики і результатами епідеміологічних досліджень, які показують, що частина хворих із підвищеним АТ в Україні залишається невиявленою [13]. Так, дослідження, проведені Інститутом кардіології імені академіка М.Д. Стражеска НАМН України, показали, що підвищений (> 140/90 мм рт.ст.) АТ має майже 44 % дорослого населення. Така ж кількість гіпертензивних хворих реєструється в інших європейських країнах і США.

Стандартизований за віком показник поширеності АГ серед працездатного населення України становить 34,1 %; серед чоловіків — 34,7 %, серед жінок — 33,4 %.

Серед осіб із підвищеним АТ про наявність захворювання знають 46,9 % сільських і 85,1 % міських жителів, лікуються — відповідно 12,4 і 61,2 %, ефективність лікування становить 6,2 і 20,5 %. Отже, ситуація з контролю АГ незадовільна як у сільській популяції, так і в міській, проте в сільській місцевості вона вкрай несприятлива.

Згідно з останніми рекомендаціями Європейського товариства кардіологів (2013 р.), виділяють декілька рівнів АТ (табл. 2) [12].

Метою даного дослідження стало вивчення у віковому аспекті поширеності АГ серед чоловіків та жінок міської і сільської популяції як одного із чинників ризику розвитку ЦД 2­го типу.

Матеріали і методи дослідження

Загальна кількість обстежених серед сільського населення становила 1062 особи (із них 461 чоловік та 601 жінка) віком від 45 до 70 років і більше та 1156 осіб міського населення (241 чоловік та 915 жінок).

Враховуючи останні рекомендації щодо скринінгу в населення наявності ЦД 2­го типу в більш ранньому віці у мешканців міста, дослідження проводилось розпочинаючи з 40 років до 70 і більше (середній вік — 68,50 ± 5,37 року).

Отримані дані було статистично оброблено за допомогою пакета програм Microsoft Exсel.

Результати дослідження та їх обговорення

У табл. 3 наведені дані про частоту гіпертонічної хвороби (ГХ) серед учасників скринінгу у віковому та статевому аспектах.

Наведені в табл. 3 дані свідчать, що частота ГХ у жінок — учасників скринінгу є вірогідно більшою, ніж у чоловіків (р < 0,001). При цьому таке переважання у вікових підгрупах 45–49; 50–54 та 70 років і більше є також вірогідним.

Щодо термінів маніфестації ГХ, то, за отриманими даними, у чоловіків ГХ у віці до 50 років діагностовано у 50 % випадків, у жінок — у 53,3 % випадків, тобто майже з однаковою частотою.

Отже, приблизно у третини жінок та у п’ятої частини чоловіків з популяції жителів сільського району віком 45 років і більше діагностовано ГХ. У половини з них ГХ розвинулася у віці до 50 років (вірогідних гендерних розбіжностей за цим показником немає).

Стосовно міського населення дані, що наведені в табл. 4, свідчать про більш значну частоту АГ у чоловіків, ніж у жінок, у різних вікових категоріях. Цей факт можна пояснити тим, що у жінок молодого та середнього віку, які живуть у місті, рівні АГ та поширеність АГ дещо менші, ніж у чоловіків, а з часом ця залежність змінюється і практично вирівню­ється.

При порівнянні вищенаведених показників з аналогічними даними у жителів сільського регіону спостерігається тенденція до значно більшої частоти АГ як у чоловіків, так і у жінок з міста, що пояснюється більшою обізнаністю міських мешканців щодо наявності захворювання та відповідно кращою ефективністю лікування.

Отже, загалом ситуація щодо контролю АГ залишається незадовільною як у сільській, так і в міській популяції, однак у сільській стан гірший.

Нами розглянуто частоту ГХ у чоловіків та жінок залежно від стану вуглеводного обміну (табл. 5).

Наведені у табл. 5 дані свідчать про вірогідно більшу частоту ГХ у жінок, ніж у чоловіків, за умов як нормо­, так і гіперглікемії (р < 0,001). Порушення вуглеводного обміну супроводжується вірогідним ростом частоти ГХ тільки у жінок (р < 0,001), і в них цей показник стає більше ніж удвічі вищим, ніж у чоловіків. Отже, для даної популяції ГХ може вважатися фактором ризику розвитку гіперглікемії лише в жінок.

Щодо частоти ГХ у жителів міста спостерігається дещо інша тенденція: наведені в табл. 6 дані свідчать про вірогідно більшу частоту ГХ у чоловіків за наявності гіперглікемії, ніж у жінок, — 58,5 проти 30 % (р < 0,001). Це свідчить, що жінки частіше, ніж чоловіки, звертаються до лікарів за своєчасним отриманням відповідного лікування.

Щодо частоти ГХ за умов нормоглікемії відмічається аналогічна тенденція, як і в жителів сільського регіону: частота ГХ вірогідно більша у жінок, ніж у чоловіків, що також можна пояснити частішим зверненням жінок до лікарів та більшою тривалістю життя.

Як бачимо з наведених у табл. 7–10 даних, частота АГ у жінок міста Харкова становить 6 %, у чоловіків — 23,6 %. У жителів сільського регіону цей показник у жінок становить 1,7 %, у чоловіків — 1,3 %, що підтверджує попередні дані стосовно більшої обізнаності жителів міста стосовно наявності хвороби та меншу поширеність цієї патології в жінок молодого й середнього віку.

Поєднання АГ та надмірної маси тіла у жінок — жительок м. Харкова становить 5,6 %, у чоловіків — 5,3 %, у сільському регіоні відповідно у жінок 10,3 %, а в чоловіків — 6,7 %.

Поєднання АГ та ожиріння І ст. у жінок із міста досягає 3,4 %, у чоловіків — 10,0 %, у жінок із сільського регіону — 14,0 %, у чоловіків — 8,0 %. Поєднання АГ та ожиріння ІІ–ІІІ ст. серед жителів міста спостерігається у 4,0 % жінок, у 7,1 % чоловіків, у сільському регіоні — у 8,3 % жінок та 3,5 % чоловіків.

Отримані дані свідчать про те, що між масою тіла та рівнем АГ існує тісний взаємозв’язок: чим більша маса тіла, тим більше підвищення ризику виникнення АГ.

Наявність поєднання АГ з НМТ та ожирінням І–ІІІ ст. частіше виявляється в жителів сільського регіону, що свідчить про недостатню обізнаність населення щодо наявності захворювання, своєчасне діагностування, контроль та лікування.

Висновки

1. Гіпертонічна хвороба доволі часто трапляється у жителів як сільського, так і міського регіону обох статей та в різних вікових групах і є досить важливим фактором ризику розвитку цукрового діабету 2­го типу, що необхідно враховувати при обстеженні.

2. У чоловіків сільського регіону захворювання діагностовано в меншій кількості випадків, ніж у жінок, а серед жителів міста, навпаки, — у чоловіків частіше, ніж у жінок, у різних вікових групах, Це свідчить про те, що серед жінок молодого та середнього віку, жительок міста, поширеність артеріальної гіпертензії менша, ніж серед жительок сільського регіону.

3. Наявність надлишкової маси тіла та ожиріння І–ІІІ ст. підвищує ризик виникнення артеріальної гіпертензії.