Журнал «Боль. Суставы. Позвоночник» Том 7, №3, 2017
Вернуться к номеру
Епідеміологія та фактори ризику переломів кісток нижньої кінцівки (огляд літератури)
Авторы: Григор’єва Н.В.(1), Власенко Р.О.(2)
(1) — ДУ «Інститут геронтології імені Д.Ф. Чеботарьова НАМН України», м. Київ, Україна
(2) — Вінницький національний медичний університет імені М.І. Пирогова МОЗ України, м. Вінниця, Україна
Рубрики: Ревматология, Травматология и ортопедия
Разделы: Справочник специалиста
Версия для печати
Резюме
У статті наведені сучасні уявлення про фактори ризику основних переломів кісток нижньої кінцівки (ПКНК) різної локалізації (стегнової кістки, кісток гомілки та ступні). Показано, що найбільша кількість наукових досліджень присвячена вивченню епідеміології та факторів ризику переломів стегнової кістки, а інформація щодо чинників ризику ПКНК іншої локалізації недостатня та суперечлива. Продемонстровано, що крім факторів віку та статі важливу роль у розвитку ПКНК відіграють дорожньо-транспортні пригоди, заняття спортом, неадекватна фізична активність, травми, падіння та попередні переломи, а серед супутніх захворювань — системний остеопороз, остеоартроз великих суглобів, ревматоїдний артрит, деменція, епілепсія, алкоголізм, паркінсонізм, онкологічні захворювання, ожиріння й катаракта. Серед факторів ризику ПКНК виокремлюють прийом лікарських засобів, зокрема гіпнотичних і седативних, а також антидепресантів, антипсихотичних ліків та глюкокортикоїдів. Майже всі типи переломів у жінок асоційовані з низькими показниками мінеральної щільності кісткової тканини, більшою мірою визначеною на рівні стегнової кістки, ніж на рівні хребта чи периферичного скелета, проте частка переломів, пов’язаних з остеопорозом, є невеликою та коливається від 10 до 44 %. Оцінка факторів ризику повинна обов’язково проводитись у рутинній клінічній практиці у хворих із ПКНК, оскільки це впливає не тільки на їх частоту, але й на прогноз лікування хворих даної категорії.
В статье представлены современные данные литературы о факторах риска основных переломов костей нижней конечности (ПКНК) различной локализации (бедренной кости, костей голени и ступни). Показано, что наибольшее количество исследований посвящено изучению эпидемиологии и факторов риска переломов бедренной кости, а информация относительно факторов риска ПКНК другой локализации недостаточна и противоречива. Продемонстрировано, что кроме факторов возраста и пола важную роль в возникновении ПКНК играют дорожно-транспортные происшествия, занятия спортом, неадекватная физическая активность, травмы, падения и предшествующие переломы, а среди сопутствующих заболеваний — системный остеопороз, остеоартроз крупных суставов, ревматоидный артрит, деменция, эпилепсия, алкоголизм, паркинсонизм, онкологические заболевания, ожирение и катаракта. Среди факторов риска ПКНК выделяют прием некоторых лекарственных средств, в частности гипнотических и седативных, а также антидепрессантов, антипсихотических средств и глюкокортикоидов. Почти все типы переломов у женщин ассоциированы с низкими показателями минеральной плотности костной ткани, в большей степени определяемой на уровне бедренной кости, нежели на уровне позвоночника или периферического скелета, однако доля переломов, связанных с остеопорозом, невелика и колеблется от 10 до 44 %. Оценка факторов риска должна обязательно проводиться в рутинной клинической практике у лиц с ПКНК, поскольку это влияет не только на их частоту, но и на прогноз лечения больных данной категории.
The article presents current data about the risk factors of main lower limb fractures (LLFs) of different localization (femur, tibia and foot). It has been shown that the most studies examine epidemiology and risk factors for hip fractures, but information about the risk factors for other LLFs is insufficient and controversial. It has been demonstrated that in addition to factors of age and sex, the road traffic accidents, sports, inadequate physical activity, injuries, falls and previous fractures play the important role in the development of LLFs. Also some diseases (systemic osteoporosis, large joints osteoarthritis, rheumatoid arthritis, dementia, epilepsy, alcoholism, parkinsonism, cancer, obesity and cataract) can influence the LLFs risk. Administration of some drugs, in particular, hypnotic and sedative, as well as antidepressants, antipsychotic drugs and glucocorticoids, is the additional risk factor for LLFs. Almost all types of fractures in women are associated with low bone mineral density, which is more defined at femoral neck than at spine or peripheral skeleton, but part of fractures associated with osteoporosis is small and ranges from 10 to 44 %. The assessment of risk factors should necessarily be carried out in routine clinical practice in patients with LLFs, since it affects not only their incidence, but also the prognosis of treatment of these patients.
Ключевые слова
фактори ризику; перелом кісток нижньої кінцівки; перелом стегнової кістки; перелом кісток гомілки; перелом кісток ступні; мінеральна щільність кісткової тканини
факторы риска, перелом костей нижней конечности; перелом бедренной кости; перелом костей голени; перелом костей ступни; минеральная плотность костной ткани
risk factors; lower limb fracture; femoral fracture; tibial fracture; foot fracture; bone mineral density
На сьогодні існує велика кількість класифікацій переломів кісток нижніх кінцівок (ПКНК), наявні різні принципи їх класифікації — анатомічний, за механізмом травми, видом перелому, характером зміщення уламків, за ознаками, що впливають на оцінку віддалених результатів [1, 2], що зумовлено складністю анатомічної структури кісток нижніх кінцівок. Серед основних ПКНК виділяють переломи стегнової кістки (ПСК), колінного суглоба, кісток гомілки (ПКГ) та ступні (ПКС).
Найбільш тяжкими за своїми медико-соціальними наслідками серед ПКНК є переломи стегнової кістки. На сьогодні, за даними різних авторів, частка ПСК становить від 15 до 45 % у структурі всіх переломів [1, 3–6], серед них переважає перелом її шийки (50–55 %). Переломи метадіафіза й діафіза стегнової кістки становлять близько 35 % від усіх ПСК. За даними ВООЗ, щорічна кількість метадіафізарних і діафізарних ПСК у середньому становить 30 випадків на 100 тис населення, з них 26 випадків стаються з причини дорожньо-транспортних пригод (ДТП). Частота ускладнень після лікування переломів даної локалізації залишається високою, повне функціональне одужання відмічається в 30–35 % хворих [3].
Показники смертності, інвалідності та медичної вартості при переломі шийки стегнової кістки (ШСК) вищі, ніж при всіх інших переломах, разом узятих [3–5]. За даними різних дослідників, кількість ПСК неухильно збільшується в усіх країнах [2, 7]. Було розраховано, що кількість таких переломів у всьому світі збільшиться з 1,66 млн випадків у 1990 році до 6,26 млн у 2050 р. [3]. У Швеції за останні три десятиріччя кількість переломів ШСК подвоїлася. Подібна тенденція спостерігається й в інших країнах, таких як Норвегія, Іспанія, Італія, Канада, Великобританія та Фінляндія [4–6]. Цей факт пов’язують в основному зі збільшенням у популяції кількості осіб літнього віку, зокрема жінок, які найбільш часто страждають від переломів даної локалізації [1, 3].
Переломи кісток діафіза гомілки за частотою посідають друге місце серед усіх переломів нижніх кінцівок [1]. Переломи однієї чи обох кісточок зустрічаються доволі часто й при розриві зв’язок можуть супроводжуватися вивихом ступні. Переломи п’яткової кістки становлять до 60 % пошкоджень кісток передплесни й 2–4 % від усіх переломів кісток скелета.
Оцінка епідеміології переломів має важливе значення для встановлення факторів ризику цієї патології, що в подальшому може бути використано для розробки програм профілактики. У багатьох країнах періодично проводять когортний аналіз захворюваності на переломи, зокрема ПКНК, з аналізом за десятиріччями для встановлення нових тенденцій у їх епідеміології, а також вікових особливостей оцінки ефективності лікування переломів та медико-соціальних програм запобігання їх виникненню [5, 7–14].
Хоча ПКНК становлять лише третину від усіх переломів, вони об’єктивно репрезентують усю генеральну сукупність переломів за високим рівнем захворюваності й смертності, широким спектром факторів ризику (спільні для всіх варіантів локалізації переломів), великою сукупністю діагнозів, що об’єднуються під терміном «переломи кісток нижньої кінцівки». У попередніх дослідженнях серед усіх ПКНК найбільша увага приділялась ПСК [5, 15–17] як одному з найбільш значущих за своїми медико-соціальними наслідками перелому, проте, як зазначають деякі автори [1, 8, 18–21], загальна оцінка епідеміологічних даних щодо ПКНК проведена недостатньо. Крім того, у багатьох дослідженнях аналізували вплив різних факторів на ризик розвитку переломів тієї чи іншої локалізації, проте кількісна оцінка цього впливу відрізняється та обмежена незначною кількістю досліджень.
Серед факторів ризику ПКНК одними з найбільш важливих є стать та вік, оскільки вони пов’язані не тільки з частотою переломів, але і з їх локалізацією [5, 22–24].
Так, у Великобританії проведено епідеміологічне дослідження ПКНК у загальній практиці за період з 1990 по 2001 рік [20]. За результатами, отриманими британськими вченими, аналіз за фактором статі вказує, що загальний ризик ПКНК був на 17 % вищим у жінок, ніж у чоловіків. Частота випадків (на 1000 пацієнто-років) серед жінок становила 3,4, а серед чоловіків — 2,9. Пояснення цьому дослідники вбачають у переважанні захворюваності літніх жінок над захворюваністю літніх чоловіків; крім того, у старших вікових групах переважають жінки, які живуть довше.
Більш детальний аналіз захворюваності (первинні ПКНК) за віковими групами свідчить, що найменша частота виникнення переломів характерна для першого десятиліття життя (1,6 випадку на 1000 пацієнто-років), а найбільша — для віку понад 90 років (22,0 випадки на 1000 пацієнто-років).
При загальній прямій залежності частоти переломів від віку існує фаза плато в період від 20 до 60 років, коли захворюваність становить 2,1–2,8 випадку на 1000 пацієнто-років, а стійке її збільшення починається після 60 років. Ще однією особливістю є пік захворюваності серед 10–19-річних осіб з частотою 3,3 випадку на 1000 пацієнто-років [20].
За даними дослідження, проведеного в Австралії (2006–2007) [26], частота переломів проксимального відділу стегнової кістки (ПВСК) була вищою в жінок порівняно з чоловіками й становила в усій групі 10,8 (95% довірчий інтервал (ДІ): 9,6–12,0) та 5,6 (95% ДІ: 4,7–6,5) відповідно та групі віком понад 50 років — 33,0 (95% ДІ: 29,5–36,7) і 17,1 (95% ДІ: 14,5–20,0) відповідно. У групі осіб, молодших за 20 років, вона становила 0,0 (95% ДІ: 0,0–0,6) та 0,4 (95% ДІ: 0,1–1,2), у групі віком 20–49 років — 0,5 (95% ДІ: 0,2–1,1) та 0,8 (95% ДІ: 0,3–1,6) відповідно.
На відміну від цього, частота переломів кісток гомілки була вищою в чоловіків у загальній групі (відносний ризик (ВР) дорівнював 6,4 (95% ДІ: 5,4–7,5) та 4,3 (95% ДІ: 3,6–5,2) відповідно), в осіб, молодших за 20 років (ВР 6,4 (95% ДІ: 4,7–8,6) та 3,5 (95% ДІ: 2,2–5,2)), і віком 20–49 років (ВР 8,1 (95% ДІ: 6,4–10,1) та 2,9 (95% ДІ: 1,9–4,1)). Лише в групі 50 років і старше частота переломів велико- й малогомілкової кісток була вищою в жінок (ВР 7,0 (95% ДІ: 5,4–8,9) та 3,9 (95% ДІ: 2,7–5,6) відповідно).
У дослідженні S. Scholes та співавт. [25] досліджено зв’язок між частотою переломів різної локалізації, соціально-демографічними чинниками та станом здоров’я. Проводилось опитування 24 725 осіб віком 55 років, які мешкають у Великобританії, за 2002–2007 роки.
Авторами продемонстровано [25], що ризик перелому ПВСК є нижчим у чоловіків (1,1 (95% ДІ: 0,9–1,3); 1,5 %) порівняно з відповідним у жінок (1,9 (95% ДІ: 1,6–2,1); 3,2 %). На відміну від вищезазначеного, відповідний показник для ПСК у чоловіків становив 1,1 (95% ДІ: 0,9–1,3); 1,7 %, у жінок — 0,8 (95% ДІ: 0,6–0,9); 1,4 %.
Ризик перелому надколінка також був вищим у чоловіків порівняно з відповідним у жінок і становив у чоловіків 1,7 (95% ДІ: 1,4–1,9); 2,3 %, у жінок — 1,2 (95% ДІ: 1,0–1,3); 2,1 %. Відповідний показник для ПКГ у чоловіків становив 7,5 (95% ДІ: 6,9–8,0); 10,6 % і для жінок — 5,0 (95% ДІ: 4,6–5,4); 9,9 %. Ризик перелому кісток ступні також був вищим у чоловіків порівняно з відповідним у жінок і становив у чоловіків 12,1 (95% ДІ: 11,5–12,8); 17,2 %, у жінок — 10,6 (95% ДІ: 10,1–11,1); 20,7 %. На відміну від вищезазначеного, відповідний показник для перелому кісток таза не відрізнявся залежно від статі й становив у чоловіків 0,7 (95% ДІ: 0,5–0,8); 0,9 %, у жінок — 0,8 (95% ДІ: 0,6–0,9); 1,3 %.
За даними J.A. Pasco та співавт. [26], частота переломів надколінка була однаковою в чоловіків та жінок у загальній групі (2,2 (95% ДІ: 1,6–2,8) та 2,3 (95% ДІ: 1,8–3,0) відповідно), вищою в чоловіків, молодших від 20 років (3,0 (95% ДІ: 1,9–4,6) та 0,9 (95% ДІ: 0,3–1,9)), та віком 20–49 років (1,3 (95% ДІ: 0,7–2,3) та 0,7 (95% ДІ: 0,3–1,4)). І лише в групі 50 років і старше, подібно до частоти ПКГ, вона була вищою в жінок (5,7 (95% ДІ: 4,3–7,4) та 2,5 (95% ДІ: 1,6–3,9) відповідно).
Подібні відмінності отримані авторами й щодо ПКС. Їх частота в загальній групі чоловіків та жінок становила 12,6 (95% ДІ: 11,2–14,1) і 10,1 (95% ДІ: 8,9–11,4) відповідно, в осіб, молодших від 20 років — 13,1 (95% ДІ: 10,6–16,0) і 7,4 (95% ДІ: 5,5–9,8) відповідно, 20–49 років — 15,4 (95% ДІ: 13,0–18,1) та 8,6 (95% ДІ: 6,9–10,6), 50 років і старше — 8,2 (95% ДІ: 6,4–10,4) і 14,2 (95% ДІ: 11,9–16,9) відповідно.
У дослідженні, проведеному J.A. Pasco та спів–авт. [26], також продемонстровано, що частота переломів кісток гомілковоступневого суглоба не відрізнялась у чоловіків і жінок у загальній групі (13,5 (95% ДІ: 12,1–15,0) і 14,7 (95% ДІ: 13,3–16,3)), була вищою в чоловіків у групах молодше від 20 років (15,0 (95% ДІ: 12,3–18,1) і 10,0 (95% ДІ: 7,7–12,7)) і 20–49 років (14,4 (95% ДІ: 12,1–17,0) і 10,1 (95% ДІ: 8,2–12,2)) і переважала в жінок у віковій групі 50 років і старше (24,7 (95% ДІ: 21,6–28,1) і 10,8 (95% ДІ: 8,7–13,3) відповідно).
Встановлено, що іншою важливою особливістю захворюваності на ПКНК є різниця в частоті переломів різної локалізації за віком. Причому якщо в молодому віці переважають переломи низької локалізації, то з віком ушкодження переважно локалізуються в ділянці ШСК [20], зокрема, пов’язані з розвитком системного остеопорозу.
Важливим для аналізу медико-соціальних наслідків ПКНК є питання розподілу всіх випадків ПКНК за локалізацією. Так, дані J.A. Kaye, H. Jick [20] продемонстрували, що переломи найчастіше виникають у гомілковоступневому суглобі (22,6 % від усіх ПКНК); другу позицію займають переломи велико- й малогомілкових кісток (разом 17,3 %), далі однаково за частотою реєструються переломи заплеснових/плеснових кісток (тарзального/метатарзального суглобів) (16,7 %) та переломи ПВСК (16,7 %). Наступне місце в рейтингу ПКНК посідають пошкодження фаланг пальців (15,7 %) та інші переломи стегнової кістки (8,1 %). Найнижчою серед ПКНК є частота переломів надколінка (2,8 %) [20].
Суттєвим моментом в аналізі вікового аспекту є пропорції переломів, що відбулись у різних анатомічних ділянках. Так, за даними J.A. Kaye, H. Jick [20], у першому десятилітті життя найпоширенішими (більше ніж 40 % випадків) є переломи велико- й малогомілкової кісток, натомість ПСК та її шийки зустрічались рідко.
Структура захворюваності істотно змінюється в осіб старечого віку. Частка переломів ШСК є переважаючою, вона зростає в групах 70–79 років (більше ніж 40 % усіх ушкоджень), у групі 80–89 років — 60 %; у групі 90 років і старше —понад 6 %. Натомість у даній пропорції переломів зменшується частка переломів велико- й малогомілкової кісток: з 10 до 5 % у старших вікових групах [20].
За даними J.A. Baron та співавт. [27], показники частоти переломів ПВСК (на 10 тис. пацієнто-років) стрімко зростають з віком у жінок: з 21,4 у віці 65–69 років, 43,5 у віці 70–74 роки, 91,5 у віці 75–79 років, 164,8 у віці 80–84 роки до 268,4 у віці 85–89 років. Цей показник у чоловіків був меншим порівняно з відповідним у жінок і становив 10,3; 20,5; 43,7; 80,3 та 147,2 (на 10 тис. пацієнто-років). Показники частоти переломів діафіза чи дистального відділу стегнової кістки (на 10 тис. пацієнто-років) також прогресивно зростають з віком у жінок: з 3,2 у віці 65–69 років, 3,8 у віці 70–74 роки, 7,4 у віці 75–79 років, 12,6 у віці 80–84 роки до 20,0 у віці 85–89 років. Відповідний показник у чоловіків був меншим, ніж у жінок, і становив 1,2; 1,7; 2,6; 3,0 та 4,7 (на 10 тис. пацієнто-років).
Показники частоти переломів кісток таза (на 10 тис. пацієнто-років) також неухильно зростають з віком у жінок: із 5,5 у віці 65–69 років, 9,2 у віці 70–74 роки, 18,2 у віці 75–79 років, 32,0 у віці 80–84 роки до 48,8 у віці 85–89 років. Відповідний показник у чоловіків був меншим, ніж у жінок, і становив 2,1; 2,9; 4,9; 7,7; 13,8 (на 10 тис. пацієнто-років) [27].
За даними J.A. Baron та співавт. [27], показники частоти переломів надколінка (на 10 тис. пацієнто-років) незначно зростають з віком у жінок із 6,0 у віці 65–69 років, 7,3 у віці 70–74 роки, 7,8 у віці 75–79 років, 8,5 у віці 80–84 роки до 8,3 у віці 85–89 років. Відповідний показник у чоловіків був меншим, ніж у жінок, і становив 1,7; 2,0; 2,7; 3,3 та 3,8 (на 10 тис. пацієнто-років).
Показники частоти переломів проксимального відділу чи діафіза велико- й малогомілкової кісток (на 10 тис. пацієнто-років) незначно зростають з віком у жінок: з 7,3 у віці 65–69 років, 7,9 у віці 70–74 роки, 8,4 у віці 75–79 років, 11,3 у віці 80–84 роки до 13,3 у віці 85–89 років. Відповідний показник у чоловіків був меншим, ніж у жінок, і становив 4,1; 3,7; 3,4; 3,6 та 5,0 (на 10 тис. пацієнто-років) [27].
За даними J.A. Baron та співавт. [27], показники частоти переломів у ділянці гомілковоступневого суглоба (на 10 тис. пацієнто-років) також незначно зростають із віком у жінок і становлять 7,3 у віці 65–69 років, 7,9 у віці 70–74 роки, 8,4 у віці 75–79 років, 11,3 у віці 80–84 роки та 13,3 у віці 85–89 років. Відповідний показник у чоловіків був меншим, ніж у жінок, і становив 4,1; 3,7; 3,4; 3,6 та 5,0 (на 10 тис. пацієнто-років).
Одним із важливих напрямків в аналізі частоти ПКНК є встановлення причинно-наслідкових зв’язків переломів даної локалізації з іншими захворюваннями, порушеннями обміну речовин, шкідливими звичками, прийомом медикаментів та дорожньо-транспортними пригодами.
На думку багатьох дослідників [16, 23, 28–30], крім фактора віку та статі важливе значення в розвитку ПКНК мають ДТП та заняття спортом чи неадекватна фізична активність [6, 30, 32], падіння [20, 33, 34] та попередні переломи [35, 36], а серед супутніх захворювань [24, 37, 38] — системний остеопороз, остеоартроз великих суглобів, ревматоїдний артрит, деменція, епілепсія, алкоголізм, паркінсонізм, онкологічні захворювання, ожиріння [1, 36, 39–41] й катаракта. Окремо серед факторів ризику ПКНК виділяють прийом лікарських засобів, зокрема гіпнотичних і седативних, а також антидепресантів, антипсихотичних ліків та глюкокортикоїдів [20, 24, 36, 38].
За даними J.A. Kaye, H. Jick [20], найвища оцінка відносного ризику виникнення ПКНК стосується ДТП (ВР = 6,3; 95% ДІ: 4,7–8,5). Відносний ризик ПКНК у хворих із супутнім остеопорозом становив 1,9 (95% ДІ: 1,7–2,2); з паркінсонізмом: ВР = 1,9 (95% ДІ: 1,6–2,2); алкоголізмом: ВР = 1,8 (95% ДІ: 1,7–2,0); катарактою: ВР = 1,1 (95% ДІ: 1,0–1,2); деменцією: ВР = 2,3 (95% ДІ: 2,0–2,6); епілепсією: ВР = 1,8 (95% ДІ: 1,6–2,0); онкологічними захворюваннями: ВР = 1,1 (95% ДІ: 1,0–1,2); ожирінням: ВР = 1,1 (95% ДІ: 1,0–1,3); ревматоїдним артритом: ВР = 1,4 (95% ДІ: 1,2–1,6) та остеоартритом: ВР = 1,1 (95% ДІ: 1,1–1,2) [20].
Прийом деяких лікарських препаратів також призводив до збільшення ВР ПКНК, а саме кортикостероїдів: ВР = 1,3 (95% ДІ: 1,1–1,5); антипсихотиків: ВР = 1,4 (95% ДІ: 1,2–1,6); антидепресантів: ВР = 1,3 (95% ДІ: 1,2–1,4); меншою мірою — гіпнотиків/седативних засобів (ВР = 1,1; 95% ДІ: 1,0–1,2). Паління (ВР = 1,2; 95% ДІ: 1,2–1,3) на момент обстеження та в минулому (ВР = 1,1; 95% ДІ: 1,0–1,2) також призводило до збільшення ВР ПКНК на відміну від результатів аналізу щодо індексу маси тіла (ІМТ 24–28 ум.од.: ВР = 1,0; 95% ДІ: 1,0–1,1; ІМТ понад 28 ум.од.: ВР = 1,1; 95% ДІ: 1,0–1,1) [20].
Надзвичайно важливим є той факт, що встановлений зв’язок ПКНК з різними захворюваннями та станами має свої вікові особливості. Так, встановлено, що ВР ПКНК у пацієнтів після ДТП у віці 0–9 років становить 16,0; 10–19 років — 8,7; 20–49 років — 4,9; 50–79 років — 9,3 [20]. На другому місці серед захворювань, пов’язаних з ПКНК, — катаракта в осіб віком 20–49 років (ВР = 3,5), а на третьому, за даними I. Kaye, H. Jick [20], — деменція (ВР дорівнює 3,0 у віці 50–79 років та 2,0 — у віці 80 років і старше), що пов’язана з локалізацією ПСК переважно у віці 50–79 років. Наступним фактором ризику є остеопороз з оцінкою ВР ПКНК 1,9 (95% ДІ: 1,7–2,2) та високою вірогідністю виникнення переломів стегнової кістки у віці 50 років і старше.
Ризик ПКНК збільшується на тлі паркінсонізму у віці 50–79 років (ВР = 2,3) та 80 років і старше (ВР = 1,6), епілепсії у віці 20–49 років (ВР = 1,7), 50–79 років (ВР = 2,2), 80 років і старше (ВР = 1,7) [20].
Серед лікарських засобів ризик ПКНК зростає при прийомі кортикостероїдів у осіб віком 20–49 років (ВР = 1,5), 50–79 років (ВР = 1,4) та антидепресантів у віці 20–49 років (ВР = 1,3), 50–79 років (ВР = 1,2) та 80 років і старше (ВР = 1,5) [20].
Вікові особливості показників відносного ризику й пов’язаного з ним популяційного атрибутивного ризику для факторів ризику й локалізації перелому згідно з даними J.A. Kaye, Н. Jick [20] подано в табл. 1.
/61.jpg)
За даними K.L. Holloway та співавт. [42], високоенергетична травма була підтверджена в 3,3 % осіб із переломами ПВСК, 7,1 % — переломами діафіза та дистального відділу стегнової кістки, 31,7 % — переломами велико- й малогомілкової кісток, 22,8 % — переломами кісток гомілковоступневого суглоба та 29,0 % — кісток ступні (р < 0,01).
Серед обстежених 71,4 % пацієнтів із переломами ПВСК отримували препарати для лікування серцево-судинних захворювань, 54,8 % — препарати для лікування нервової системи, 29,6 % — анальгетики, 18,6 % — пероральні глюкокортикоїди, 13,6 % — засоби, що впливають на метаболізм кісткової тканини, 13,1 % — кальцієві добавки, 42,2 % — добавки вітаміну D. Відповідні показники у хворих із переломами діафіза чи дистального відділу стегнової кістки становили 70,6; 61,8; 41,2; 20,6; 23,5; 17,6; 23,5 % [42].
Крім того, 45,5 % пацієнтів із переломами ПВСК отримували препарати для лікування серцево-судинних захворювань, 40,9 % — препарати для лікування нервової системи, 27,3 % — анальгетики, 9,1 % — пероральні глюкокортикоїди, 9,1 % — засоби, що впливають на метаболізм кісткової тканини, 13,6 % — кальцієві добавки, 27,3 % — добавки вітаміну D [42].
Відповідні показники у хворих з переломами гомілковоступневого суглоба становили 51,8; 45,9; 16,5; 16,5; 7,1; 9,4 та 23,5 %.
За даними K.L. Holloway та співавт. [42, 43], 41,7 % пацієнтів із ПКС отримували препарати для лікування серцево-судинних захворювань, 50,0 % — препарати для лікування нервової системи, 16,7 % — анальгетики, 8,3 % — пероральні глюкокортикоїди, 0 % — засоби, які впливають на метаболізм кісткової тканини, 0 % — кальцієві добавки, 8,3 % — добавки вітаміну D.
Отже, очевидно, що супутня патологія та прийом деяких лікарських засобів асоційовані не тільки з переломами ПВСК, але і з ПКНК іншої локалізації.
На сьогодні в літературних джерелах у численних дослідженнях [34] проаналізовані інші (модифіковані й немодифіковані) фактори ризику перелому ШСК, проте даних щодо переломів іншої локалізації недостатньо. Як зазначають автори, постменопаузальні жінки мають збільшений ризик переломів різної локалізації. Індекс маси тіла й фізична активність є модифікованими факторами ризику переломів, але їх зв’язок із різними видами переломів вірогідно відрізняється від такого локалізації перелому [1, 34].
Так, у популяційному проспективному когортному дослідженні 1,3 млн жінок, які були відібрані для скринінгу молочних залоз у клініках Великобританії в 1996–2001 роках (дослідження Million Women Study), проаналізовані чинники ризику переломів різної локалізації. Проведене опитування жінок щодо антропометричних показників, фізичної активності, інших особливостей способу життя, а також демографічної та медичної інформації. Середній період спостереження становив 11 років, із використанням моделей Cox регресії були розраховані відносні ризики для різних факторів ризику для семи типів переломів.
Під час спостереження 4931 жінка мала перелом плечової кістки, 2926 — кісток передпліччя, 15 883 — кісток зап’ястя, 9887 — шийки стегнової кістки, 1166 — стегнової кістки (за винятком ПВСК), 3199 — перелом кісток гомілки й 10 092 — перелом кісток гомілковоступневого суглоба. У даному дослідженні було продемонстровано, що показники частоти переломів кісток передпліччя, перелому кісток гомілки, гомілковоступневого суглоба та стегнової кістки (за винятком ПВСК) поступово збільшуються з віком, це значно більш виражено для переломів ШСК, кісток зап’ястя та плечової кістки [34].
Збільшений індекс маси тіла порівняно з нормальним (20,0–24,9 ум.од.) був пов’язаний зі зниженим ризиком перелому ШСК, кісток передпліччя й зап’ястя, але підвищеним ризиком переломів плечової та стегнової кісток (за винятком ПВСК), перелому кісток гомілки та гомілковоступневого суглоба (р < 0,001 для всіх переломів) [34].
Ризик перелому ПВСК зменшувався в групах відповідно до збільшення ІМТ і становив 1,73 (95% ДІ: 1,35–2,21) при ІМТ менше від 20,0 ум.од.; 1,0 (95% ДІ: 0,90–1,11) — при ІМТ 20,0–24,9 ум.од.; 1,04 (95% ДІ: 0,94–1,15) — при ІМТ 25,0–29,9 ум.од. й зростав при його збільшенні до 1,25 (95% ДІ: 1,08–1,45) при ІМТ 30,0–34,9 ум.од.; 1,74 (95% ДІ: 1,43–2,12) — при ІМТ 35 ум.од. і більше (р < 0,001) [34].
Ризик перелому кісток гомілки зменшувався в групах відповідно до збільшення ІМТ і становив 1,87 (95% ДІ: 1,74–2,00) при ІМТ менше від 20,0 ум.од.; 1,0 (95% ДІ: 0,97–1,03) — при ІМТ 20,0–24,9 ум.од.; 0,68 (95% ДІ: 0,66–0,71) — при ІМТ 25,0–29,9 ум.од.; 0,55 (95% ДІ: 0,51–0,58) — при ІМТ 30,0–34,9 ум.од.; 0,50 (95% ДІ: 0,45–0,56) — при ІМТ 35 ум.од. і більше (р < 0,001) [34].
На відміну від вищезазначеного ризик перелому кісток гомілковоступневого суглоба вірогідно збільшувався в групах відповідно до збільшення ІМТ і становив 1,14 (95% ДІ: 0,95–1,36) при ІМТ менше від 20,0 ум.од.; 1,0 (95% ДІ: 0,94–1,06) — при ІМТ 20,0–24,9 ум.од.; 1,12 (95% ДІ: 1,06–1,19) — при ІМТ 25,0–29,9 ум.од.; 1,24 (95% ДІ: 1,13–1,36) — при ІМТ 30,0–34,9 ум.од. і 1,21 (95% ДІ: 1,04–1,40) — при ІМТ 35 ум.од. і більше (р < 0,001) [34].
При аналізі ролі будь-якої чи додаткової фізичної активності в розвитку ПКНК різної локалізації авторами було продемонстровано, що збільшена фізична активність була вірогідно асоційована зі зменшенням ризику переломів плечової та стегнової кісток (як шийки стегнової кістки, так і діафіза й дистального її відділу) (р < 0,001), але не була вірогідно пов’язана з розвитком переломів кісток гомілки, гомілковоступневого суглоба, кісток зап’ястя та передпліччя [34].
Ризик перелому ПВСК зменшувався в групах відповідно до збільшення частоти фізичної активності. Якщо в неактивних пацієнток він становив 11,0 (95% ДІ: 0,91–1,10), то при заняттях принаймні один раз на тиждень — 0,73 (95% ДІ: 0,64–0,82), а при заняттях понад один раз на тиждень — 0,68 (95% ДІ: 0,58–0,80) (р < 0,001) [34].
Ризик ПКГ також зменшувався в групах відповідно до збільшення частоти використання фізичної активності. Якщо в неактивних пацієнток він становив 1,0 (95% ДІ: 0,97–1,03), то при заняттях принаймні один раз на тиждень — 0,79 (95% ДІ: 0,76–0,82), а при заняттях понад один раз на тиждень — 0,71 (95% ДІ: 0,67–0,74) (р < 0,001) [34].
На відміну від вищезазначеного вірогідних відмінностей у ризику переломів кісток гомілковоступневого суглоба залежно від додаткових занять не виявлено. Ризик перелому даної локалізації становив у неактивних пацієнток 1,0 (95% ДІ: 0,94–1,07), при заняттях принаймні один раз на тиждень — 0,99 (95% ДІ: 0,93–1,06), а при заняттях понад один раз на тиждень — 1,03 (95% ДІ: 0,95–1,12) (р = 0,7) [34].
При аналізі впливу будь-якої фізичної активності на ризик ПКНК встановлено, що ризик переломів ШСК та ПКГ зменшувався (р < 0,001 для обох груп) й становив у неактивних пацієнток 1,0 (95% ДІ: 0,88–1,14) і 1,00 (95% ДІ: 0,95–1,05) відповідно, при заняттях принаймні один раз на тиждень — 0,69 (95% ДІ: 0,60–0,80) і 0,84 (95% ДІ: 0,80–0,88) відповідно, при заняттях 2–3 рази на тиждень — 0,67 (95% ДІ: 0,58–0,78) і 0,80 (95% ДІ: 0,76–0,84) відповідно, три й більше рази на тиждень — 0,87 (95% ДІ: 0,77–0,98) і 0,88 (95% ДІ: 0,85–0,91) відповідно [34].
У пацієнток з переломами кісток гомілковоступневого суглоба фізична активність (будь-яка) виявляла вірогідний вплив на ризик перелому (р < 0,001), зменшуючи його: при заняттях один раз на тиждень — 0,91 (95% ДІ: 0,84–0,99) порівняно з неактивними пацієнтками (1,00 (95% ДІ: 0,91–1,10)) і заняттями 2–3 рази на тиждень (0,81 (95% ДІ: 0,74–0,88)). Проте цей ризик зростав у жінок, які мали будь-яку фізичну активність понад 3 рази на тиждень (1,00 (95% ДІ: 0,94–1,07)) [34].
У дослідженні S. Scholes та співавт. [25] продемонстровано, що поширеність усіх ПКНК вища в чоловіків порівняно з жінками (49 та 40 % відповідно). Серед основних факторів, що мають вірогідний вплив на переломи в чоловіків, були регулярне паління (коефіцієнт шансів (OR) дорівнював 1,18; 95% ДІ: 1,06–1,31), тривалі супутні захворювання (OR = 1,47; 95% ДІ: 1,31–1,66) і вживання понад 8 одиниць алкоголю за останній тиждень (OR = 1,65; 95% ДІ: 1,37–1,98).
У жінок значущими чинниками ПКНК були розлучення/проживання наодинці (OR = 1,30; 95% ДІ: 1,10–1,55), 4 бали за 12-складовою шкалою General Health Questionnaire (GHQ-12) (OR = 1,59; 95% ДІ: 1,27–2,0), вживання понад 6 одиниць алкоголю за минулий тиждень (OR = 2,07; 95% ДІ: 1,28–3,35) та ожиріння (OR = 1,25; 95% ДІ: 1,03–1,51).
На сьогодні в численних дослідженнях продемонстрований зв’язок між показниками мінеральної щільності кісткової тканини та ризиком вертебральних переломів [3, 45, 46]. Подібний зв’язок показаний і для переломів ПВСК та інших остеопоротичних переломів, зокрема переломів плечової кістки, кісток передпліччя та зап’ястя [3, 47–51].
Проте зазвичай при проведенні подібних досліджень МЩКТ вимірюється в одному-двох місцях й відсутні дані щодо впливу зменшених показників МЩКТ на ризик інших переломів, зокрема ПКНК, тому порівняння показників МЩКТ при різній локалізації переломів й використанням різних методів діагностики остеопорозу часто є утрудненим.
Традиційно переломи стегнової кістки, хребців, кісток передпліччя, плечової кістки, ребер, гомілки й кісток таза вважаються потенційними остеопоротичними переломами, тоді як переломи кісток гомілковоступневого суглоба, кистей, ступні, черепа, обличчя й надколінка не відносять до цієї категорії [49, 51, 52]. Незважаючи на те, що в деяких дослідженнях надколінок використовується як місце для проведення ультразвукової денситометрії у хворих з остеопорозом, його переломи не оцінюються більшістю авторами як остеопоротичні. У дослідженні А. Sontag та J.H. Krege [52] переломи надколінка становили всього 0,3 % переломів у жінок з остеопорозом.
У популяційному дослідженні за участю 3222 жінок [53] віком 48–58 років проаналізовано зв’язок між переломами в анамнезі та показниками МЩКТ, визначеними за допомогою двофотонної рентгенівської денситометрії (ДРА) стегнової кістки та її шийки. У 702 жінок були зареєстровані переломи, найчастішими серед яких були переломи кісток зап’ястка та гомілковоступневого суглоба.
Перелом в анамнезі збільшував ризик низьких показників МЩКТ хребта (більше ніж на 1 SD нижче від середнього рівня), показник відношення шансів становив 1,75 (95% ДІ: 1,41–2,18). Чутливість та специфічність показника (перелом в анамнезі) для встановлення низьких параметрів МЩКТ хребта становили 31 і 80 % відповідно [53].
Зниження на 1 SD МЩКТ хребта й стегнової кістки відповідало загальним ризикам переломів: скореговані значення OR становили 1,36 (95% ДІ: 1,24–1,50) і 1,38 (95% ДІ: 1,25–1,51). Переломи кісток гомілковостопного суглоба та ребер були пов’язані лише з МЩКТ хребта (1,21; 95% ДІ: 1,00–1,46 і 1,45; 95% ДІ: 1,12–1,87), а переломи кісток гомілки та ступні — лише з МЩКТ на рівні стегнової кістки (2,04; 95% ДІ: 1,37–3,04 і 2,20; 95% ДІ: 1,42–3,41).
Показники МЩКТ більшою мірою були пов’язані з переломами внаслідок падіння й переломами, пов’язаними з поєднаними травмами. Як зазначають автори, перелом в анамнезі є малоінформативним показником для скринінгу низьких показників МЩКТ у перименопаузі, а взаємозв’язок між переломами й показниками МЩКТ значно відрізняється залежно від виду перелому [53].
Для визначення факторів ризику, зокрема показників МЩКТ, для переломів гомілковоступневого суглоба й кісток ступні D.G. Seeley [54] аналізував дані 9704 жінок віком 65 років і старше в чотирьох регіонах США. Анкетування обстежених передбачало оцінку факторів способу життя (фізична активність, дієта та куріння) та наявність функціональних порушень (історія переломів, падіння та інші захворювання). Крім того, проводилась оцінка показника МЩКТ та нейром’язові тести. Протягом 5,9 року спостереження у 191 жінки діагностовано перелом кісток гомілковоступневого суглоба та в 204 жінок — перелом кісток ступні.
Відносний ризик переломів був пов’язаний з одним чи більше падінням протягом останнього року (ВР = 1,5, 95% ДІ: 1,1–2,1), більшою фізичною активністю (2 рази на тиждень — 1,2 (95% ДІ: 1,1–1,3)), збільшенням маси тіла з віку 25 років (на 20 %, ВР = 1,4, 95% ДІ: 1,2–1,5), наявністю остеоартриту (на думку опитуваного (ВР = 0,5; 95% ДІ: 0,3–0,8)), сімейним анамнезом ПСК у віці старше від 50 років (ВР = 1,7; 95% ДІ: 1,0–3,0), перебуванням не вдома (один раз або менше на тиждень, ВР = 3,0; 95% ДІ: 1,4–6,6) та низькими показниками МЩКТ на рівні кісток передпліччя (на –0,1 г/см2, ВР = 1,2; 95 %; ДІ: 1,0–1,4).
Фактори, пов’язані з переломами кісток ступні, включали наявність інсулінозалежного цукрового діабету (ВР = 2,9; 95% ДІ: 1,2–7,2); застосування протисудомних препаратів (ВР = 2,3; 95% ДІ: 1,0–5,7) або бензодіазепінів (ВР = 1,5; 95% ДІ: 1,1–2,2); наявність гіпертиреозу (ВР = 0,5; 95% ДІ: 0,3–1,0), порушення когнітивних функцій (ВР = 0,7; 95% ДІ: 0,5–1,0) та низькі показники МЩКТ на рівні кісток передпліччя (–0,1 г/см2; ВР = 1,3; 95% ДІ: 1,1–1,5). Як зазначають автори, ці переломи мають різні профілі факторів ризику, які значною мірою не залежать від низьких показників МЩКТ [54].
У багатоцентровому дослідженні Study of Osteoporotic Fractures (SOF) [54] вивчено зв’язок різних підходів до кісткової денситометрії (центральна чи периферична) для оцінки ризику переломів різної локалізації в 9704 європеоїдних жінок віком 65 років і старше із середнім періодом спостереження 10,4 та 8,5 року відповідно. Переломи, спричинені такими травмами, як аварії на автотранспортних засобах, були виключені з аналізу.
Показники МЩКТ периферичного скелета були вірогідно пов’язані з усіма типами переломів, які аналізувались, крім переломів кісток обличчя. Вірогідні оцінки ВР для переломів і периферичної МЩКТ варіювали від низького — 1,15 (95% ДІ: 1,02–1,30) на 1 SD зниження МЩКТ (п’яткової кістки для перелому кісток гомілковоступневого суглоба) (табл. 2) до високого — 2,44 (95% ДІ: 1,94–3,08) на 1 SD зниження МЩКТ (дистального відділу кісток передпліччя й перелому кісток гомілки).
/64.jpg)
Взаємозв’язки між показниками МЩКТ інших ділянок стегнової кістки (трохантер, міжтрохантерна ділянка, трикутник Варда) були подібними до вищезазначених результатів.
15 із 18 проаналізованих авторами типів переломів були вірогідно (p < 0,05) пов’язані з усіма показниками центральної денситометрії, за винятком переломів кісток ступні та гомілковоступневого суглоба, що не були вірогідно асоційовані з жодним показником центрального вимірювання МЩКТ [54].
Незважаючи на те, що низький рівень МЩКТ стегнової кістки й хребта був предиктором перелому п’яткової кістки, ця асоціація досягала статистичної значущості лише у випадку МЩКТ стегнової кістки.
Загалом вірогідні оцінки ВР різнились від низьких — 1,20 (95% ДІ: 1,04–1,39) на 1 SD зниження МЩКТ (для МЩКТ хребта в прогнозуванні перелому кісток ступні) до високих — 2,50 (95% ДІ: 1,82–3,44) на 1 SD зниження МЩКТ (для МЩКТ стегнової кістки й ризику перелому надколінка).
При використанні традиційного критерію для встановлення остеопорозу, а саме показника Т ≤ –2,5 SD, на рівні стегнової кістки популяційний атрибутивний ризик для перелому ШСК становив 28 % (95% ДІ: 22–33 %) (табл. 3), що означає: 28 % ризику перелому ШСК зумовлено остеопорозом [54].
При використанні критерію Т ≤ –2,5 SD на рівні хребта показник ПАР становив для перелому ПВСК 21 % (95% ДІ: 14–28 %). При загальній оцінці показника ПАР встановлено, що він відрізнявся залежно від виду перелому при оцінці МЩКТ хребта та стегнової кістки — від 0–8 % для переломів гомілковоступневого суглоба до 39–44 % для переломів ключиці.
Аналіз вікових особливостей показника ПАР з урахуванням стандартного визначення ВООЗ остеопорозу (критерій T ≤ –2,5 SD) у двох групах (65–74 роки і 75 років і старше) не виявив вірогідних відмінностей для переломів ПВСК, кісток зап’ястя, хребта та ребер. На відміну від цього, при переломах плечової кістки та кісток таза показники ПАР були вірогідно вищими в літніх жінок (для переломів кісток таза: ПАР дорівнював 19 % (95% ДІ: 6–37 %) для жінок віком 65–74 роки та 40 % (95% ДІ: 24–56 %) для осіб віком 75 років і старших, що може свідчити про асоціацію віку зі зростанням частки певних типів переломів, зумовлених, зокрема, погіршенням показників МЩКТ.
Згідно з існуючими літературними даними [3, 44] про те, що переломи, зокрема, ПКНК, можуть виникати на тлі нормальних показників МЩКТ чи остеопенії, у подальшому авторами розраховані показники ПАР на основі Т-критерію Т ≤ –1,5 SD. Очевидно, що оцінки ПАР при такому розрахунку були дещо вищими, ніж попередні (табл. 3), варіюючи від 12 до 53 % при використанні показника МЩКТ стегнової кістки та з 6 до 51 % на основі показника МЩКТ хребта.
/65.jpg)
Авторами продемонстровано, що майже всі типи переломів у жінок асоційовані з низькими показниками МЩКТ. Проте МЩКТ стегнової кістки все ж більшою мірою пов’язана з більшістю досліджуваних типів перелому, ніж МЩКТ на рівні хребта або периферичного скелета (променева чи п’яткова кістки). Однак частка переломів, пов’язаних з остеопорозом (на основі стандартного визначення остеопорозу (Т ≤ –2,5 SD)), є невеликою та коливається від 10 до 44 % [54].
Аналіз літературних джерел щодо зв’язку між показниками МЩКТ та ПКНК різної локалізації продемонстрував різний ступінь цього зв’язку (від сильного для перелому стегнової кістки до слабкого для перелому кісток ступні). Більшість ПКНК пов’язані зі зниженими показниками МЩКТ, проте сам по собі ПКНК (за винятком перелому ПВСК) в анамнезі є малоінформативним показником для скринінгу низьких показників МЩКТ.
На сьогодні залишаються актуальними питання рівня смертності в осіб літнього віку при ПКНК, оскільки подібні дані існують щодо ПСК [14, 55–58], проте щодо ПКНК іншої локалізації вони обмежені [1, 56, 57].
У дослідженні, проведеному у Фінляндії [58], вивчали зв’язок між смертністю та ПКНК у всіх вікових групах при аналізі даних із 2002 по 2008 р. (n = 3567). Хворих спостерігали до кінця 2012 року. Під час дослідження 2081 жінка та 1486 чоловіків отримали ПКНК. До кінця спостереження (середня тривалість 5 років) 42 % жінок та 32 % чоловіків померли.
Для всіх ПКНК стандартизований коефіцієнт смертності становив 1,9 (95% ДІ: 1,8–2,0) для жінок та 2,6 (95% ДІ: 2,4–2,9) для чоловіків. У пацієнтів віком 65 років і старше рівень смертності збільшувався й був однаковим для хворих із ПСК, переломами діафіза стегнової кістки та ділянки колінного суглоба (дистальний відділ стегнової кістки, надколінок та проксимальний відділ гомілки).
У хворих, молодших за 65 років, рівень смертності збільшувався після переломів різної локалізації, стандартний коефіцієнт смертності для переломів різної локалізації варіював від 2,1 (95% ДІ: 1,4–3,2) при переломі в ділянці гомілковоступневого суглоба до 6,7 (95% ДІ: 5,0–9,0) при ПСК у пацієнтів віком до 65 років і від 0,6 (95% ДІ: 0,30–1,1) при переломі кісток гомілки до 2,2 (95% ДІ: 2,0–2,3) при ПСК в осіб віком 65 років і старше.
Стандартизований коефіцієнт смертності в чоловіків та жінок після ПКНК різної локалізації [58] подано на рис. 1.
/65_2.jpg)
Три найпоширеніші причини смерті в пацієнтів, молодших від 65 років, були екзогенними (смерть через травми, отруєння та інші зовнішні наслідки (30 %), захворювання системи кровообігу (21 %) та новоутворення (14 %)). Дещо інший розподіл смертності від ПКНК був у осіб віком 65 років і старше. Трьома найпоширенішими причинами смерті були захворювання системи кровообігу (44 %), зовнішні причини (12 %) та неврологічні захворювання (12 %).
Автори зробили висновок, що вік понад 65 років є важливим показником, який впливає на рівень смертності в пацієнтів після ПКНК. Стандартизований коефіцієнт смертності в осіб віком до 65 років був приблизно вдвічі більшим, ніж у хворих літнього віку. Крім того, встановлені більш високі показники смертності після проксимальних ПКНК у молодшої групи пацієнтів. На думку авторів, причини, що лежать в основі цих висновків, залишаються незрозумілими.
В іншому дослідженні, проведеному K.L. Holloway та співавт. [43], проаналізовані показники захворюваності та смертності внаслідок ПКНК. Частота переломів у осіб віком 20 років і старших була проаналізована в університетській клініці м. Джілонг (Geelong), Австралія, за 2014 р., виявлено 585 ПКНК (209 ПВСК, 42 — діафіза й дистального відділу СК, 41 — велико- й малогомілкової кісток, 162 — кісток гомілковоступневого суглоба, 131 — кістки ступні). Більшість переломів були зареєстровані в жінок віком 50 років і старше. Переломи були в основному результатом мінімальної травми. Більшість жінок із ПСК були госпіталізовані; менша частота госпіталізації була виявлена у хворих з іншою локалізацією ПКНК. Показники хірургічного лікування корелювали з показниками госпіталізації. Показники тривалості перебування в стаціонарі й частоти подальшої реабілітації були найвищими в групі жінок з ПСК й найнижчими — у групі осіб із ПКС. Жінки з переломами іншої локалізації, як правило, отримували лікування в амбулаторних умовах.
Отже, аналіз літературних джерел щодо факторів ризику ПКНК встановив вірогідний, проте відмінний вплив віку, статі, ДТП, шкідливих звичок (вживання алкоголю, паління), супутніх захворювань (остеопороз, деменція, катаракта тощо), прийому лікарських засобів (глюкокортикоїдів, гіпнотиків та ін.) залежно від локалізації перелому. Оцінка факторів ризику повинна обов’язково проводитись у рутинній клінічній практиці у хворих із ПКНК, оскільки впливає не тільки на їх частоту, але й на прогноз лікування хворих даної категорії.
Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів при підготовці даної статті.
Список литературы
1. Clift B. Fractures of the Lower Limb (includes foot). 2008; 31. https://www.researchgate.net/publication/254506497_Fractures_of_the_Lower_Limb_includes_foot
2. Liporace FA, Egol KA, Tejwani N, et al. What’s new in hip fractures? Current concepts. Am J Orthop. 2005;34(2):66-74.
3. Povoroznjuk VV, Grygorieva NV, Orlik TV, Nishkumaj OI, Dzerovich NI., Balackaja NI. Osteoporoz v praktike vracha-internista [Osteoporosis in the practice of an internist doctor]. — Kiїv: Ekspres, 2014. 198 р. (in Russian).
4. Dhanwal DK, Dennison EM, Harvey NC, Cooper C. Epidemiology of hip fracture: worldwide geographic variation. Indian J Orthop Jan. 2011;45(1):15-22. doi:10.4103/0019-5413.7365
5. Filipov O. Epidemiology and social burden of the femoral neck fractures. Journal of IMAB. Annual Proceeding (Scientific Papers). 2014;20(4):516-518.
6. Ryg J, Rejnmark L, Overgaard S, et al. Hip fracture patients at risk of second hip fracture: a nationwide population-based cohort study of 169,145 cases during 1977–2001. Journal of bone and mineral research. 2009; 24(7):1299-1307. doi: 10.1359/jbmr.090207
7. Tucker A, Donnelly KJ, McDonald S, et al. The changing face of fractures of the hip in Northern Ireland: a 15-year review. Bone Joint J. 2017 Sep;99-B(9):1223-1231. doi: 10.1302/0301-620X.99B9.BJJ-2016-1284.R1.
8. Beerekamp MSH, de Muinck Keizer RJO, Schep NWL, Ubbink DT, Panneman MJM, Goslings JC. Epidemiology of extremity fractures in the Netherlands. Injury. 2017 Jul;48(7):1355-1362. doi: 10.1016/j.injury.2017.04.047. Epub 2017 Apr 24.
9. Berecki-Gisolf J, McClure R, Seubsman SA, Sleigh A. Thai cohort study team. Reporting of lifetime fractures: methodological considerations and results from the Thai Cohort Study. BMJ Open. 2012;2:e001000. doi:10.1136/bmjopen-2012-001000
10. Clelland SJ, Chauhan P, Mandari FN. The epidemiology and management of tibia and fibula fractures at Kilimanjaro Christian Medical Centre (KCMC) in Northern Tanzania. Pan Afr Med J. 2016; 25:51. doi: 10.11604/pamj.2016.25.51.10612
11. Donaldson LJ, Reckless IP, Scholes S, Mindell JS, Shelton NJ. The epidemiology of fractures in England. J Epidemiol Community Health. 2008;62:174-80.
12. Kay MC, Register-Mihalik JK, Gray AD, et al. The Epidemiology of Severe Injuries Sustained by National Collegiate Athletic Association Student-Athletes, 2009–2010 Through 2014–2015. J Athl Train. 2017 Feb;52(2):117-128. doi: 10.4085/1062-6050-52.1.01
13. Pasco JA, Brennan SL, Henry MJ, et al. Changes in hip fracture rates in southeastern Australia spanning the period 1994–2007. J Bone Miner Res. 2011; 26:1648-1654.
14. Somersalo A, Paloneva J, Kautiainen H, et al. Incidence of fractures requiring inpatient care. Acta Orthop 2014;85(5):525-30.
15. Jean S, O’Donnell S, Lagace C, et al. Trends in hip fracture rates in Canada: an age-period-cohort analysis. J Bone Miner Res. 2013; 28:1283-1289.
16. Ershova OB, Semenova OV. Analysis of factors influencing the development of hip fractures. Scientific-practical rheumatology. 2000;3:23-27. (In Russian).
17. Povoroznyuk VV, Forosenko VS. Еpidemiology of osteoporotic fracture of femoral neck. Problem of osteology.2004;7(3-4):14-22. (In Ukrainian).
18. Elmajee M, Rafee A, Williams T. Ankle Fracture Associated With Rupture of the Achilles Tendon: Case Report and Review of the Literature. J Foot Ankle Surg. 2017 Nov-Dec;56(6):1320-1322. doi: 10.1053/j.jfas.2017.05.043
19. Ferguson KB, McGlynn J, Jenkins P, et al. Fifth metatarsal fractures — Is routine follow-up necessary? Injury. 2015;46(8):1664-1668 doi:10.1016/j.injury.2015.05.041
20. Kaye JA, Jick H. Epidemiology of lower limb fractures in general practice in the United Kingdom. Injury Prevention. 2004;10:368-374.
21. Perruccio AV, Gandhi R, Rampersaud YR, on behalf of The Arthritis Program, University Health Network Heterogeneity in health status and the influence of patient characteristics across patients seeking musculoskeletal orthopaedic care — a cross-sectional study. BMC Musculoskelet Disord. 2013;14:83. doi: 10.1186/1471-2474-14-83
22. Ivers RQ, Cumming RG, Mitchell P, Peduto AJ. The accuracy of self-reported fractures in older people. J Clin Epidemiol. 2002;55:452-7.
23. Kelsey JL, Keegan TH, Prill MM, et al. Risk factors for fracture of the shafts of the tibia and fibula in older individuals. Osteoporos Int. 2006 Jan;17(1):143-9.
24. Tufescu TV, Buckley R. Age, gender, work capability, and worker’s compensation in patients with displaced intraarticular calcaneal fractures. J Orthop Trauma. 2001;15(4):275-279.
25. Scholes S, Panesar S, Shelton NJ, et al. Epidemiology of lifetime fracture prevalence in England: a population study of adults aged 55 years and over. Age and Ageing. 2014;43(2):234-240. doi:10.1093/ageing/aft167.
26. Pasco JA, Lane SE, Brennan-Olsen SL, et al. The Epidemiology of Incident Fracture from Cradle to Senescence. Calcified Tissue International. 2015;97(6):568-576.
27. Baron JA, Karagas M, Barrett J, et al. Basic Epidemiology of Fractures of the Upper and Lower Limb among Americans over 65 Years of Age. Epidemiology. 1996;Nov:612-618.
28. Kelsey JL, Samelson EJ. Variation in risk factors for fractures at different sites. Curr Osteoporos Rep. 2009 Dec;7(4):127-33.
29. Armstrong MEG, Cairns BJ, Banks E, et al. Different effects of age, adiposity and physical activity on the risk of ankle, wrist and hip fractures in postmenopausal women. Bone. 2012;50:1394-400.
30. Grygorieva NV, Zubach OB. Risk factors for fractures of the proximal femur in patients of older age groups. Trauma. 2016;17(6):53-61. (In Ukrainian).
31. Menz HB, Jordan KP, Roddy E, Croft PR. Characteristics of primary care consultations for musculoskeletal foot and ankle problems in the UK. Rheumatology (Oxford). 2010 Jul;49(7):1391-8. doi: 10.1093/rheumatology/keq092
32. Shue WMV, Boulton C, Batt ME, Moran C. Metatarsal fractures and sports. The Surgeon. 2009;7(2):86-88. doi.org/10.1016/S1479-666X(09)80022-X
33. Francis RM. Falls and fractures. Age Ageing. 2001;30(Suppl. 4):24-8.
34. Lacombe J, Cairns BJ, Green J, et al. Million Women Study collaborators. The Effects of Age, Adiposity, and Physical Activity on the Risk of Seven Site-Specific Fractures in Postmenopausal Women. J Bone Miner Res. 2016 Aug;31(8):1559-68. doi: 10.1002/jbmr.2826.
35. Keegan TH, Kelsey JL, King AC, et al. Characteristics of fallers who fracture at the foot, distal forearm, proximal humerus, pelvis, and shaft of the tibia/fibula compared with fallers who do not fracture. Am J Epidemiol. 2004 Jan 15;159(2):192-203.
36. van Staa TP, Leufkens HGM, Cooper C. Does a fracture at one site predict later fractures at other sites? A British cohort study. Osteoporosis Int. 2002;13:624-9.
37. Moayeri A, Mohamadpour M, Mousavi SF, et. al. Fracture risk in patients with type 2 diabetes mellitus and possible risk factors: a systematic review and meta-analysis. Ther Clin Risk Manag. 2017 Apr 11;13:455-468. doi: 10.2147/TCRM.S131945
38. Rabenda V, Nicolet D, Beaudart C, et al. Relationship between use of antidepressants and risk of fractures: a meta-analysis. Osteoporosis International. 2013;24(1):121-137.
39. Bremmer D, Bookstaver B, Cairns M, et al. Impact of Body Mass Index and Bacterial Resistance in Osteomyelitis after Antibiotic Prophylaxis of Open Lower-Extremity Fractures. Surg Infect (Larchmt). 2017 Apr;18(3):368-373. doi: 10.1089/sur.2016.219
40. Nielson CM, Srikanth P, Orwoll ES. Obesity and fracture in men and women: an epidemiologic perspective. J Bone Miner Res. 2012; 27:1-10.
41. Stavem K, Naumann MG, Sigurdsen U, Utvåg SE.The association of body mass index with complications and functional outcomes after surgery for closed ankle fractures. Bone Joint J. 2017 Oct;99-B(10):1389-1398. doi: 10.1302/0301-620X.99B10.BJJ-2016-1038.R1
42. Holloway KL, Yousif D, Bucki-Smith G, et al. Lower limb fracture presentations at a regional hospital. Arch Osteoporos. 2017 Aug 28;12(1):75. doi: 10.1007/s11657-017-0369-5
43. Holloway KL, Moloney DM, Brennan SL, et al. Foot and ankle fracture incidence in south-eastern Australia: an epidemiological study. Clin Res Foot Ankle. 2014;2:148-152.
44. Orlyk TV, Grygorieva NV, Povoroznyuk VV. Patterns of Vertebral Pain Syndromes in Women of Senior Age Groups Depending on Years of Postmenopause Duration and Bone Mineral Density Score. Advances in Gerontology. 2017:7:4:329-336.
45. Kaze AD, Rosen HN, Paik JM. A meta-analysis of the association between body mass index and risk of vertebral fracture. Osteoporos Int. 2017 Nov 3. doi: 10.1007/s00198-017-4294-7
46. Lee JE, Kim KM, Kim LK, Kim KY, Oh TJ, Moon JH, Choi SH, Lim S, Kim SW, Shin CS, Jang HC. Comparisons of TBS and lumbar spine BMD in the associations with vertebral fractures according to the T-scores: A cross-sectional observation. Bone. 2017 Dec;105:269-275. doi: 10.1016/j.bone.2017.09.017
47. Jaglal SB, Weller I, Mamdani M, et al. Population trends in BMD testing, treatment, and hip and wrist fracture rates: are the hip fracture projections wrong? J Bone Miner Res. 2005;20:898-905.
48. Mazidi M, Shivappa N, Wirth MD, et al. The association between dietary inflammatory properties and bone mineral density and risk of fracture in US adults. Eur J Clin Nutr. 2017 Nov;71(11):1273-1277. doi: 10.1038/ejcn.2017.133
49. Oyen J, Brudvik C, Gjesdal CG, et al. Osteoporosis as a risk factor for distal radial fractures: a case-control study. J Bone Joint Surg Am. 2011;93(4):348-356.
50. Rozental TD, Johannesdottir F, Kempland KC, Bouxsein ML. Characterization of trabecular bone microstructure in premenopausal women with distal radius fractures. Osteoporos Int. 2017 Nov 3. doi: 10.1007/s00198-017-4293-8
51. Stone KL, Seeley DG, Lui LY, et al. BMD at Multiple Sites and Risk of Fracture of Multiple Types: Long-Term Results From the Study of Osteoporotic Fractures. J Bone Miner Res. 2003 Nov;18(11):1947-54.
52. Sontag A, Krege JH. First fractures among postmenopausal women with osteoporosis. J Bone Miner Metab. 2010;28(4):485-488.
53. Honkanen R, Kröger H, Tuppurainen M, Alhava E, Saarikoski S. Fractures and low axial bone density in perimenopausal women. J Clin Epidemiol. 1995 Jul;48(7):881-8.
54. Seeley DG, Kelsey J, Jergas M, Nevitt MC. Predictors of ankle and foot fractures in older women. The Study of Osteoporotic Fractures Research Group. J Bone Miner Res. 1996;11(9):1347-55.
55. Haentjens P, Magaziner J, Colon-Emeric CS, et al. Meta-analysis: Excess mortality after hip fracture among older women and men. Ann Intern Med. 2010;152(6):380-90.
56. Nguyen ND, Ahlborg HG, Center JR, et al. Residual lifetime risk of fractures in women and men. J Bone Miner. 2007;12:12.
57. Barrett JA, Baron JA, Beach ML. Mortality and pulmonary embolism after fracture in the elderly. Osteoporos Int. 2003;14(11):889-94.
58. Somersalo A, Paloneva J, Kautiainen H, et al. Increased mortality after lower extremity fractures in patients < 65 years of age. Acta Orthopaedica 2016;87(6):622-625.
59. Melton LJ 3rd, Achenbach SJ, Atkinson EJ, et. al. Long-term mortality following fractures at different skeletal sites: A population-based cohort study. Osteoporos Int. 2013;24(5):1689–96.
60. Deakin DE, Boulton C, Moran CG. Mortality and causes of death among patients with isolated limb and pelvic fractures. Injury. 2007;38(3):312-7.