Международный эндокринологический журнал 4 (68) 2015

Статья опубликована на с. 11-16

На даний час ожиріння належить до глобальних проблем. Усе більше країн офіційно заявляють, що кількість людей, які страждають від ожиріння, з кожним роком стрімко збільшується. Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) ожиріння визнано новою неінфекційною епідемією нашого часу. До 2025 р. прогнозують збільшення кількості людей з ожирінням удвічі [6, 8, 10]. Відомо, що понад 80 % пацієнтів із цукровим діабетом (ЦД) 2-го типу характеризуються надлишковою масою тіла або ожирінням. За результатами дослідження NHANES (США, 1999–2000), поширеність ЦД 2-го типу в людей із надлишковою масою тіла була у 2,9 раза вищою порівняно з популяцією, що мала нормальну масу тіла. При індексі маси тіла (ІМТ) понад 30 кг/м² ризик виникнення ЦД 2-го типу у 27,6 раза вищий, ніж при ІМТ 22 кг/м² [2, 6, 10]. У загальній структурі смертності населення України у 2013 році на частку серцево-судинних захворювань (ССЗ) припадало 66,5 % [3]. Частка ССЗ у структурі смертності хворих ЦД становить 80 %, що диктує необхідність ранньої діагностики й адекватного лікування ЦД та ожиріння [2, 9].

Проблема надмірної маси тіла та ожиріння є надзвичайно актуальною і для України. У 2009–2013 роках спільними зусиллями ДУ «ННЦ «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска НАМН України», ДУ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» та ФДБУ «Державний науково-дослідницький центр профілактичної медицини МОЗ РФ» було реалізовано спільний проект українсько-російського дослідження 20 факторів ризику в міській популяції м. Дніпропетровська на базі п’яти поліклінічних закладів міста [4].

За даними цього популяційного дослідження, нормальну масу тіла мали лише 29,3 % населення, а 70,7 % мали сумарно надлишкову масу тіла та ожиріння I–III ступеня. Серед них надлишкову масу тіла мали 39,18 %, ожиріння I ступеня — 22,75 %, ожиріння II ступеня — 7,78 % та ожиріння III ступеня — 1,03 % населення.

Враховуючи, що в Україні існує дефіцит широкомасштабних популяційних досліджень кардіометаболічних чинників ризику, метою даного дослідження був субаналіз поширеності та виявлення порушень вуглеводного обміну серед когорти респондентів із надлишковою масою тіла та ожирінням залежно від ступеня та типу ожиріння в рамках великого популяційного визначення факторів ризику, проведеного нами в Україні на міській популяції у 2009–2013 рр. [4].

Матеріали та методи

Протокол дослідження включав визначення та оцінку 20 факторів серцево-судинного ризику в 1000 респондентів (468 чоловіків та 532 жінки) віком від 30 до 69 років, які мешкають в 5 районах Дніпропетровська [4], а субаналіз, наведений у даній публікації, стосувався поширеності та виявлення порушень вуглеводного обміну залежно від ступеня та типу ожиріння за результатами аналізу таких параметрів: антропометричних даних (ріст, маса тіла, ІМТ); визначення абдомінального ожиріння (окружність талії (ОТ), окружність стегон, їх співвідношення); глікемічний статус (рівень глюкози натще, рівень інсуліну натще, інсулінорезистентність (ІР) за індексом НОМА, анамнез стосовно ЦД).

При дослідженні вуглеводного обміну проводили визначення рівня глюкози в сироватці венозної крові натще ферментативним методом (у ммоль/л). Згідно з методичними рекомендаціями Української асоціації кардіологів та Української асоціації ендокринологів (2009), нормальним рівнем глюкози натще вважали показник < 5,6 ммоль/л, якщо показник був ≥ 5,6 ммоль/л, але < 7 ммоль/л, діагностувалось порушення толерантності до глюкози (ПТГ), при показникові ≥ 7 ммоль/л встановлювався ЦД. При рівні глюкози натще ≥ 5,6 ммоль/л, але < 7,0 ммоль/л і відсутності раніше діагностованого ЦД проводився пероральний глюкозотолерантний тест за методикою, запропонованою ВООЗ та National Diabetic Group (2005). Нормальним значенням глюкози при проведенні перорального глюкозотолерантного тесту через 2 години після прийому 75 мг глюкози вважали рівень < 7,8 ммоль/л, ПТГ встановлювали при значенні показника ≥ 7,8 ммоль/л, але < 11,1 ммоль/л, ЦД визначався при рівні глюкози ≥ 11,1 ммоль/л [5].

Слід відзначити високий (72 %) відгук респондентів, які брали участь у даній розробці, тобто погодження на обстеження дали 1000 мешканців м. Дніпропетровська з 1388 запрошених, що свідчить про репрезентативність вибірки. Аналіз отриманих даних проведений у ФДУ «Державний науково-дослідницький центр профілактичної медицини МОЗ РФ» (Москва) відповідно до стандартів медичної статистики двома методами стандартизації: прямим — за віком, відповідно до MONICA Project Manual (1998–1999) [13], та регресійним — в узагальненій лінійній моделі (процедура SAS PROCGLM) [12]. Згідно з отриманими даними маємо можливість проаналізувати ряд епідеміологічних характеристик.

Результати та їх обговорення

Одним із факторів, що погіршують прогноз ССЗ, є порушення вуглеводного обміну, у тому числі ЦД 2-го типу. Останнім часом поширеність ЦД 2-го типу набула масштабів епідемії. За оцінками експертів ВООЗ, на даний час у світі число хворих на ЦД перевищує 375 млн. Прогнозується, що до 2025 р. загальна поширеність ЦД може досягнути 6,3 % населення планети. Збільшення маси тіла є ризиком ЦД і часто передує клінічним проявам захворювання. У близько 65 % випадків ЦД спричинений надлишковою масою тіла [2, 6, 7].

В основі розвитку ЦД 2-го типу лежить зниження чутливості інсулінових рецепторів тканин і запізніла відповідь секреції інсуліну бета-клітинами підшлункової залози на підвищення рівня глюкози крові та неможливість цих клітин забезпечити достатню кількість інсуліну для потреб організму. Спочатку бета-клітини в змозі адаптуватися до метаболічних навантажень, але з часом вичерпуються їх адаптаційні можливості, внаслідок чого спостерігається зменшення маси бета-клітин, в основному за рахунок апоптозу або запрограмованої смерті клітин. При збільшенні тривалості ЦД прогресує погіршення стану бета-клітин, точка необоротності виникає, коли лікування ЦД потребує призначення інсуліну. Метаболічний стрес при ожирінні і ЦД 2-го типу пов’язаний із ліпотоксичністю, глюкотоксичністю, дією запальних цитокінів і лептину, усі ці фактори являють собою порочне коло, що призводить до зменшення маси і функції бета-клітин [1].

За даними проведеного дослідження, сумарна поширеність усіх порушень вуглеводного обміну становила 77,2 % серед міського населення України. Серед них ІР виявлена у 41,2 % респондентів, ПТГ — у 28 %, поширеність ЦД 2-го типу становила 8 % усієї популяції [4].

Ми проаналізували поширення порушень вуглеводного обміну в міській популяції залежно від маси тіла та віку.

Так, серед респондентів із нормальною масою тіла (291 особа) ІР була виявлена у 49 осіб, що становило 16,8 %. У респондентів вікової групи 30–39 років із нормальною масою тіла (97 осіб) ІР виявлена у 18 (18,6 %); вікової групи 40–49 років (65 осіб) — у 9 (13,9 %); 50–59 років (90 осіб) — у 17 (18,9 %) і у віковій групі 60–69 років (39 осіб) — у 5, тобто поширення ІР становило 12,8 %.

Серед респондентів із надлишковою масою тіла (383 особи) ІР виявлена у 147, що становить 38,4 %. У респондентів вікової групи 30–39 років (90 осіб) ІР виявлена у 40 (44,4 %); 40–49 років (95 респондентів) — у 32 (33,7 %); 50–59 років (130 осіб) — у 47 (36,4 %), і у віковій групі 60–69 років (68 осіб) ІР виявлена у 28 осіб (40,6 %).

Серед респондентів з ожирінням І ступеня (234 особи) ІР виявлена у 144 осіб, що становить 61,5 %. У респондентів вікової групи 30–39 років (40 осіб) ІР виявлена у 23 (57,5 %); 40–49 років (49 респондентів) — у 23 осіб (46 %); 50–59 років (101 респондент) — у 70 (68,6 %), у віковій групі 60–69 років (45 осіб) ІР виявлена у 68,9 %.

Серед когорти респондентів з ожирінням ІІ–ІІІ ступеня (92 особи) ІР виявлена у 71, що становить 77,2 %. У респондентів вікової групи 30–39 років (14 осіб) ІР виявлена у 10 (71,4 %); 40–49 років (21 особа) — у 15 (71,4 %); 50–59 років (41 особа) — у 31 (75,6 %), і у віковій групі 60–69 (16 респондентів) ІР виявлена у 15 (93,8 %). Зі збільшенням маси тіла та з віком спостерігалось збільшення відсотка виявлення ІР серед респондентів.

Аналогічний аналіз проведено з урахуванням гендерних відмінностей та в групах з надлишковою масою тіла та різними ступенями ожиріння.

Так, серед респондентів із нормальною масою тіла за гендерним розподілом ІР виявлена у 12,8 % чоловіків і 21,1 % жінок. У респондентів вікової групи 30–39 років ІР виявлена у 6,7 % чоловіків та 28,9 % жінок; 40–49 років — в 11,8 % чоловіків і 16,1 % жінок; 50–59 років — у 20 % чоловіків і 17,5 % жінок, і у віковій групі 60–69 років поширення ІР становило 10 % у чоловіків і 15,8 % у жінок.

Серед респондентів із надлишковою масою тіла за гендерним розподілом ІР виявлена у 37 % чоловіків і 39,7 % жінок. У респондентів вікової групи 30–39 років ІР була у 42,9 % чоловіків і 47,1 % жінок; 40–49 років — у 30,8 % чоловіків і 37,2 % жінок; 50–59 років — у 30,4 % чоловіків і 41,1 % жінок і у віковій групі 60–69 років — у 52 % чоловіків і 34,1 % жінок.

Серед респондентів із ожирінням І ступеня за гендерним розподілом ІР виявлена у 57 % чоловіків і 63,5 % жінок. У респондентів вікової групи 30–39 років ІР виявлена у 47,4 % чоловіків і 66,7 % жінок; 40–49 років — у 47,1 % чоловіків і 43,8 % жінок; 50–59 років — у 66,7 % чоловіків і 69,7 % жінок і у віковій групі 60–69 років — у 72,7 % чоловіків і 67,6 % жінок.

Серед респондентів із ожирінням ІІ–ІІІ ступеня за гендерним розподілом ІР виявлена у 76,7 % чоловіків і 77,4 % жінок. У респондентів вікової групи 30–39 років ІР встановлена у 87,5 % чоловіків і 60 % жінок; 40–49 років — у 77,7 % чоловіків і 60 % жінок; 50–59 років — у 66,7 % чоловіків і 76,9 % жінок і у віковій групі 60–69 років — у 100 % обстежених.

Отже, зі збільшенням маси тіла та з віком збільшувався відсоток виявлення ІР.

Прогресування абдомінального ожиріння у жінок і чоловіків супроводжувалось поглибленням порушень вуглеводного обміну у вигляді збільшення числа осіб з проявами ІР. Так, серед когорти жінок з ОТ < 80 см, до якої увійшло 107 осіб, ІР виявлена у 42 (39,3 %), з ОТ ≥ 80 см, до якої увійшло 425 осіб, у 200 виявлена ІР (47,1 %). В обстежених з ОТ < 88 см (213 осіб) ІР виявлена у 89 (41,8 % ), з ОТ ≥ 88 см (319 осіб) — у 161 (50,4 %). Подібна тенденція спостерігалась у групах чоловіків. Так, серед чоловіків з ОТ < 94 см, до яких увійшло 176 осіб, ІР виявлена у 25 (14,2 % ), з ОТ ≥ 94 см (292 респонденти) — у 145 (49,6 %). В обстежених з ОТ < 102 см (299 осіб) ІР виявлена у 73 (24,4 %), з ОТ ≥ 102 см (169 осіб) у 97 виявлена ІР (57,4 %).

Число обстежених із ПТГ серед респондентів із нормальною масою тіла становило 23,4 % (36,2 % чоловіків і 9,9 % жінок). У респондентів вікової групи 30–39 років із нормальною масою тіла частота ПТГ становила 16,5 % (24,4 % чоловіків і 9,6 % жінок); 40–49 років — 24,6 % (38,2 % чоловіків і 7,5 % жінок) і у віковій групі 60–69 років — 33,3 % (50,0 % чоловіків і 15,8 % жінок).

Серед респондентів із надлишковою масою тіла ПТГ виявлена у 29,7 % (41,3 % чоловіків і 18,6 % жінок). У респондентів вікової групи 30–39 років ПТГ встановлена у 35,5 % (50 % чоловіків та 11,8 % жінок); 40–49 років — у 25,3 % (34,6 % чоловіків і 14 % жінок); 50–59 років — у 31,8 % (41 % чоловіків і 24,7 % жінок) і у віковій групі 60–69 років — у 24,6 % (36 % чоловіків і 18 % жінок).

Серед респондентів з ожирінням І ступеня ПТГ виявлена у 42,6 % (53 % чоловіків і 35 % жінок). У респондентів вікової групи 30–39 років ПТГ встановлена у 50 % (63,2 % чоловіків і 38,1 % жінок); 40–49 років — у 54 % (55,9 % чоловіків і 50 % жінок); 50–59 років — у 41,2 % (44,4 % чоловіків і 39,4 % жінок) і у віковій групі 60–69 років — у 40 % (54,5 % чоловіків і 35,3 % жінок).

Серед респондентів з ожирінням ІІ–III ступеня ПТГ виявлена у 36,9 % (43,7 % чоловіків і 33,3 % жінок). У респондентів вікової групи 30–39 років ПТГ не було діагностовано; 40–49 років — ПТГ виявлено у 23,8 % респондентів (44,4 % чоловіків і 30 % жінок); 50–59 років — у 26,8 % (33,3 % чоловіків і 26,9 % жінок) і у віковій групі 60–69 років — у 12,5 % осіб.

Залежності від проявів абдомінального ожиріння серед жінок з ОТ < 80 см ПТГ виявлено у 20 (18,0 %), з ОТ ≥ 80 см — у 98 (23,0 %). В обстежених з ОТ < 88 см ПТГ виявлено у 48 (22,7 %), з ОТ ≥ 88 см — у 70 (22,0 %). Подібна тенденція спостерігалась у групах чоловіків. Так, серед чоловіків з ОТ < 94 см ПТГ виявлено у 68 (38,6 %), з ОТ ≥ 94 см — у 129 (44,2 %). В обстежених з ОТ < 102 см ПТГ виявлено у 117 (39,1 %), з ОТ ≥ 102 см — у 80 (47,3 %).

Серед обстежених із нормальною масою тіла ЦД 2-го типу був діагностований у 3,4 % (3,3 % чоловіків і 3,5 % жінок). У респондентів вікової групи 30–39 років із нормальною масою тіла ЦД не був виявлений, але у 18,6 % була виявлена ІР, у 23,4 % — ПТГ; у віковій групі 40–49 років ЦД виявлено в 1,5 % обстежених (3 % чоловіків і 0 % жінок); 50–59 років — у 4,4 % (6 % чоловіків і 2,5 % жінок), і у віковій категорії 60–69 років поширення ЦД становило 12,8 % (5 % чоловіків і 21 % жінок).

В обстежених із надлишковою масою тіла ЦД 2-го типу виявлено у 5,5 %, серед них у 3,7 % чоловіків і 7,2 % жінок. У віковій групі 30–39 років ЦД траплявся у 3,3 % випадків (0 % чоловіків і 8,8 % жінок); 40–49 років — у 2,1 % (0 % чоловіків і 4,6 % жінок); 50–59 років — у 7,8 % (7,2 % чоловіків і 8,2 % жінок), і у віковій групі 60–69 років поширення ЦД становило 8,7 % (12 % чоловіків і 7 % жінок).

В обстежених з ожирінням І ступеня ЦД виявлено у 11,4 % (15 % чоловіків і 8,8 % жінок). У віковій групі 30–39 років ЦД не був виявлений; 40–49 років — у 12 % (14,7 % чоловіків і 6,25 % жінок); 50–59 років — в 11,8 % (19,4 % чоловіків і 7,6 % жінок), і у віковій групі 60–69 років поширення ЦД становило 17,8 % (27,3 % чоловіків і 14,7 % жінок).

В обстежених з ожирінням ІІ–ІІІ ступеня ЦД виявлено у 16,3 % (26,7 % чоловіків і 11,7 % жінок). У віковій групі 30–39 років ЦД діагностовано у 38,5 % випадків (62,5 % чоловіків і 0 % жінок); 40–49 років — у 31,6 % (44,4 % чоловіків і 20 % жінок); 50–59 років — у 28,9 % (25 % чоловіків і 30,8 % жінок), і у віковій групі 60–69 років поширення ЦД становило 56,3 % (100 % чоловіків і 46,6 % жінок) (рис. 1).

Залежно від проявів абдомінального ожиріння виявлення ЦД розподілилось наступним чином. Серед жінок з ОТ < 80 см ЦД виявлено у 8 (8,2 %), з ОТ ≥ 80 см — у 30 (7,1 %). В обстежених з ОТ < 88 см ЦД виявлено у 19 (8,9 % ), з ОТ ≥ 88 см — у 19 (5,9 %). Серед чоловіків з ОТ < 94 см ЦД виявлено у 4 (2,3 % ), з ОТ ≥ 94 см — у 31 (10,6 %). В обстежених з ОТ < 102 см ЦД виявлено у 12 (4,0 %), з ОТ ≥ 102см — у 23 (13,6 %).

Нами проаналізовані показники порушень вуглеводного обміну залежно від ступеня ожиріння в міській популяції України серед жінок і чоловіків. Отримані дані наведені в табл. 1–3.

Спостерігалось вірогідне збільшення рівнів інсуліну, глюкози та індексу НОМА зі збільшенням маси тіла. Так, у когорті респондентів із нормальною масою тіла індекс НОМА становив 1,86 ± 0,10 ммоль/л, тоді як у групі респондентів з ожирінням II–III ст. — 4,9 ± 0,4 ммоль/л (р < 0,01).

Серед чоловіків із нормальною масою тіла індекс НОМА становив 1,76 ± 0,20 ммоль/л, тоді як у групі респондентів з ожирінням II–III ст. — 5,3 ± 0,9 ммоль/л (р < 0,01) (табл. 2).

Подібна тенденція спостерігалась у групах жінок. Так, серед жінок із нормальною масою тіла індекс НОМА становив 1,98 ± 0,10 ммоль/л, тоді як у групі респондентів з ожирінням II–III ст. — 4,8 ± 0,4 ммоль/л (р < 0,01) (табл. 3).

Отже, ожиріння тісно пов’язане з порушеннями вуглеводного обміну. Збільшення маси тіла супроводжується розвитком ПТГ і ЦД 2-го типу, що призводить до підвищення серцево-судинного ризику. Так, серед когорти респондентів з ожирінням ІІ–ІІІ ступеня ІР виявлена у 77,2 %, відсоток виявлення ПТГ становив 36,9 % та ЦД — 16,3 % відповідно. Поява ознак абдомінального ожиріння при ОТ понад 80 см у жінок та понад 94 см у чоловіків також супроводжується зростанням частоти порушень вуглеводного обміну. У жінок з абдомінальним ожирінням частота ІР збільшується на 7,8 %, ПТГ — на 5,0 % порівняно з когортою жінок з ОТ < 80 см. Серед чоловіків з ОТ ≥ 94 см ІР виявлена більше на 35,4 %, ПТГ — на 5,6 % та ЦД — на 8,3 % порівняно з чоловіками без проявів абдомінального ожиріння.

Як видно з отриманих результатів, прогресування як ступеня ожиріння загалом, так і проявів абдомінального ожиріння асоціюється зі збільшенням виявлення порушень вуглеводного обміну, що значно підвищує серцево-судинний ризик.

Висновки

1. У проаналізованій міській популяції населення України нормальну масу тіла мали лише 29,3 % населення, а 70,7 % мали сумарно надлишкову масу тіла та ожиріння I–III ступеня, при цьому сумарна поширеність усіх порушень вуглеводного обміну в популяції становила 77,2 %. Відсоток виявлення порушень вуглеводного обміну збільшувався зі зростанням ступеня ожиріння та з віком.

2. З прогресуванням маси тіла відсоток виявлення інсулінорезистентності збільшився з 16,8 % при нормальній масі тіла до 77,2 % при ожирінні II–III ступеня, відсоток виявлення порушення толерантності до глюкози збільшився з 23,4 % при нормальній масі тіла до 36,9 % при ожирінні II–III ступеня, відсоток виявлення цукрового діабету — з 3,4 до 16,3 % відповідно.

3. Поява абдомінального типу ожиріння у чоловіків супроводжується поглибленням порушень вуглеводного обміну та зростанням виявлення частоти інсулінорезистентності на 35,4 %, порушення толерантності до глюкози — на 5,6 %, ЦД 2-го типу — на 8,3 %. У жінок поява абдомінального ожиріння асоціюється зі зростанням виявлення інсулінорезистентності на 7,8 % та порушення толерантності до глюкози на 5,0 % порівняно з жінками без проявів абдомінального ожиріння.